Наступного року Україна відзначатиме 120–річчя з дня народження поетичного генія ХХ століття Павла Тичини. Зрозуміло, що на святкування ювілею годилося б виділити кошти з державного бюджету. Книговидавці перевидадуть збірки Тичини, по школах і вишах пройдуть тематичні вечори, присвячені цій величній постаті в літературі, у будинках культури відбудуться концерти, на яких виконуватимуть десятки пісень на слова поета. Люди, які особисто були знайомі з Павлом Григоровичем, згадуватимуть, якою людиною він був, що казав, як жив. «УМ» принагідно вирішила теж долучитися до підготовки святкування ювілею і вирушила в село Піски Бобровицького району на Чернігівщині, де народився Павло Тичина.

Рідний край для Тичини став провідною музою в ранній період його творчості. Можна роками вивчати поезію зі збірок «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав», але якщо не вдихнеш повітря, яким дихав поет, не походиш по землі, яка його зростила, так і не відчуєш вповні, що хотів сказати автор. У вікіпедії знаходжу інформацію, що у Пісках з 1981 року працює Музей Тичини. По трасі Київ—Прилуки стоїть інформаційна таблиця «Піски. Муз. П. Тичини. 10». Повертаємо на бічну дорогу і за кілька хвилин їзди відкривається неначе писанка село, з майданом, церквою, а поруч, на вул. Тичини, 4, красується біленька хатина під стріхою з колодязем, де багато років тому жив малий Павло. Зайшовши на подвір’я, по якому босоніж бігало 13 дітей дяка Тичини, дізнаюся, що все, про що я заздалегідь прочитала, брехня. Ніякого Музею Тичини не існує. У Пісках працює Музей історії села, до складу якого входить хата–садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету.

«Музею Тичини в Пісках ніколи не було»

На ділянці у Пісках, де стояла оселя Тичини, у 1967 році, після смерті поета, почали будувати музей. Хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили німецькі солдати 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, у тому числі племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого у лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало.

У музеї, який офіційно відкрили 9 травня 1972 року, у центрі екс­позиції розмістили тему війни та історію створення колгоспу. Лише збоку в маленькій кімнатці, яку зараз працівники облаштували під скромний офіс, стояло кілька стендів із фотокартками поета та шафа з книгами Тичини. У такому радянському стилі з бюстами Леніна, світлинами про розвиток колгоспу ім. Щорса, автоматами, касками і кулеметами, музей зберігся до 2002 року. Поруч із Музеєм села, на тому ж подвір’ї, на прохання професора Інституту журналістики Анатолія Погрібного, який народився в сусідньому селі Мочалище Бобровицького району, на 90–річчя Павла Тичини у 1982 році відтворили хату–садибу поета за кресленнями архітектора Андрія Ноздріна та спогадами сестри поета Оксани Григорівни. У результаті до складу Музею історії села ввійшли будинок з 1972 року, в якому презентувалася історія колгоспу, меморіальна садиба Тичини, а посередині між будівлями встановили пам’ятник поету.

Директор музею Наталя Головко каже, що за документами Музею Тичини у Пісках ніколи не було. «Офіційно це музей історії села. Не знаю, хто ставив ту табличку на трасі. З нами ніхто не радився, чи є у Пісках Музей Тичини. Я прийшла сюди на роботу у 2002 році. Тоді відвідувачі у ту частину музейного комплексу, де виставлялася експозиція з історії села, навіть не заходили. Оглядали хату–садибу, і на цьому екскурсія закінчувалася. Соромно було у 2000–х показувати плакати про колективізацію села, — розповідає пані Наталя. — До 2006 року ми змінили експозицію, впорядкували відділи музею. В одному замість колгоспу представили фольклор Чернігівщини, в іншому — залишили війну, роздрукували списки загиблих у 1942 році. Найбільшу кімнату виділили Павлу Григоровичу, його життєвому і творчому шляху. Сьогодні понад 70 відсотків експозиції Музею історії села присвячені Тичині».

