Re: цензії

Збірочку віршів і прози Олександра Хоменка «У домі сухого серця» відкриває вірш із промовистою назвою: «Досвід авторської передмови». Пересічний читач нічого, певно, й не помітить; вірш – як вірш, перший у книзі, вірш-заспів, поезія-intro; зазвичай містить у концентрованому вигляді концепти всієї книги, і є ніби пам’ятним (наріжним) каменем із викарбованими на ньому вагомими словами: про автора, про його вірші, занотовані у полум’ї великої війни; про мертвих і живих, про попіл і рани, про сонце й місяць, про дороги й життя, про імена й позивні, які назавше заступили людські імена. (Все у цьому тексті добре і все доречне, а ледь помітні «вибачальні» нотки, які, відчують не всі, стосуються факультативних речей із примарного світу літератури; світу, – словами Юліяна Корнхаузера, – не представленого, світу опостінь, але, водночас, реального та доступного, що і засвідчує творчість О.Хоменка. Передмову до цієї книжки мав би написати критик, есеїст, літературознавець, – один із багатьох колеґ і знайомих автора. Але з якихось причин її мусив написати він сам. І, як на мене, він дуже добре уникнув численних пасток, віддавши перевагу ліричному творові, а не авторській передмові у чистому жанровому вигляді, у якій йому довелося б, можливо, писати про свою участь у великій війні непритаманними словами. «Вибачальні» інтонації можна відчути виключно у назві авторської передмови; у самому тексті їх немає і бути не може, там усе чесно, там усе так, як було і є насправді). Пригадуєте, як Микола Хвильовий пояснював читачам появу «Вступної новелі», написаної 1927-го року спеціяльно для тому ранньої прози, що походила з 1921-го – 1923-го років? Мовляв, «меценат» Раїса Азарх сказала, що треба написати передмову до «Творів», але передмов він писати не вміє, тому в підсумку вийшла все ‘дно новеля, – «вступна новеля»: «Я знову перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати “вступну новелю”. Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе». І, все-таки, чому, таку важливу передмову для репрезентативного видання новель Хвильового, не написали О.Білецький, О.Дорошкевич, Ю.Меженко, М.Чирков, В.Юринець, Г.Майфет, М.Доленґо, А.Лебідь, Б.Якубський, М.Зеров, П.Христюк або М.Йогансен? Підозрюю, лише тому, що насправді зовсім не про передмову тоді йшлося, а про власне «вступну новелю». Як, напевно, й сьогодні у книзі О.Хоменка. (А йшлося – майже сто років тому, як і сьогодні, – про текст-камертон, про «прочинення брами» до книги, про персоналізацію неповторного художнього світу, психологічну верифікацію авторської ідентичности; про «сонячну вагу» і «зелену тугу», про радість і відчай творчости). Ось так непомітно та невимушено ми наближаємось до відчуття комфортної тяглости великої української літератури останніх ста років, як мінімум.

Вірш-заспів представляє собою ліричну медитацію із потужною внутрішньою суґестивністю. Суто технічно (композиційно), на такому тексті – неабияка відповідальність: мало промовити «а», не достатньо взяти «першу ноту нової гами» (Євген Плужник); у цьому вірші має відбитися все, що знайде читач у збірці на наступних її сторінках. (Подібних прикладів із минулого можна навести чимало: «Avtoportret» у дебютній збірці «Психетози» Ґео Шкурупія, 2022; «Уже світає, а ще імла...» Павла Тичини у принциповій для поета збірці «Замісць сонетів і октав», 1920; «Порічок ґроно» Емми Андієвської у збірці «Поезії», 1951; «Про твій цвіт у роду свого…» Василя Герасим’юка у книзі нових і вибраних віршів «Папороть», 2006 тощо. Подаючи у збірці «Життя Марії» (2015) перед власними віршами переклад поезії Райнера М. Рільке «Благовіщення» (з циклу «Життя Марії»), Сергій Жадан так і кваліфікує цю відверту маніфестацію: «Інтро». Тобто цю ролю може виконувати й чужий текст, як це буває з епіграфом). До такого тексту автор мусить «занести» одразу все і навіть більше: провідні інтонації, емблематичні образи, універсальні алюзії, базові (смислотворчі) мотиви. І, хочу одразу сказати, що поетові це вдалося. У цьому метафоричному, але досить легко відчитуваному дійстві першої поезії, читачеві вільно торкнутися специфічної метафізики («я сходив багато доріг / і усі не мали початку...»), яка багато чого пояснює, але не рятує, лише обпікає, – починаючи з перших рядків, і пече – до останньої сторінки цієї книги:

