Зазвичай горище асоціюється зі старанно розкиданим з доброї волі пана Фатума лахами, неочікуваними гострими кутами, залізяччям, лахміттям, непотребом незрозумілого призначення, принишклими за всім цим содомом міні-скриньками з антикварними коштовностями, інколи – з протягами, частіше – з симпатичними мишенятами. На (чи все-таки «в»?) «Горищі» Тараса Федюка ситуація трошки інакша. Воно починається «мотлохом бозна-яких часів» – і продовжується цими самими часами. Ностальгійним «минулим» – наприклад, коханням, пропахлим їжею диких собак та, очевидно, менш диких кролів, першими танцями, на яких ламаються хіба тільки колючки акації (чи не тому, що тут не місце відмінницям?), «етнічним коханням під час випасання корови маньки » , спогад про яке «тікає неначе твоя корова манька» .  «Теперішньо-минулим» коханням із вічними для Федюка мотивами – кавовими нотками, чужими сім’ями , нездійсненим і нездійсненним, та неодмінними риторичними запитаннями: «Що ми зробили?» Сьогоднішніми, але «сьогоднішніми на межі» набираннями не викреслених телефонних номерів і зустрічами в «Купідоні» тих, чий портрет – «ми як наше «вибране» ще не холодні і не товсті » – і заразом «майбутніми»  походеньками до Коваленка, Колісниченка або з ким там ще, крім Нечерди, на думку пана Федюка, добре пити. Умовним часовим проміжком, що його потребуватиме читач для того, щоб промандрувати від «я ніколи не помру» до подарунка шанувальникові філологічних прийомів « ось гусак обскубаний: це я / хто сказав що жити ніж вмирати?»

Зрештою, складно злічити, скільки таких «часів» є на Федюковому «Горищі». Звісно, що всі вони не мають жодних наліпок чи інших позначок для того, аби  зорієнтуватися у темряві – поет відмовився як від  поділу на цикли, міні-цикли, частини, так і від назв – от хіба «Диптих» став тим самим винятком, що  підтверджує правило. Поза тим, гість, що вперше завітав на останній поверх творчості Тараса Федюка, орієнтуватиметься тут досить легко: у збірці, попри всі ймовірні очікування, що на них натякає її назва, – досить струнка внутрішня логіка. Філософії та фаталізму  – рівно стільки, аби виправдати сподівання критиків, що звикли називати пана Тараса філософом чи фаталістом. Історичні персонажі та сучасні реалії на кшталт «нащадків баб кам’яних і бразильських мил » – збалансовані та запрошені в обмеженій кількості, й завдяки цьому не відволікають від осмислення, приміром, екзистенційних проблем чи ігр зі світом у піжмурки «за методом Сковороди». Рими – точні, як і зазвичай. Великі літери й традиційна пунктуація  тут – персони нон ґрата, а що світ уже давно поділено на два непримиримі табори  – «ті, хто за коми» й «ті, хто проти цих умовностей», то автор нікого не може образити чи розчарувати. «Пейзаж» – здебільшого київський, з разовими згадками про Одесу або Чернігів. Тут уже вкотре впізнаєш протяги Позняків, проминаєш міст Патона й зупиняєшся біля метро,  де знову

сніг і на ньому торгують таким:

морквою буряками полущеним грецьким горіхом

димом торгують від цигарок «прима» гірким

міліціонером торгують що плутатись під ногами приїхав

Й оця цитата означає, що з дозуванням іронії у Тараса Федюка теж усе добре: якщо у вірші з’являєтьcя кіт, то варто зазначити, що це « кіт з хвостом », якщо на столі є фазан – зауважити, що фазан «здається мертвий» , на дерева слід повісити « листя вічність горобці та інший хлам» ,  а тих, хто не тримає зла на ліричного героя, змусити тримати торбу з цибулею.  І навіть якщо зачепити вкрай родючу і ще більше вкрай непрезентабельно-ницо-набридливу тему поетів та алкоголю, то й тут можна легко й красиво зіронізувати і щодо поетів, і щодо алкоголю. Зрештою, усі ж ми після закінчення особистого життя починаєм належати «кефірові і народу» .

Як бачимо, блукати «Горищем», не замислюючись про особисту безпеку, нам не заважають ні  привиди Мопассанових томів, ні видіння Колесси чи Смотрицького, ні більше нав’язливий привид Лорки, який одного разу, будьте певні, може мутувати навіть у маленьку Лариску, вже вкотре довівши, що від «лінгвістичних вправ» Тарас Федюк навряд чи колись відмовиться. Звісно, комусь може війнути ароматом «колгоспної худоби» – адже дитячі  вірші-картинки-спогади трохи розбавили пейзаж піддашшя. Комусь не сподобаються «лахміття» рядків, що часом навмисне обриваються, змушуючи читача домислити. Когось заздалегідь відлякуватиме книжка «автора, в якого є Шевченківська премія». Хтось застигне на порозі – на першому ж вірші, де ліричний герой прохає свічку: «гори ще », – а що ж мають ті свічки до літератури прогресивної, і чи повинні вони обов’язково з’являтися, коли перед вами – «зріла поезія»?  Та й медитативність, філософічність, напівзупинений у своїх невеселощах світ також не зобов’язані всім подобатися… Втім, є ще ж приємна рівновага між простотою  аж до простоти й  чіткими і чіпкими, мов парадокс, образами-деталями на кшталт лампочки, що освітлює сама себе, або фікси таксиста, що «стирчить як овлур за рікою» . І приємна відсутність набридлих надуманих римованих кримінальних історій чи уламків чужої депресії. Натомість –  минуле й майбутнє, спогади і передчуття, трохи безсмертя і висновок: «золоте життя». А ще – неймовірно  безекспресивна емоційність  тексту (якою, до речі, менше ніж 5 років тому Дмитро Стус мотивував брак активного блукання територією Тараса Федюка літературних критиків):

навіщо я з ними так довго говорив

якщо вони померли?

дивись як стікають з кортежних грив

паперові квіти і перли

навіщо ми з ними алжирське вино

пили за помисли чисті

якщо вони померли давно

і їх вже немає в місті

<…> і навіщо мене послали по цигарки

а самі взяли і повмирали

Вирішувати, забирати «Горище» з горища на вашій шухляді або закинути його на справжнє горище, звісно ж, читачеві. Як, зрештою, й визначати, чи «зріє» далі лірика Тараса Федюка, чи, можливо, уже ось роки як достигла, але, на жаль, врожай друкарень  не відрізняється від  попереднього й того, що ще попереду. Досить типовий висновок як для критика, котрий не знає, що порадити. Але доведеться обмежитися цим – і малесеньким попередженням: рідко коли  ваш вибір так пильнували суперечності між часами та упередження. Однак у будь-якому разі все вирішить сама тільки… любов до горищ. 

Наталя Полянчук