У Пісках ніде не написано про те, що це не Музей Тичини, а Музей села. Назва випливає лише з тексту екскурсії. На будинку, який розміщений поруч із садибою Тичини, висить дошка з написом: «Збудовано в 1967 році на відзнаку 50–річчя Великої жовтневої соціалістичної революції і встановлення радянської влади на Україні». «Люди знають, що тут народився Тичина, тому на екскурсії приїжджають автобусами. Хочу лише одного — щоб відвідувачі були задоволені та іншим передавали, щоб до нас в Піски приїжджали», — директор музею уникає дискусії стосовно назви. А для повного щастя Наталі Головко потрібно зовсім небагато: «От би дах у садибі перекрити. У 2002 році відділ культури Бобровицької районної ради привіз бригаду спеціалістів із Пирогова. Вони покрили хату догори колосками, казали, що це нова технологія. Через півроку дах почав знову протікати. Роблять хлопці бізнес на музеях».

Родинній садибі поета від історії села не втекти

У Бобровицькому районі вже сьогодні готуються до ювілею Тичини. З ініціативи відділу культури до наступного року виготовлять дві меморіальні дошки — одну встановлять на відбудованій хаті–садибі поета, другу — неподалік, на тому місці, де стояла хата до війни. Начальник районного відділу культури Марія Герасименко каже, що не бачить ніяких проблем із назвою музею. «Представники Міністерства культури і директори музеїв Чернігова зійшлися на думці, що його треба перейменувати. На наступній сесії районної ради вирішуватимуть питання, щоб назву «Музей історії села» змінили на «Пісківський історико–краєзнавчий та меморіальний музей–садиба Павла Тичини». Ми вважаємо за потрібне увіковічнити пам’ять Тичини, тому одна з підназв буде з іменем Тичини», — розповіла Марія Петрівна. Очевидно, така довга назва не до снаги туристам і школярам, які є частими відвідувачами музею, і, за логікою речей, простіше і розумніше було б назвати його Музеєм Тичини, без усіляких історико–краєзнавчих. Туристи їдуть сюди в гості до Тичини, а не тому, щоб дізнатися про історію Пісок. «Ви ж знаєте, наскільки це історичне село. Про трагедію 42–го не можна забувати. Вона має бути висвітлена в музеї», — заперечила начальник відділу культури.

З думкою Марії Герасименко погоджуються й літні мешканці Пісків та навколишніх сіл. Поет Дмитро Головко, який неодноразово у своїй поезії звертався до Тичини, не вважає, що геніального уродженця Пісків образили. «Краще було б окремо побудувати музей Тичини. Але на це потрібні великі кошти. Тому я за те, щоб залишався Музей села, а в ньому була прекрасна кімната Тичини. Не годиться викинути пам’ять села, його трагедію. Це люди будували, давали кошти. Не можна все зводити до Тичини, забувши про історію. Це погано. Більшість літніх людей саме такої думки», — переконаний Головко. Його побратим по перу, поет, публіцист і письменник Іван Марченко з сусіднього села Нова Басань щороку відвідує хату–садибу Тичини. Він ніби й не проти, щоб музей перейменували, але боїться категорично висловлювати свою думку. «Частина людей хоче, щоб назва залишилася стара, частина — за те, щоб це був Музей Тичини і все підпорядковувалося під цю назву. Мені дуже важлива геніальна творчість Тичини, тому цим закладом культури більше цікавлюся як Музеєм Тичини. Хоча яке значення має назва?» — ділиться з «УМ» Іван Марченко.