я чув слова

вони були попіл рік

я бачив рани слідів

їх зашивала ніч

я входив у будинки

вони були палаюче сонце

я торкався людей

які вже холодний місяць

я сходив багато доріг

і усі не мали початку

я прожив багато життів

і кожне не мало кінця

я навіть не знаю

навіщо тепер це ім’я

і важке й нетутешнє

я просто питаю у тих

чиї позивні стали

зовсім легкі...

Вісім разів повторений займенник «я» максимально акцентує на особисто баченому та пережитому; анафора міцно цементує рядки особливим патосом самовидця і окремого кшталту верифікацією того, про що йдеться. Цьому сприяє також уточнення щодо часу й місця написання твору: «лютим 2023-го, Донеччина». Донецька топографія набуває все більшої актуальности у вигляді безперервних запеклих боїв і колосальної жертовности українських воїнів. Образність цього вірша наближається до біблійної (у наступних поезіях збірки читач знайде чимало інших мотивів і образів, які корелюють із християнським світоглядом і відповідною етикою), а можливо, нею і є, позаяк ці образи миттєво виростають до відчутних і раціонально впізнаваних універсалій, які затоплюють національний простір, а водночас вихлюпуються поза його межі, – на терени західних сусідів або й значно далі в широкий світ. Відлуння біблійних інтонацій долучає читача до усвідомлення, так чи інакше, його причетности до подій і людей, які на своїх раменах тримають сьогодні світ. І, знов-таки, – не лише український, а значно ширший: йдеться про світ праведний і справедливий; мова про невід’ємну частину західної цивілізації, яку вкотре атакує орда, що завше приходить зі Сходу. Ліричний суб’єкт на мить зупинився поміж нагальних обов’язків вояка-добровольця, і карбує цю незворотню вагому мить, не випадково завершуючи промовлене фіґурою умовчання, позаяк відповіді тих, «чиї позивні стали / зовсім легкі», нікому не допоможуть. Читач, що походить із 1990-х, напевно, ще пам’ятає хрестоматійні рядки Василя Герасим’юка: «Міг би я розказати про кожного з нас, / але це тобі не допоможе» («Коса»). Пізніше, у якісь спокійніші часи (якщо вони будуть), – буде місце для тиші й павзи, але сьогодні немає часу на павзи: надто велика війна. Хтось називає її вітчизняною, і це слушно, бо вона про екзистенційні наслідки: зникнути, або бути. Ці вірші про тих, хто захищає право людей на життя, – і тих, які вже народилися, й тих, які народяться й житимуть на цій землі за тисячу років. Усе вирішується сьогодні. Чи пам’ятатимуть нащадки, як і якою ціною здобувалося їхнє «бути», – залежатиме передовсім від них, але дещо також і від теперішніх книжок про цю нашу останню війну. У попередній збірці віршів та есеїв О.Хоменка «Таріль коло раю» (2022), яка готувалася до друку ще за два роки до великої війни, є вірш «та кожного просили лишатися...», а у ньому – такі от провіденційно-неоговтані рядки:

