1749 року, тобто рівно 260 років тому, побачив світ роман Генрі Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди». У тому далекому від нас тексті, що належить добі англійського сентименталізму (в поєднанні ще з бароковим мисленням), Філдінг прагнув показати, що людська природа все одно видає себе, незалежно від соціального виховання. Людина народжується з певними моральними рисами, які неможливо змінити. Натомість раціоналізоване суспільство, яке виховує за однаковими критеріями й на однакових схемах, прагне нівелювати те, що випадає зі стандарту. У Філдінга справжнє значення людини виявляється не тотожним соціальному статусу: людина може бути глибшою, ніж соціальна роль, яка дає можливість їй реалізуватися в житті. Глибина людини розкривається через пізнання її внутрішнього світу, який не належить соціуму. Життя в суспільстві — лише гра, лише задана роль, натомість справжнє життя — попереду.

«Життя попереду» («La vie devant soi») — таку назву має роман Ромена Ґарі (Romain Gary; друге псевдо цього автора — Еміль Ажар. Як зауважують літературознавці, обидва псевдоніми пов’язані з російською мовою, зі словами «гореть» та «жар»). Ґарі — знаний французький письменник, який 2 грудня 1980 року покінчив самогубством, і тим самим обірвав життя своїм літературним двійникам.

Справжнє прізвище цього автора — Роман Касєв (народився 95 років тому, 8 травня 1914 року в Російській імперії у місті Вільно, в матері-єврейки, потім емігрував до Франції і здобув французьке громадянство). Певно, «російське» (формально) коріння і стало тим каталізатором, що пришвидшив появу цього автора в Росії, адже роман «Життя попереду» наші сусіди переклали ще 1988 року. Натомість роман, що здобувся Ґонкурівської премії першим («Коріння неба»/«Les racines du ciel», написано 1956 року), перекладено російською тільки 1999 року. Постать Ромена Ґарі вражає вже тим, що цей митець примудрився здобути аж дві Ґонкурівські премії за одне життя, хоча за положенням про цю нагороду вона може бути присуджена тільки один раз. Друга Ґонкурівська премія була здобута 1975 року саме за роман «Життя попереду», який 2009 року був опублікований в українському перекладі Марини Марченко у видавництві «К.І.С.» (в серії «Європейська проза»).

Зрештою, саме життя Ромена Ґарі може бути матеріалом для окремого роману (льотчик у лавах повітряних сил Франції, куди вступив, перебуваючи у Великій Британії;  друг Шарля де Голля). Та й роман «Життя попереду» також містить занадто багато автобіографічних елементів та проблем, пов’язаних із життям автора (Ромену хтось надіслав свого часу листа, в якому описав, як його батько загинув перед дверима до Освенцима. А в романі «Життя попереду» Мадам Роза — одна з тих, хто фізично пережив Освенцим, проте — чи пережив психологічно?)

Ромен Ґарі перебував у Франції після знаменного «року Африки», коли багато африканських країн стали незалежними. І вихідці з тих країн почали активно переїздити до Франції, спадкоємиці великої імперії, домініони якої були на «чорному континенті». Тепер світ перевернувся: Франція змінила колір. Але ця інтервенція не принесла очікуваних результатів ані для вихідців, скажімо, з Алжиру, ані для французів, які відчинили двері для тих, хто вподовж століть перебував у колонізованому становищі. Таким чином, процес міжкультурного діалогу замінено процесом модифікованої «інтервенції»: вихідці з колоній так і не здобули омріяного щастя в імперії, вони змушені торгувати (в українському перекладі вжито лексему «гарувати») власним тілом або виконувати роль наймитів у Парижі, не маючи змоги жити в самому місті, здобувшись лише на Бельвіль, нову форму гетто, але вже начебто всередині імперії.

Якщо в романі Філдінга вся історія становлення людини (знайди) від малечку до дорослого віку розгортається упродовж 18 книг, то наразі історія знайди має значно інший часовий ареал —лише одна книжка майже на 150 сторінок. Перед нами хлопчак, який опинився в будинку літньої жінки-єврейки мадам Рози (певно, в цьому гротесковому образі варто вбачати щось на кшталт колоритного одеського персонажа тьоті Соні, тільки з трагічним внутрішнім наповненням). Будинок розташований у Бельвілі, у передмісті Парижа, районі доволі специфічному, адже там — скупчення людей не французької крові: євреї, араби, африканці… Одне слово, всі ті, хто з різних причин опинився у Франції.