Навпроти садиби Тичини на початку 90–х купив хату киянин Станіслав Чайковський. Він щороку з квітня по жовтень мешкає у Пісках і не може натішитися квітами, за якими доглядає. Сидить на призьбі, курить: «Та що я в музеї не бачив? Може, колись і зайду, якщо час знайду. Що там нового можна побачити? Були пістолети, і то покрали. Історію села всі знають. А садиба Тичини нічим не відрізняється від моєї хати, хіба що стріхою. Мою за радянських часів переклали», — сміється пан Станіслав. Зі слів звичайного дідуся Чайковського, який напам’ять декламує мені декілька віршів Тичини, прояснюється, що не всі літні люди так активно переймаються назвою музею. Щоб у Пісках зберігся Музей історії села, зацікавлені ті, хто хоче увіковічнити себе поруч із Тичиною. Згадується цитата Головка: «Не можна все зводити до Тичини». Ще б пак, він теж народився у Пісках, видає збірки і рано чи пізно захоче, щоб його теж назвали класиком, а в музеї була кімната, де б Головку присвятили щонайменше окремий стенд. І таких як Головко, геніїв слова з Бобровицького району, — з десяток. Куди проти них Тичині з його музеєм?

КАЗУС

Ідучи повз двох панів, краєм вуха вловлюю розмову. «Вона добивається перейменування назви музею, щоб землю під себе загарбати», — відповідає сивочолому молодий чоловік. Упізнаю в одному зі співрозмовників Дмитра Головка, з яким щойно розмовляла про назву музею. Бачу, як він хвацько підтакує. Другий, той що молодший, — заступник Бобровицької райдержадміністрації Олександр Шаманський. Годину до цього він відкривав районний конкурс «Добридень тобі, Україно моя» на сцені сільського клубу і так щиро й сердечно перед вчителями району і пісківчанами розповідав, який великий поет Тичина і яка дорогоцінна його хата–садиба. Шаманський, почувши, що я журналіст, відразу вкусив себе за язик про землю і перевів розмову на те, що долю музею вирішує сільська рада, а в районі тільки затверджують їхнє рішення. «Якщо хочуть музей Тичини, нехай будують і відкривають інший музей. Та де гроші знайдуть!» — вигукнувши так на прощання, Олександр Петрович і з форсом стрибнув у службовий автобус.

ПРЯМА МОВА

Та, що «хоче загарбати землю з–під музею», — директорка Літературно–меморіального музею–квартири Павла Тичини в Києві, родичка поета Тетяна Сосновська. Вона вже другий рік бідкається по кабінетах чиновників у районі та області, добиваючись, щоб музей у Пісках належно перейменували на Музей Тичини. «Їдуть у хату Тичини з усієї України, Франції, Індії, а в Пісках дізнаються, що це — Музей історії села. Дехто думає, що я борюся за перейменування музею з власної вигоди, нібито хочу землю приватизувати. Поруч із церквою з іншого боку від хати Тичини я вже купила землю, більше мені не треба, — каже Тетяна Сосновська. — Але я хочу, щоб на родинній садибі Павла Григоровича був окремий Музей Тичини, а не комплекс під назвою Пісківський історико–краєзнавчий та меморіальний музей–садиба Павла Тичини. Пропоную зробити його літературним, щоб не викидати експозиції, яка є в кімнатах, присвячених історії. Тичина допомагав селу, колгоспу, школі, на власні кошти побудував асфальтовану дорогу. В його поезії порушується і тема Голодомору, і тема війни. Він був чудовим фольклористом, збирав народні пісні. Як на мене, експозицію можна не міняти, варто переінакшити лише текст екскурсії. Тоді історію села можна передавати через творчість Тичини. Кожен із відвідувачів після такої екскурсії буде тільки задоволений. Якщо хтось не погоджується, щоб перейменувати музей, нехай хату відділять окремо і назвуть її Музеєм Тичини. Тоді буде чітко видно, скільки людей приїхало до Тичини, а скільки — в Музей історії села. Вибачте, у нас що, поля Тичинами засіяні? Чи Павло Григорович не заслужив на музей на рідній садибі?».

Ольга Жук