бо вже сам ти собі не належиш

можеш сказати скажи

пересунувши час там де брами залізні

можеш з’єднати тоді поспішай

в инших світах вже слова відчайдушно тутешні

Композиційно книга «У домі сухого серця» складається з двох розділів, – із розділу поезій, створених у 2022-му – першій половині 2023-го рр., і розділу прози, який представлений невеличкою повістю, написаною у липні-серпні 2021-го року. Практично вся збірка насичена образами, мотивами, алюзіями та ремінісценціями, так чи інакше пов’язаними із християнською конвенційністю, якої було чимало і у віршах й есеях попередньої книги «Таріль коло раю». Все це присутнє і в найновішій книжці, але поетична палітра виглядає суттєво інакше, тож подивимось на все це уважніше. Ліричний суб’єкт, озиваючись до читача із пекла війни, місцями й сам ретроспективно сумнівається, як от у поезії «я завжди знав що така історія...»: «а може... / не божевільні ж вони... / не треба себе накручувати... / а все тому що не так тлумачив знаки / і не так читав письмена» (курсив мій. – О.С.). Як тут не згадати Жадана із проґрамовим діялоґічним віршем, у якому український капелян пояснює гурту біженців-східняків із «міста, якого немає»: «Чому саме ви потрапили до темних потоків? / Потрібно було уважніше читати книги пророків. / Потрібно було оминати пекельні діри. / Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри» («Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?..»). Що це за книги пророків і що за пекельні діри? Із цим дуже просто, хоча потяг уже пішов. Але найголовніше у цьому вірші – зафіксована шизофренія тих, кому не пощастило. А в останньому рядку цього ж вірша повідомляється, що не пощастило усім нам, а не лише мешканцям Криму і окремих районів колишнього Донбасу. Зрештою, вигулькнув ранок 24-го лютого, який де-факто приєднав до війни усіх: ураз почезли окремі зачумлені «донецькі», «кримські» й «луганські» зі своїм відчуттям сирітства й бездомности; багато хто того ранку відчув себе безпритульним, мешкаючи біля Києва і навіть у столичному середмісті. Багато хто рятувався втечею, але були і такі (і було їх чимало), що взялися за зброю, – саме завдяки їм усі інші можуть сьогодні дихати, бачити, чути. Серед тих, хто лишився і взяв до рук зброю, був і Олександр Хоменко, історик за фахом, книжник і письменник за покликанням: поет із тонкою суґестивно-провіденційною рефлексією та есеїст метафізичних національних глибин.