Сам цей район повниться різними кримінальними елементами, грабіжницькі напади та мародерство тут — звична річ. І головне, окраса такого району — його борделі. Все це формує той простір, у якому починається оповідь про маленького арабського хлопчика Мохамеда, якого всі звикли називати просто Момо. Історія про Момо — це новий варіант історії про Тома Джонса. В обох є своя таємниця, обидва нічого не знають на початку про свою родину. Їх обох просто «підкинули» в інше гніздо (Тома до сквайра Олверті, Момо — до Мадам Рози, в минулому повії). Ось такий контраст вісімнадцятого і двадцятого століть. І головне, якщо тоді, в епоху Філдінга, автор мислив для своїх героїв щасливий фінал (таємниця все ж таки містила позитивну розв’язку, адже Том Джонс — людина благородної крові), то для Момо — життя попереду. Але яким буде це життя? Ким буде Момо, коли виросте? І чи не вб’ють його раніше, ніж він досягне бодай 20 років? Чи, може, він опиниться у в’язниці? Чи втече до Алжиру? Одне слово, барокова таємниця замінена ситуацією екзистенційної безвиході.

Тоді, у вісімнадцятому столітті, письменники вірили в щасливий фатум, який усе одно скеровує своїх обранців. Наразі цей фатум представлено іншими інституціями: поліція, організація, що займається всиновленням, бордель… І головне, що від народження людина ніби позбавляється своєї долі. Вона ніхто. Питання самовизначення, віднаходження власної ідентичності — одне з головних у романі Ромена Ґарі. Спочатку Момо вагається, хто він — єврей чи араб, ураховуючи неприязнь між цими двома світами. Він знає арабські слова. Але чи цього достатньо, щоби визначити, хто я? Тим більше, що поряд — також діти «без минулого». Момо каже: «Тривалий час я не знав, що я араб, бо ніхто мене не ображав. Мене напоумили тільки в школі», а ще: «Я думаю, що євреї такі ж люди, як інші, та не треба на них за це сердитися». «Імагологічні питання» в романі наскрізні, проблематика визначення «свого», «чужого» та «іншого» — визначальна в контексті розуміння життя Парижа, у змалюванні євреїв, африканців, арабів, їхньої моралі, філософії.

Все ж таки між Мадам Розою та Момо встановлюється певна дистанція, досить особлива. В тих епізодах, коли Роза говорить щось своєю єврейською мовою, Момо зауважує, що це «її» (Мадам Рози) мова, а не його. Таким чином, Момо вказує на свою інакшість, але він так і не має власного усвідомлення самості. Тим більше, змалку людина вже стає заручником стереотипів та соціального виховання. Але Момо опинився у Мадам Рози, яка має його виховувати, бо його мати — повія. Мадам Роза отримує щомісяця платню за утримання Момо — ось і все, що нібито зближує хлопчика та повію в минулому. Мохамед прагне зрозуміти, чи те, що його виховує Мадам Роза, — лише результат щомісячних грошових надходжень до її кишені? Тобто вона взяла на себе функцію матері, не маючи насправді жодних материнських почуттів до своїх вихованців? Хто ж батько Момо? Також загадковий чоловік, який з’являється посередині оповіді, щоб забрати свого сина. Як виявляється, він убив матір Момо. Але загадковим заишається питання про батьківство Момо.

За епіграф до роману взято слова з «Миртового саду» Яфірі: «Вони сказали: «Ти збожеволів через того, кого ти любиш». Я сказав: «Життя смакує тільки божевільним». Ця фраза є ключовою для розуміння екзистенційної суті «Життя попереду». Роман закінчується тим, що чотирнадцятирічний Момо втрачає свою «матір» Мадам Розу, яка ще раніше втрачає розум. Смертельно хвора, Мадам Роза в моменти божевільних нападів хоче втекти зі «свого» світу. Вона хоче тікати в Ізраїль. Але від чого тікає Мадам Роза? Від свого теперішнього? Від гріхів минулого? Чи від Освенцима, який тяжіє над її свідомістю? В передсмертний час ми повертаємося до «своїх» химер. «Кошмари — це те, на що у старості перетворюються мрії». У цьому разі це пекло минулого, пекло, через яке пройшла Мадам Роза, виживши фізично. Але що сталося з духом?

Тема пам’яті є однією з головних у романі. Пам’ять є — містифікація, таємниця. Пам’ять — небезпека, якої потрібно позбутися. Але й реальність сьогодення не краща: виживши після Освенцима, людина стає повією…

Момо шукає своє минуле, але минуле часом постає настільки моторошним, що може морально і психологічно знищити. Правда, сама романна оповідь  поєднує комічний та трагічний регістри. Але все ж таки не варто трактувати «Життя попереду» як трагікомедію. Це трагедія ідентичності, трагедія молодих поколінь, які виростуть із таких, як Момо, та тих, хто перебуває поряд із ним у притулку Мадам Рози, хто позбавлений материнської опіки. Вихід із цієї ситуації — божевілля, втеча від реальності, яку неможливо прийняти раціонально. До Мадам Рози, попри всю трагічність цього образу, ми відчуваємо неприховану симпатію: вона прожила таке життя, яке зрештою відкрило перед нею картину божевілля. Але саме в божевіллі вона отримує насолоду від ілюзії казки. Правда, ця ілюзія живиться страшним корінням смертей, масового винищення євреїв. І знову — амбівалентність, переплетіння сміху та сліз.

