Народилася чарівниця слова, яка сиділа на дубі і розговорилася з папугою, що знав безліч цікавих історій, у Києві 21 березня 1955 року. Про це свідчать фотографії з її архіву, на яких манюсінька Леся лежить у пелюшках і радісно дивиться на світ, ще не лякана дитячими садочками. Святкування ювілею з друзями і шанувальниками її творчості Леся Воронина перенесла на квітень, таким чином нагода зібратися у дружному колі випала минулого четверга у Національному музеї літератури.

За декілька днів до того Леся Воронина зі своєю приятелькою і художницею Катериною Штанко у виставковому залі музею облаштовували велику виставку малюнків, які стали ілюстраціями до всіх книг письменниці. На окремих стендах розмістили фотографії пані Лесі — з раннього дитинства до періоду, коли вона стала суперагентом у літературі — дипломи, котрими нагороджували Воронину за різні заслуги, а також її безцінні казки, надруковані в книжках і журналі «Соняшник». Заходиш із вулиці у музей, заклопотаний суєтою, і здавалося б, не зігріє тебе ні сонечко, ні казочка. А потрапляєш на виставку казкових малюнків Катерини Штанко, Катерини Білетіної, Олега Петренка–Заневського — і вмить стаєш маленьким джмелем, який сидить на пахучому, налитому сонцем соняшнику і задоволено розпускає крильця.

Леся Воронина почала писати казки завдяки своєму сину Євгену. Саме йому вона першому розповідала неймовірні, вигадливі і дотепні історії. «Це був серіал, який я переповідала щовечора. Так він змусив мене придумувати все нові і нові історії. Дякую, мій прекрасний сину»,— радіє Воронина. Не стала б вона улюбленою письменницею дітлахів, якби не її рід Ворониних, який уперто не хотів русифікуватися та якби у 14 років вона не перетнулася у Будинку творчості з перекладачкою Вірою Вовк. Ця старша подруга перевернула уявлення Ворониної про те, як можна сприймати літературу, як можна ставитися до українських проблем. «Виявилося, що я її дуже зацікавила. У нас почалося листування. Я була недосвідчена і не розуміла, чому за нами ходять дивні дядьки, коли ми з пані Вірою зустрічалися. Наша дружба продовжувалася в листуванні аж до тих пір, поки Віру Вовк не засудили за націоналізм. Їй пощастило уникнути таборів, бо жила закордоном», — згадує письменниця. На виставці є листи від Віри Вовк із Бразилії та Мюнхена.

Леся Воронина не хотіла вступати в комсомол, через це мусила закінчувати заочне відділення філологічного факультету, працювати на різних роботах, навіть на деревообробному комбінаті. «Підтюпцем я бігала у два місця: до мого хлопчика Євгенка у дитячий садочок, тому що не могла витримати, і в редакцію журналу «Соняшник», бо це було щастя», — каже пані Леся. Величезну роль у її житті відіграв Євген Гуцало, чоловік Ворониної. Йому вона показувала перші оповідання. Отримувала схвальні відгуки. Його думку дуже цінувала, але друкуватися не наважувалася. За 16 років роботи у «Соняшнику» і ще 14 років, коли працювала редактором журналу, Леся Воронина випустила лише одну маленьку книжечку «Суперагент 000». Коли журнал закрився через фінансову кризу, Леся Воронина почала видавати свої твори. Сьогодні має п’ять книг. Роман із видавництвами бере свій початок із перемоги на «Коронації слова». «Я все пишу–пишу і не можу зупинитися. У свої 55 років я все більше наближаюся до дитинства і все краще починаю розуміти дітей», — усміхається письменниця із чорним, як вороняче крило, волоссям.

КОМЕНТАРІ

Ірен Роздобудько, письменниця: «Леся — людина, з якою відбуваються чудеса, дива, експромти і хуліганства. Вона є хрещеною мамою багатьох письменників і художників. Якби я з нею не товаришувала, у мене не було б публікацій. Перше, що я надрукувала, це була казка у журналі «Соняшник» «Коли оживають ляльки». Леся — моя хрещена мама в усьому. Я ні для кого не виконую ніяких замовлень. Колись Леся попросила для неї зробити тарілку. Я навіть мамі такої не зробила. Але перед її ювілеєм сиділа і зробила тарілку, де намалювала Лесю в образі ангела. Адже для нас усіх вона є саме ангелом».

Микола Грох, керівник художньої студії при Будинку художників: «Леся Анастасівна не тільки журналістка, письменниця, популярна ведуча на радіо «Культура». Леся Анастасівна — це вже бренд. На радіо є чимало різних каналів, але ні про кого так не переживають слухачі, як про Лесю Воронину. Варто їй тиждень не вийти в ефір, як відразу телефонують — де Леся Анастасівна, що з нею трапилося, чи не захворіла. З нею легко. Леся Анастасівна уміє так повести розмову, що з кого б не було, витягне його суть. Вона повна духовно. Має заспокійливий материнський тембр голосу. З нею забуваєш про все і нічого не боїшся».

Катерина Штанко, художниця: «Це зовсім незвичайна в українській літературі для дітей письменниця. Будь–яка дитина, яка почне читати книжки Лесі Ворониної, ніколи не виросте занудою чи скиглієм. Її книжки дуже оптимістичні. Все, за що бралася Леся Воронина, навіть найбуденніші речі, ставали веселими і цікавими. Леся підтримала мене в моїх літературних починаннях. Завдяки її вірі я отримала літературну премію «Золотий лелека». Сподіваюся, ми продовжуватимемо працювати разом і зробимо ще декілька книжок.

Зірка Мензатюк, письменниця: «Як можна не любити її книжки? Лесин суперагент називається Мамай, а я родом із Мамаївки, виходить, ми родичі. Я багато чим зобов’язана Лесі. Привела з собою доказ. Маю дуже жваву онучку, якій важко було навчитися читати. Мучилися ми з «Цибуліно», мучилися, а тоді домовилися: я прочитаю їй цю книжку, але натомість вона має вибрати щось із бібліотеки і сама осилити. Яринка вибрала «Суперагента» Лесі Ворониної. Вона відразу почала читати сама, притому з великим задоволенням. Правда, тепер батьки жаліються, що наставляється будильник і вночі читаються книжки. Маємо наслідки, до яких призвела Леся Воронина зі своїми творами. Коли хтось має не зовсім читача, то просто підставте дитині казки Лесі Ворониної. Побачите, що результат буде, читання піде. Окрім того, я люблю її твори за те, що вони дуже українські. Україна у неї не навмисна, не нав’язлива. Вона як повітря. Дитина вбирає в себе її Україну, як повітря, і росте патріотом. Твори Лесі Ворониної ніколи не бувають порожніми».

Олег Петренко–Заневський, художник, ілюстратор «Соняшника»: «Леся Анастасівна вплинула на мою остаточну україномовність. Вона наблизила мене дуже щільно до поліграфії. Завдяки їй я знайшов свою другу половинку. Це людина, яка до чого не торкнеться, творить дива».

Ольга Жук