Вірші О.Хоменка позначені виразною апокрифічністю. Причому, як на рівні семантики, так і в стильовому аспекті, і, цей другий, можливо, навіть важливіший за зміст цієї поезії, породженої війною і записаної безпосередньо поміж боями. Апокрифічність позначила нашу добу в цілому. Світ раптом побачив незламний народ, який ніколи не прагнув війни, не готувався до неї, але почав завзято боронитися, демонструючи безпрецедентну мужність. Сподіваюся, для багатьох ще є пам’ятним подвиг захисників Донецького аеропорту, які героїчно билися 242 доби. Хочеться також вірити, що ніколи не будуть забуті незламні захисники Маріюполя, Бахмута, Лимана, Мар’їнки, Авдіївки, Вугледара, Торецька, Курахового, Великої Новосілки, Покровська, Часового Яру, Сіверська... Я не зможу тут назвати усі міста, містечка й села, які ворогові давалися й даються безпрецедентно великою кров’ю. У тяжких оборонних боях ми так само зазнаємо болючих утрат. Про кожного й кожну потрібно буде написати, зберігши їх подвиг для майбутніх поколінь. Це справа майбутніх істориків і письменників. Це також справа майбутнього українського кінематографу. Як відомо, у пам’яті наступних поколінь залишається лише те, що фіксується науковцями і мистцями. Я відволікся, почавши говорити про апокрифічність лірики О.Хоменка, але все це, знов-таки, є контекстом цієї збірки, апокрифічність якої є вагомим паралельним свідченням самовидця, явленим читачеві у художніх образах, які виникають за допомогою тропів та інтертекстуальности у вигляді залучення книжної образної емблематики (Біблія, київські апокрифи ХІ ст., а також австрійський поет Павль Целян, 1920 – 1970). Тисяча минулих років християнства раптом породжують картини осяяння у свідомості ліричного суб’єкта поезії «вони теж тут разом із нами…», який є нашим сучасником: «вони теж тут разом із нами / святі на фресках київських церков / і тих понищених / усіма сатанаїлами світу / і тих небагатьох які вціліли / святі нетутешніх країв / загубленої у віках малої азії / де народи приходять і щезають / як хвилі морські / святі з гомінких вулиць александрії / де торгували звабою закличники східних містерій / святі із давніх полісів незлостивої еллади / їм не вперше випало мандрувати / ходити безконечними дорогами євангелій / і в місто над дніпром / куди приніс звістку первозванний / вони прийшли тими ж шляхами / а потім вони сходили цілий наш край / від темних лісів сіверщини / до верхів карпатських / від переяславського степового порубіжжя / до дрімотної німоти полісся / та з часом перестали вони далеко мандрувати / бо світ зробився звичним / грішним і святим / але таки людським». Цю частину вірша з урочистими інтонаціями апокрифу автор міг би відбити від подальшого тексту, але чомусь не зробив цього. Можливо, цілком свідомо, без жодних переходів і дифузних (сірих) зон занурюючи читача у реальність великої війни: «а потім у віці 21-му настав рік 22-й / і вони всі пішли в бучу / ще коли там не було ні кореспондентів / ні зарубіжних делегацій / бо в бучі на спаленій вулиці / був собор всіх святих / і василій великий довго стояв і мовчав / зіпершись на держак лопати / коло розкопаної ями із тими / у кого долоні довіку тепер лишатимуться розпухлими / від будівельних стяжок / а діонісій ареопагіт / сидів біля спаленої автівки / з обгорілими тілами родини / яка хотіла та не змогла втекти / сидів і гортав сторінки своїх книг / він завжди носив їх із собою / ці книги про вічність / темну як настояне вино». Після цього так само напрошується відбивка у тексті, але її немає. Таким є вибір автора, – на користь семантичної монохромности та хронологічної суцільности, породженою страшною війною, так усе це відбилося у свідомості поета-самовидця, який і сам безпосередньо ходить стежками ліричного суб’єкта й ліричних персонажів збірки «У домі сухого серця»: «а потім ці двоє та й інші всі за ними / пішли записуватись у добробат / але їм сказали що таких не візьмуть / бо вони дуже-дуже старі / і тоді вони просто приїхали сюди / викопали у лісі кілька землянок / і тепер у них зовсім