Момо в романі є тим, хто споглядає, але з часом він стає учасником творення викривленої реальності. З дитинства він уже навчений красти, він часом робить шкоду в хаті, щоби лише подратувати Мадам Розу. Це травмована дитина («індиго»?), індивід із порушеною психікою. Але саме це порушення і робить його нестандартним, оригінальним. «Дуже сподіваюся, що я ніколи не буду нормальним, лише покидьки завжди нормальні. Я робитиму все, щоб не бути нормальним». Момо — людина філософського складу: «Мені ніколи не подобалося завдавати людям болю, я — філософ». Тільки в його філософії багато чого від шахрайського духу. Він, зрештою, не хоче, щоби від нього забирали Мадам Розу, як і вона свого часу оберігала його від поліції та іншого соціально правильного притулку. Момо вбирає Мадам Розу в її національне вбрання, перетворюючи момент смерті на карнавальне дійство. Лише так можна позбутися шлейфу пам’яті, що постає з величезної апокаліптичної катастрофи ХХ століття.

Важлива тема в романі Ромена Ґарі — зіткнення двох світів, власне, неможливість знайти контакт із Європою для тих, хто не є європейцем за кольором шкіри. Мадам Роза так і не змогла за все своє життя адаптуватися до французького світу. Момо також відчужений, він не довіряє людям, які для нього є хижими, адже прагнуть увійти без дозволу в його світ. Коли він краде яйце, а потім не хоче його віддавати навіть попри ніжні слова, які чує, — це лише показник того, що ця молода людина (Мохамедові лише чотирнадцять!) є чужим у цьому світі, і він має самотужки долати опір білого континенту (насправді він не відчуває справжньої любові та поваги до себе). Ця тема боротьби за виживання — одна з головних у книжці. Попри те, що роман претендує на постмодерністську техніку, проте постмодерністська іронія в ньому аж ніяк не знімає тієї історичної напруги та соціальної нерівноправності, почуття самотності, яке підштовхує до творення ілюзорного світу. Момо може знайти спільну мову з такими ж «знедоленими», як і він сам. Нова філософія знедоленості в ХХ столітті йде від Ромена Ґарі, перегукуючись у чомусь із філософією «Знедолених» Віктора Гюго. Тільки знедолені тепер інші.

У романі «Життя попереду» є така фраза: «Час поволі приходить із пустелі зі своїми караванами верблюдів, він не поспішає, бо перевозить вічність». Здається, що конфлікт роману виринає з конфлікту неспівмірності двох філософських позицій: Сходу та Заходу. У Франції час перетворюється на постійний марафон: треба заробити гроші, щоби заплатити за житло, щоби купити харчі. Але не всі можуть стати повноцінними членами французького суспільства, тому й доводиться йти «гарувати» в борделі. Але час на Сході, час для представника арабської культури — це час, який нікуди не тікає від людини, все в руках Аллаха, і тільки Аллах вирішує долю кожного. Європа втратила відчуття фатуму, який іще був присутній у романі Філдінга. Натомість цей фатум маємо в світогляді героїв із арабського світу. Мохамед говорить до свого навчителя Мосьє Амілю: «Ви вже такий старий, що вже час Аллаху подумати про вас, замість вам думати про Аллаха».

Отже, така історія Тома Джонса ХХ сторіччя — арабчати Момо, яку переповів уже класик французької літератури Ромен Ґарі. Сподіваюся, що ця книжка, в якій із «журбою радість обнялась», буде цікавою для українського читача.

Інтерес сучасних видавництв до літератури попередньої епохи, яка відображає досвід екзистенційних шукань, не випадковий. Можливо, варто було трохи більше пропрацювати над стилістикою перекладу. Часом наявні мовні недбальства. Зрозуміло, що французький автор прагнув навіть на рівні синтаксису передати мову людей, далеких від літературних норм, але в українському перекладі такі фрази читаються часом занадто важко через свою неоковирність. Та, зрештою, роман про Момо — це роман про не-життя, про боротьбу, про хвороби, про «чорний» Париж і борделі…

Але, ні, здається, що для автора все це ще не життя, а справжнє життя попереду. Тож ця життєствердна формула змушує замислитися над тим, чого бракувало ХХ сторіччю, щоби не повторити його помилки і не відчиняти скриньку Пандори.

Дмитро Дроздовський