«Мовна політика та мовна ситуація в Україні» (К.: Києво–Могилянська академія) — звіт про однойменне міжнародне дослідження, здійснене представниками п’яти дисциплін: антропології, мовознавства, політології, юриспруденції, соціології. З українського боку брали участь, наприклад, професори Києво–Могилянської академії Лариса Масенко та Володимир Кулик, з боку європейського — науковці університетів Відня, Лондона, Кембриджа.

Соціологія — це те саме, що діагностика в медицині. Хворому мало знати діагноз, потрібні ще й поради лікаря. Оскільки мовні проблеми є «хворобами» соціальними, їх, зазвичай, «лікують» політики. А як по–шарлатанському можуть поводитися з діагнозами лікарі, відомо ще з канонічної п’єси Мольєра «Уявно хворий».

Отже, кожної передвиборчої кампанії нам торочать про мовний конфлікт в Україні. Вивчаючи впродовж 20 місяців думки громадян, науковці дійшли протилежного висновку: «Серед населення України конфронтація між україномовною і російськомовною його частиною фактично відсутня... Впевнених в існуванні загрози всього 5%».

Виявилося, що політики оперують далекими від реальної соціології цифрами. Попри галас щодо тотально російськомовного Сходу, виключно російською спілкується тут лише 43,9%, а рівною мірою українською та російською — 21,6%. На Півдні ж, крім того, ще й чималий прошарок тих, хто в більшості ситуацій послуговується саме українською (або й лише нею) — 16,5%. І по всій країні 93,8% громадян усвідомлюють потребу в доброму володінні державною мовою.

У книзі, окрім соціології, багато статистики, яка спростовує політичні гасла «примусової українізації». Реального ґрунту під цією риторикою немає, але, як кожне шаманство, вона базується на психології. Справді, значна частка російськомовного населення ведеться на втовкмачувану їй «інформацію» про нібито обмежувані права російської мови. Здавалося б, саме ці громадяни мусять виступати за розширення її функціонування. Але соціологія цього не фіксує — респонденти цілком задоволені нинішнім становищем російської в Україні. Отже, «це підтверджує, що причина невдоволення російськомовних громадян — не в обсязі реального вживання їхньої мови». А в чому? Ось воно: «Невиразна мовна політика в країні, яка не задовольняє ні російськомовне, ні україномовне населення».

Наслідки такого майже двадцятирічного незадоволення — наочні: «Сьогодні існує сильна прихована тенденція цинічного ставлення до політичного життя в Україні, а «мовні війни» розглядаються як умисна провокація з боку можновладців, застосування політичними кланами–суперниками методів Макіавеллі чи просто як спосіб відволікання уваги від насущних, справді важливих питань». Залюбки експлуатована політиками мовна проблема повернулася до них бумерангом — недовірою електорату до політики взагалі.

Відтак, мова — не «хвороба», а симптом. Справжньою хворобою є те, що науковці називають «цивілізаційним розламом»: «В основі цього поділу лежить передусім належність до європейського чи азіатського типу держави, які розвивалися залежно від різних форм власності на землю: приватної чи дер­жавної». «Розламалася» Україна на «діаметрально протилежні цивілізаційні орієнтації» давно, ще за монгольської навали ХІІІ сторіччя. А далі вже Москва не випускала з рук лівий берег Дніпра. Соціологія, звичайно, не зазирає аж так глибоко. Але вона чітко фіксує ментальні залишки останньої імперської фази — соціалістичної. Ностальгія за безвідповідальним життям у колгоспі — показують соціологи — міцно пов’язана з любов’ю до Росії, а відтак — з агресивним «захистом» мови сусідів. «Підтримка надання російській мові статусу офіційної, як правило, супроводжується бажанням приєднатися до Росії», — підсумовують науковці.

Отже, украй шкідлива звичка — комуністична ідеологія — неабияк пригнобила процес національно–політичної самоідентифікації. Якщо у Франції люди різного кольору шкіри та розрізу очей однаково почуваються громадянами Республіки, то у нас усвідомлює себе часткою української політичної нації лише половина населення; понад чверть респондентів прив’язують себе до місця, де вони живуть, а один із десяти вважає себе громадянином регіону. Більшість таких «регіоналів» — російськомовні. Але це не причина, а наслідок. Соціологи зазначають: «Перший і найважливіший елемент пострадянської спадщини — це велика кількість росіян, що проживають в Україні... Понад 17% населення, тобто 8,5 млн. жителів, вважають себе етнічними росіянами». Ретельно вивчаючи розлогі анкети, дослідники намалювали портрет тих ментальних мігрантів, котрі не знають і не хочуть знати української: «Ні батько, ні мати респондентів не є етнічними українцями (91%), вік респондентів перевищує 60 років (86%), респонденти не мають вищої освіти (82%), не погоджуються з існуванням Української незалежної держави (83%), у їхньому світогляді домінують радянські стереотипи (78%), антиамериканські настрої (77%)».

Утім «Мовна політика...» — це не трилер, метою якого є залякати читача. Емоційних знаків оклику та риторичних запитань у цій книжці немає. Справа науковців — діагноз. І він, незважаючи на хронічність етносоціальних хвороб, не аж такий чорний. «Розкол України на Схід і Захід не є споконвічним та незмінним», — припускають дослідники, коментуючи це територіальними результатами трьох попередніх президентських виборів: на початку 1990–х європейський цивілізаційний вектор підтримували лише у трьох областях, 1994–го — уже в 11, 2004–го — у 16. За 20 років удвічі зменшилася кількість русофонів, які воліють бачити своїх дітей винятково російськомовними. 73,2% респондентів переконані, що говорити українською нині престижно (друге місце за престижністю посідає англійська — 71,5%, третє — російська — 64,7%). А найбільш оптимістичний симптом — це те, що українську мову навчання для своїх дітей найчастіше обирають у віковій групі 18–28 років.

До речі, про дітей. Соціологи виявили, що перегляд двомовних телеканалів веде до помітного зниження мовленнєвої грамотності підлітків. Така ціна політкоректності по–російськомовному. А ще у розділі про мову і ЗМІ, написаному австрійською вченою, є висновок про «неможливість лояльності стосовно незалежної української держави в російськомовному контексті засобів масової інформації».

Порівняльний аналіз європейського та українського мовного законодавства міститься у статті англійського правника. Автор незрідка дивується, яким робом до наших офіційних документів потрапляють терміни, за котрими не стоїть жодної юридичної суті. Наприклад, що таке, з точки зору юриспруденції, поняття «самобутність» або «соціальне призначення мови»? Спеціаліст із Лондона толерантно пояснює: «Бракує акуратності у вживанні важливої термінології». Точніше буде сказати по–нашому: політичне шарлатанство.

Костянтин Родик