інше життя / василій великий зранку / варить для всіх на газовому балончику каву / і буркоче собі під ніс / що ці чорти таки розбили / довбаною своєю артою міст через сіверський донець / і питної води може тепер взагалі не бути / а діонісій ареопагіт / читає свою книгу / про божественні імена тільки під вечір / коли стихнуть прильоти / а вночі він довго дивиться у теплик / туди за ріку / де клубочиться сиза смерть / у якої немає імени…». Насправді, у смерти сьогодні є ім’я, про що вже невдовзі піде мова у вірші «я завжди знав що така історія...». У вірші «чотири стихії належать нам…» йдеться про фронтову реальність, а сама розповідь про неї тече небавом та з нарочито буденними інтонаціями (знов-таки, позначені тяглістю національних книжних традицій, які потребують доповнення фактами, що породжені сьогоденням: «про чуда та всілякі дивовижі / у викопаних печерах / за часів петра могили написав був / цілу велику книгу чернець атанасій кальнофойський / але тепер її варто суттєво доповнити / бо в ній немає багатьох знаних і підтверджених / певними свідченнями див / і найперше дива порятунку від 120-ї міни / яка лягла за п’ять метрів / від викопаної за пів години перед тим ями / ще й накрити її нічим не встигли»), хоча вкотре йдеться про життя і смерть. З усіх чотирьох стихій на війні наших захисників рятує лише земля: «і тільки земля з якої ми постали / і в яку підемо рятує / довжиною шириною і глибиною / окопами і бліндажами / ближніми і дальніми печерами / і всім тим розкопаним вздовж і впоперек / києво-печерським патериком / по всьому фронту / де пишуться нові й нові його ізводи / і боєць з позивним антоній печерський / який сходив багато країв / і землю грецьку він бачив / взяв саперну лопатку / та і скопав на пагорбі печерку малу / тепер він чекає на свій другий номер / на феодосія щоб разом ту печерку розширити / бо вдвох упритул коли ляжеш / провернутися просто ніяк / а боєць з позивним варяг / викопав печеру варязьку / і сховав там великий скарб / газові балончики аби кип’ятити воду / я добре знаю цього варяга / він цікавиться конунгами і всіляким таким / ми часто розмовляємо на історичні теми / гадаю одного дня він охреститься / як і його далекий предок варяг-християнин». Мотив християнського чуда у вірші співвідноситься зі щасливим уникненням смерти під час ворожого мінометного обстрілу. І це зрозуміло. Випадок і випадковість набувають зовсім іншого звучання, а відтак і тлумачення, якщо їх прищепити до давньої традиції. Хай навіть і християнської, аби лише це рятувало життя та зміцнювало дух цих незламних людей: «а також великого дива появи у нас / давнього колеги із далекої позиції / ну покажіть що ви тут накопали / але спочатку дайте попити / бо поки до вас дійдеш капєц / уся дорога прострілюється / говорить він сідаючи на ящик / і знімаючи спочатку німб / а вже потім розгрузку і бронік». Той стилістичний факт, що людина у ситуації великого дива виживання говорить «капєц», навряд чи когось здивує. Підозрюю, щасливо уникнувши смерти на дорозі, яка щільно прострілюється, боєць ужив навіть дещо міцніше слово. І він на це має право. Часи розійшлися на мить, як хвилі, і знову зійшлися, поєднавши у тугому метафізичному просторі далеких предків із їх теперішніми нащадками. У містерії «Сон у метро» Василя Герасим’юка щось подібне відбувається з ліричним оповідачем, який заснув у вагоні метра: «І не стрепенеться жодна мразь – / це сон. Це вві сні забава, / коли у вагон заходить князь. / Ось пасмо. Твар Святослава. // Відвага нестерпна – Хорса дар? / До Софії – сто літ. / Столиця. / Прийти сюди і розбити хазар – / таке і в метро не сниться. // Кінь підземний б’є копитом, / і поганська стріла співає, / що над цим містом з Дніпром і метром / благодать безмежна просяє». У О.Хоменка немає сьогодні потреби вдаватися до оніричних мотивів і образів, витворюючи паралельну синкопічну реальність. День і ніч, сон і яв, вчора й завтра, – змішалися у його верлібрах, подібно до того як у шанцях і бліндажах на нулі поєдналися життя і смерть наших героїв.

