«Я ПРОСТО ВЕСЕЛА ЛЮДИНА»

– Пане Лесю, зізнаюся, трохи остерігалася зустрічі з вами… Знаю, що тривалий час відмовляєтеся давати інтерв’ю. А якось сказали про журналістів навіть таке: «Їх справжнє місце або на суконному комбінаті, або під паровозом…»
– Так, це правда. А ще політиків називаю «рогулями», міністерство культури – «мертвою силою, звалищем старих речей».

– А якщо це рідні, близькі люди?
– Якщо людина тямуща, розбирається, то вона може написати про мене будь-що: чи погане, чи добре. Але завжди приємно, коли щось об’єктивне й розумне про себе читаю. А коли дурне, то мені до цього геть байдуже.

– Скажіть, а вдома, у капцях та халаті, ви такий самий сатиричний, іронічний? Так само витончено лаєтеся?
– Та я зовсім не сатирик. Я просто весела людина. Сатирики-професіонали – народ похмурий. А я веселий роз****яй.

– Себто у житті ви такий, як у книжках?
– Так. Щоправда, там мене немає, там є мої персонажі.

– А мова?
– Мова у мене жива і вільна. І вживаю я усі ті слова, якими пишу. Я з усіма однаковий.

«П’ЄСИ СВЕРБЛЯТЬ, ПОКИ НЕ НАПИСАНІ»

– Мушу визнати, що часто чую, як вас цитують успішні, розумні, логічно мислячі особистості.
– У тому то й річ, що читають і грамотні, і безграмотні. Мене завжди дивувало, що у моїх текстах можуть зрозуміти люди, яким менше за двадцять. Але читають. Може, через те, що у моїх текстах направду є багато шарів. І кожен сприймає той шар, який йому під силу. Там є геть поверховий, а є глибший, іще глибший. Кожен сміється зі свого. У моєму письмі немає ніякої технології, себто нічого спеціально я не роблю. Воно йде звідси (показує на голову. – Авт.). Я, до речі, забуваю про всі ті п’єси, які написав. Вони сверблять, поки не написані.

– То ви описуєте реальність?
– Не зовсім. Сама реальність, звісно, цікава, але мене хвилюють якісь парадоксальні конструкції, наприклад, можу побачити античного героя у сантехнікові.

– Про нинішню кризу щось напишете?
– Яка криза?! Це все смішно! Нині я згадую свою бабусю, яка пережила громадянську війну, розстріли, голодомор, потім Гітлера – всю оту хірню. Вона подивилася б на нас, як на невротиків. Оце криза? Хліб є, черг нема, люди в ресторанах сидять, їх не розстрілюють. Де криза?

– Порадьте тоді, як не загубитися у нинішній невизначеності…
– Нікого не варто слухати, треба думати власною головою. Медитуйте бодай чотири рази на тиждень, займайтеся бойовими мистецтвами, пишіть, малюйте… Що ще? Я не є вчитель.

«ШЕСТИРІЧНИМ ВІДДАМ ОНУКА ДО ШКОЛИ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ»

– Скажіть, пане Лесю, з яким настроєм ви отримали звістку про те, що стали дідусем?
– З відчуттям полегшення: поки донька була вагітною – хвилювався, а коли народила – заспокоївся. Хлопчик у нас страшний бандит! Ставить всіх догори дриґом, квартиру може розібрати за п’ятнадцять хвилин. 

– Поява онука якось змінила вас?
– Я з ним мало спілкуюся, хай трохи підросте. Він зараз з доньки кров п’є. Можливо, пізніше зможу чогось його навчити, щоправда, чого саме – поки не знаю. Чого доброго я можу навчити?! Хоча… Думаю, як виповниться йому шість років, то віддам до школи бойових мистецтв, там з нього зроблять людину. У бойовому мистецтві я майже 35 років, це вже спосіб мого життя. Живопис, література і бойове мистецтво – все це дуже схоже. Середньовічний самурай мусив вчитися фехтуванню на мечах, мистецтву джіу-джитсу, мистецтву складати вірші й мистецтву малювати. Людина, яка прагне досконалості, має опанувати всі ці речі, інакше її не можна вважати повноцінною.

– А що відповісте онукові, коли спитає, чому у ваших текстах так багато нецензурних слів?
– Гадаю, відповідь на це він знайде ще в дитячому садку, тож мені вже не треба буде йому щось пояснювати. Бо діти – такі самі люди, як і ми, вони зовсім не квіточки. І в дитсадку, школі вони про все дізнаються.

– Якось ви сказали, що, аби братися виховувати дітей, треба бути кимось...
– Так. От я доньку ніколи не виховував, бо виховувати дітей – це тільки псувати їх. Дитина має виховуватися на прикладі батька, матері. Якщо мать – красавіца, а батько – герой, то не треба нічого навчати. А якщо ти п*****с, то скільки не пояснюй – дитина думатиме: «Хай що ти мені кажи, а хлопці з вулиці таке розкажуть, що тобі того ніколи не знати!»

«Я ДУЖЕ ПЕРЕБІРЛИВИЙ СТОСОВНО ЖІНОК»

– Пане Лесю, з ваших слів, «любов нікого ніколи ні від чого не рятувала». Чому так вважаєте? Невже ніколи не кохали?
– Любов не лише не може врятувати, вона – просто страшна хвороба, яка ніколи нічим добрим не закінчується. А чи кохав я? Так, було... Я й нині закоханий. У мене прекрасна дружина (років на п’ять старша за мою доньку), і нам дуже добре. Разом ми вже вісім років.

– Ви перебірливий стосовно жінок?
– Дуже. А Марія жива, розумна і красива. Передусім жива. Об неї сірники можна запалювати – така енергійна! Жінка може бути навіть дурною, але на її вустах має бути посмішка. І вогонь має бути. Щоправда, моя Маша не дурна, а дуже розумна, тож мені поталанило. А познайомилися ми випадково, на Дні народження однієї випадкової людини. Ні я туди не хотів іти, ні Маша…

– Доля?
– Ні, я в це не вірю. Того вечора нічого було робити, от друзі й затягнули мене на свято. Там сиділи блондинки-розвєдьонки. А одна була брюнетка, і реготала так, що було чути в сусідньому кварталі. Думаю, однаково треба щось робити, от і приклеївся до брюнетки. Так воно і вийшло.

Жанна Куява