Авжеж, пересічному громадяниновічитачеві завжди цікаво перевірити, чи не втратили магнетичних властивостей ті кілька понять, що міцно вживлені у пам’ять школою. Одним із таких магнітів є поняття «Київська Русь».

На книжковому ринку не бракує книжок із цієї проблематики: у системі Академії наук є кілька інститутів, які вивчають саме її. Специфіка наукового дискурсу така, що справжній фахівець не дозволить собі стверджувати «так було», якщо інші колеги мають сумніви. А проте з часом нові відкриття ті сумніви остаточно відкидають, і тоді в нових книжках із відомої теми — як­от про Київську Русь — виникають острівці «одностайного» знання, милі масовому читачеві. До таких консенсусних висновків (щодо яких наука йшла роками) належить у нашій книжці, скажімо, такий: «Велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі почалося з території України». І за півтора тисячоліття дорозселялися українські праемігранти так, що збудували собі нову хатку під назвою «ЄС» і відгородилися від правітчизни шенгенськими парканами...

Саме так: у книжках, занурених у початки етногенезу, насамперед цікаво відстежувати ланцюжки різних етносів, які, зрештою, сформували твою і сусідські нації. Приблизно у V сторіччі нової ери територію України заселяли три народи: лісостеп від Пруту до Сіверського Дінця замешкували анти, північне правобережжя Дніпра посідали склавини, а на північному лівобережжі жили венети. «Кордони» трьох володінь сходилися в одній точці: там, де нині Київ.

А далі трапилося таке: «Склавини стали предками не тільки українців, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та поляків. Культура антів була поглинута склавинською, і це змішане населення стало предками південних українців і росіян. Та частина антів, що принесла свою культуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов’янських етносів. Предками білорусів та північних росіян було населення Верхнього Подніпров’я, яке поступово займало області з балтським і угрофінським субстратом». Такою стала перша геополітична ініціатива предків нинішніх українців, яка окреслила контури сучасної карти Європи.

Не випадково покликався вище на масового читача, оскільки цей том «Україна: хронологія розвитку» адресований йому: видавці кваліфікували книжку як «науково­популярне видання». І тут стався казус. Історикам академічного Інституту археології (на чолі з його директором Петром Толочком, керівником редколегії) дано картбланш на жанрове освоєння теми. Та виявилося, що ці науковці ніц не володіють мистецтвом популяризації. А це таки мистецтво, бо в історії є небагато істориків, що володіли популярною стилістикою (серед сучасних українських фахівців пригадуються одиниці: Ярослав Грицак, Наталя Яковенко, Михайло Відейко, Станіслав Кульчицький, Ярослав Тинченко).

Отже, авторський колектив під проводом П. Толочка зрозумів популяризацію як примітивну відмову від посилань на джерела. А в’язке павутиння незліченних деталей­фактів так і лишилося не прорідженим чітко означеними акцентами цивілізаційних стрибків. Непідготовленого любителя історії автори фактично поставили на місце археолога­аматора: вгадувати ціле, пересіюючи безліч другорядних дрібниць. Хіба що трохи рятує поп­читача структура книжки: оглядові статті — окремо; розповіді про культурні феномени (побут, ремесла, військові практики) — на сторінках іншого кольору, на береги котрих винесено ще й регіональний фактаж: де і що відбувалося водночас у різних куточках тодішньої України. Наприклад, з однієї такої вставки довідуємося, що Київ залюднювався одразу з двох боків: першопоселення склавинів виявлено і на Старокиївській горі, і на Оболоні.

Узагаліто популяризація наукової ідеї — справа не так авторів, як видавців: саме вони замов­ляють жанровий алгоритм для науковців. Так вчинило київське видавництво «Темпора», пропонуючи докторові філософії з Прикарпатського університету Іванові Монолатієві написати популярну розвідку «Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914—1918 рр.». Цей історичний сюжет має менше досліджень, аніж період Київської Русі, а проте мемуарів та монографій про «усусів» видано чимало. Отже, авторові треба було зацікавити популярного читача саме науково­консенсусними висновками. Наприклад, такими (йдеться про бої 1916 року за позиції на горі Маківці): «Українські Січові Стрільці зупинили наступ росіян, що намагалися перейти Карпатський хребет, після цього почався відступ російських військ». Автор зробив акцент там, де академічні вчені накидали би низку другорядних фактів, що затуманюють значення події. Так само І. Монолатій пише про початкове зіткнення січових стрільців із російським військом (1914 року): «Це був перший бій між українським військовим відділом і російською армією після битви під Полтавою». Ті самі академічні вчені просто не подумали би про такий ракурс, а для масового читача — це апеляція до отого магніту пам’яті.

Гадаю, цікавим для популярного читача є і виклад передісторії січових стрільців, яка починалася з протипожежних осередків. До речі, їхню назву — «Січ» — придумали студентиукраїнці Віденського університету далекого 1868 року, і тоді головою новоутвореного товариства став майбутній адмірал цісарського флоту Ярослав Окуневський (дорожні нотатки котрого видані цього року і поціновані першим місцем у рейтинґу історичної мемуаристики). До 1914го через скаутські організації пройшли 70 тисяч юнаків та юнок — не дивно, що на початок Першої світової війни до українського легіону зголосилося 28 тисяч добровольців (але австрійський уряд дозволив формування лише 5тисячного полку, далі обмеженого до 2 тис. осіб).

А наступна книжка «темпорівської» серії ще більше наближена до канону науково­популярної літератури: «Анатра. Літаки Одеського авіабудівного підприємства 1910—1924 рр.» — вона сформована за принципом «невідомі факти, які висвітлюють відомі події». Виявляється, у розпал Першої світової, 1917 року, кожен десятий літак російської армії був зроблений одеситами.

Проте читача насамперед ін­три­гує екзотична назва: «Анат­ра». Виявляється, це прізвище одного з одеських банкірів, засновника першого в Російській імперії авіаклубу (ще й видавав ілюстрований журнал «Зоря авіації»!). Артур Анатра був засновником вітчизняного літакобудування: на 1910й у Росії існувало 10 літакобудівних фірм, одеська була третьою за обсягами виробництва. Ще перед війною одеський конструктор Василь Хіоні спроектував перспективний військовий біплан, але тоді у тендері переміг літак надалі славетного Сікорського...

Хоч як прикро, нині в Україні не збереглося жодного примірника колись серійного бойового літака Першої cвітової під назвою «Анасаль» — єдиний екземпляр зберігається в Національному технічному музеї Праги. А з 1924го на заводі А. Анатри відбувається винятково ремонт техніки — нині це завод «Одесаавіаремсервіс»...

Костянтин Родик