Можливо, найцікавішим у книзі, є вірш «я завжди знав що така історія...», до якого поет додав у якості motto рядок із «Фуґи смерти» Павля Целяна: «смерть це з Німеччини майстер». У цій поезії будуть цитуватися та коментуватися й інші рядки із твору австрійського поета. Часи знову, як хмари, зійшлися над донецькими степами по обидва береги нещасливої річки («Вода в Каялі – тяжка-тяжка, / Вода в Каялі – кров», – писав свого часу Олекса Стефанович). Лише замість німців тепер – росіяни. Переміна, – якщо знати історію, – цілком очікувана (попередня велика російсько-українська війна відбулася понад сто років тому, – у 1918 – 1921 рр.). Ліричний (чи, радше, – ліро-епічний) суб’єкт починає з пригадувань епізодів зі свого шкільного дитинства: «я закінчую 7-й клас і ми стоїмо у саду нашої школи / із моїм старшим приятелем з 9-го / він давав мені читати цікавинки / валєнтіна пікуля і всяке таке / був він капєц розумний гордість школи і спортсмен / не те що я товстенький і в окулярах / і говорив він завжди только по-русскі / а не так як ми сільською балачкою / він дозволяв мені мати з ним справи / і мені від радості / просто у грудях лоскітно ставало». Усе було добре у цих стосунках, поки вони не торкнулися теми нашої потенційної (радше, фантастичної) незалежности. Далі доведеться цитувати аж надто великий період, аби можна було зрозуміти перипетії ліро-епічного дійства: «і я кажу йому так просто бо прочитав перед тим у / книжці конституція ссср / що республіки можуть же вийти і україна значить теж / може має право / і бачу як починає змінюватися його обличчя / а в зіницях спалахує якийсь відблиск / я не розумію що сталося я ж просто так сказав / а він карбує мені / відтинаючи двосічним мечем слово від слова / а тагда ми вас вижжем / і я ціпенію від цього величезною вагою стисненого / і повторюваного у моїй голові знову і знову / ... жжем ...жжем». Це було гидотне обличчя імперії, місцями відбілене державною пропаґандою (зокрема, і через залучення всіх відомих мистецтв), а в суті своїй – незмінне: «і чую що десь поряд раптом починає гудіти / якийсь велетенський ґедзь чи шершень / і бачу як наш сад шкільний / раптом береться зусібіч пеленою вогню / а далі обрив кіноплівки на кілька десятиліть / і я знову влітку чую це гудіння / лежачи на дні окопу під селом / із романтичною назвою метьолкіне / і розумію що це дрон їхній / який нас змалював / і зараз почнеться артою потім мінами / а потім фосфорними якимись їхніми все спалювати / хоча чому тут горіти ще / сосна видно з окопу згоріла вже до самісінького верху / глиця з неї чорна осипалася / і ґрунт під глицею весь перепалений / тому й легко копати тут окоп або могилу / у цьому світі де вогонь / звідусіль котиться на нас хвилями». Перегук (або й діялоґ) із «Фугою смерти» уже почався, а далі більше: «бо все повторюється все римується / тепер і тоді і змія знову вкусила себе за хвіст». У сільській школі на Донеччині ліричний оповідач знаходить на підлозі антологію австрійської поезії ХХ століття (симпатичне видання, я частенько його гортав у 2000-х, надихаючись тими «жахливими» експресіоністами на щоденне життя: м’яка обкладинка біло-блакитного кольору, вид-во «Юніверс» 1998-го року, упорядник Олег Жупанський, передмова Дмитра Наливайка, 224 стор.): «і коли ми відходили звідти / зупинившись на якусь годину / у майже стертому артою селі / мертвому без людей без нічого / але школа там ще дивом вціліла / її теж спалять потім коли ми підемо / вони завжди спалюють все перед тим як заходити / я разом з іншими падаю на підлогу і намацую / поряд із собою якусь книжку піднімаю / антологія німецькомовної поезії ХХ століття / уже майже відкладаю її бо спати хотілося смертельно / але раптом не знати чому розгортаю / дві сторінки із фугою смерті пауля целяна / гетто концтабори смерть у подобі надлюдини / вбивство як мистецтво музика для мерців давня історія / я добре знаю цей текст і навіть урок по ньому / проводив / коли давніше у гуманітарному ліцеї / зарубіжку був викладав / тож перші рядки я не читав / а промовляв майже з пам’яті». І раптом, – осяяння, яке кожного разу захоплює нас зненацька: «і мені раптом стає як видиво якесь чи осяяння / це ж не про минуле я читаю / це про те що зараз / бо целян зі своєї чернівецької далечі 1945-го / побачив його і нас у нашому часі побачив / тому що всі газети світу сліпі / і тільки поезія видюща / і це чорне молоко спалених земель / розбитих будинків і обгорілих дитячих іграшок / він бачив просто навіч як і могили в повітрі / і ті які з димом крематорію / і ті які зі слідом ракети / що влітає у горішній поверх будинку о 6-й ранку / коли ще всі сплять і лише дитина прокинулася / аби зробити батькам подарунок / вперше зготувати їм чай / і не знає що цей перший чай для батьків / стане останнім чаєм її життя / і в повітрі прямісінько перед вікном її квартири / повільно й урочисто гойдається викопана могила / і могили в землі целян теж бачив / могили у бучі мотижині та маріуполі». Давно читані й добре знані рядки Целяна звучать і відлунюють у свідомості ліричного оповідача особливо пронизливо й гостро, ніби побачені вперше:

Один чоловік живе в хаті твоя золотиста коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіф він зі зміями грає

Він гукає солодше грайте смерті бо смерть це з

Німеччини майстер

Він гукає темніше торкайтеся скрипок ви злинете

димом в повітря

для вас є могила у хмарах де буде лежати не тісно

Чорне молоко світання ми п’ємо тебе вночі

ми п’ємо тебе опівдні смерть це з Німеччини майстер

ми п’ємо тебе зранку й надвечір ми п’ємо і п’ємо

Смерть це з Німеччини майстер очі в нього блакитні

він влучить у тебе свинцевою кулею він влучить точно

Один чоловік живе в хаті твоя золотиста коса Маргарито

Він нацьковує своїх псів на нас він дарує нам могилу в повітрі

він зі зміями грає і марить смерть це з Німеччини майстер

Це фраґмент у перекладі Миколи Бажана, саме він уміщений у антології О.Жупанського, яку підняв із підлоги ліричний оповідач у вірші О.Хоменка. Цікаво, що у перекладі цієї поезії авторства Василя Стуса молоко іменується молозивом («чорне молозиво ранку…»). Але ж «молоко» Бажана – це не зовсім «молозиво» Стуса, чи не так? Це приклад семантичної переакцентації, – для створення додаткової рецептивної пропозиції (іще експресивнішої та екстремальнішої). На що натякав Василь Стус, я відчуваю, але пояснити це складно, потрібно шукати слова. У післямові до книги вибраних віршів Павля Целяна «Світлотиск» у власних перекладах Сергій Жадан писав, міркуючи про закритість, ґерметичність і приватність (суб’єктивність) цих віршів: «Вони нагадують нотатки: десь упорядковані, десь випадкові, дивовижно суб’єктивні й від цього – несподівано універсальні». (І, як не дивно, цей самогубець Целян, – цілком несподівано виявляє неспростовний універсалізм і віршів нашого О.Хоменка. У «Фузі смерти» Целяна йдеться про Голокост, який уже відбувся. У нашого поета так само мова про ґеноцид українців, який триває вже кілька сотень років. І, що найжахливіше, він триває й сьогодні, і навіть цієї миті, коли я пишу про збірочку «У домі сухого серця»: «і того чоловіка бачив пауль целян / про якого він сказав / що той зі зміями бавиться / він бачив його там / у чорній порожнечі концтабору / де вязні стоять давно неживими / бачив його у саду / де чоловік зі зміями кидав мені своє вишкірене / вас вижжем / і тут він його просто зараз бачить / і чує його у кожному глухому зітханні землі після / удару їхньої міни / і це завжди той самий чоловік / він завжди велить копати могилу / і стріляє свинцевою кулею / у тих хто скраю могили стоїть». І, ще одне важливе відкриття стосовно Павля Целяна, – поета і самогубця: «знаю / що дурнями були ті хто закидав целяну / що образи його складні а метафори незрозумілі / бо творець фуги смерті / взагалі не вигадував ніяких метафор / ніколи і ніде / він просто записував сухо й протокольно / те що було і що буде / він свідчив бо бачив і знав / а інші гадали що він шукає / якихось несподіваних образів / і це знання випалювало його / і він не міг ніяк його позбутися / тому він скинув це знання у річку / з мосту мірабо разом із собою / але ми не можемо скинути таке знання / як бронік або сумку із важким боєкомплектом». І, таки, не можемо, бо для нас нічого ще не завершилося, а «списки загиблих, друковані без коректур, / такі безкінечні, що навіть часу не стає / шукати в них щоранку ім’я своє», – писав Жадан у 2014-му році, вдаючись до деякої ґіперболізації, в якій у сьогоднішнього поета потреби уже немає, – списки загиблих довгі та безкінечні. А щодо метафор Целяна, то вже згаданий Жадан писав про зрілу творчість поета наступне: «Целян і “ранній” не є взірцем поетичної прозорості й легкості викладу, а в останніх своїх збірках стає чимдалі герметичнішим, розставляючи поміж своїх рядків, ніби вмілий птахолов, безліч пасток, ховаючи потаємні змісти за знайомими всім словами. Можливо, в цьому і є одне з функціональних завдань поезії – використовувати зрозумілі слова таким чином, щоби вони втрачали своє значення. В Целяна саме так і відбувається: прості слова в його руках ускладнюються й трансформуються, наповнюючись новими сенсами й втрачаючи сенси звичні. Відбувається певне перепризначення лексики, перетворення її з розмовної на поетичну»). Все, про що тут наразі мова, відбувається у поетикальних координатах експресіоністичного відлуння та наближення. Целян відлунює у свідомості, а ліричний суб’єкт О.Хоменка відгукується, рефлексуючи на побачене особисто: колись це був майстер смерти з Німеччини, сьогодні – це майстер з московщини:

ми мусимо просто стояти тут

над рікою на іншому березі якої

чоловік грається зі зміями грається з градами

і змії із рук його все повзуть і повзуть

і вогняну ріллю вогняними плугами

вони всю поорали

ми мусимо стояти тут

над цим часом

де позаду смерть яку пауль целян

назвав майстром з німеччини

а перед нами і це ми спізнали достеменно

стоїть смерть як майстер з московщини

ми мусимо стояти...

Інтертекстуальне взаємнення сучасного українського поета із віршем Целяна виглядає цілком доречним і продуктивним. Із додаванням чогось відчутно вагомого та посутнього до розуміння австрійця, – як його «темних» метафор, так і його пекучого самогубства. (Здається, такої ж думки й Сергій Жадан, який із Целяном знайомий віддавна: «Направду цікаво спостерігати за автором, який стоїть поза цими віршами, лишаючи в них якісь знаки й мітки свого життя, роблячи зауваження та попередження, фіксуючи важливі для нього імена та географічні координати. З іншого боку, поезія не зобов’язана пояснювати все. Більше того – вона не зобов’язана пояснювати очевидного»). Читаючи ці вірші, написані безпосередньо в умовах війни, неможливо позбутися враження і відчуття безпосередньої присутности: передовсім, смороду війни; її безкінечного гуркоту; і, найстрашніше, – її безкінечної тяглости. І це, навіть попри знання із колишніх підручників і художніх романів про те, що кожна війна колись має завершитись. Ця наша війна із тими, що бавляться зміями, бавляться смертю, – триває уже 3916-ту добу. Це занадто багато, – того, що уже позаду, а скільки попереду? Страшить і пригнічує сама риторичність питання, позаяк, за Жаном Поляном (1884 – 1968), риторичне належить виключно порожнечі. Тим часом, іще декілька міркувань про присутність війни у віршах О.Хоменка. І про те, як завдяки його віршам порожнеча крок за кроком таки відступає, – приблизно так само, як відступає темрява перед опором й тиском світла. («Світлотиск» – це, знов-таки, назва збірки Целяна, яку він власноруч упорядкував, але так і не встиг побачити у червні 1970-го року через відому подію у квітні. Схоже, він із нами тепер надовго. Зрештою, він походить із Чернівців, і не має, насправді, жодного значення, до якої імперії належало це місто у 1920-му році).

Світло несе у собі передовсім ліричний оповідач віршів О.Хоменка. Він приніс його із собою, він його бачить на іншому боці країни; він його ніби примножує саме тому, що здатний бачити і відчувати, а значить – любити: «цей світ лягає тобі до ніг / ніби обрус накритий для учти / учти в обітованій / у самісінькому її осерді / зі щедротною втіхою плодів / усюдисущими тут абрикосами / вишнями яблуками рясноплідною шовковицею / із виноградом грона якого будуть такими / що їх понесуть хіба соглядатаї / яких посилали давні гебреї / у землю обітовану / і лише трохи згодом здивований помічаєш / що того розкошества / аж надто забагато / що все із якимось надлишком / на цих божевільно щедрих ґрунтах / так пишно так урочисто всюди / столи накриті а гостей немає / і тільки коли сюди вдаряють / дві перші міни / бачиш навіч що накрито / не для учти а для тризни / і що смерть / завжди стукає двічі / коли приходить по-справжньому / і тоді той хто так сподівався / що далекий гул / який за полем і лісом до його дому не докотиться / і що багряні сполохи у нічному небі / не стануть вогненним дощем / який спадає на його пишні сади / промовить таки / із поглядом зверненим у нікуди / треба іти». Далі чуємо голос історика, який розповідає про «село над річкою кам’янка / поставлене часом і долею / над геологічни ми пластами / незворушного донецького кряжу / село у якому сім десятиліть тому / перетнулися потоки простору і часу». У ХХ столітті на Донеччину переселили бойківські родини, аби вони тут сконали від туги й осмути, «але вони тут вижили / і тут відродили свою обітовану / із вишитими рушниками біля ікон / квітником коло хати / із підгорнутими картопляними / грядками під черешнею». І знову виникає мотив чоловіка, що грається зміями, тепер він конкретніший, а теперішні окупанти є його безпосередніми спадкоємцями: «і сьогодні той-таки емгебіст / давно мертвий проте очі його видющі / знову наслав на них мертвий вогонь / бо дана йому тепер така влада / бо тепер тут тільки вітер / на порожніх вулицях / вирви від вибухів коло стежки». Випалювання землі і неба, тотальне винищення життя, – ось їх ідея. Їм дістаються згарища і руїни, але їх це влаштовує. Знелюднені землі, як наслідок винищення, – власне, і є їх метою. Це, мабуть, складно збагнути сучасній людині, бо те, що відбувається в зоні боїв, виглядає протиприроднім, жаским і фантастичним. За моїм суб’єктивним відчуттям, навіть кінематограф на деякий час утрачає свою гостроту у зіставленні із чистою документалістикою війни, хай навіть і поетичною: «і полишаються там тільки / накриті для тризни обруси полів / доми вихололі і спорожнілі / хоча не на піску а на камені / збудовані вони / лишається якийсь дивний чоловік / він іде німою вулицею / із двома відрами до криниці / ще лишається якась жінка / вона ходить на полі між соняшників / що вона там робить / може пригортає їх / не знаю ми швидко проїхали / не роздивишся тут особливо». Врізається у читацьку свідомість неймовірної сили художній образ, – трагічний і, водночас, величний, – у акцентованій метафізиці цього краю: «накриті для тризни обруси полів». І, ніби для рівноваги, знову виринає мотив книги (він є наскрізним у віршах цієї збірки); бо лише книга здатна хоча б щось щось пояснити, хай навіть не попередити. Тепер це «виданий у римі / греко-католицький молитвослов / українською / розкішний тут друк / як у давніх / ще з часів богогласника / почаївських виданнях / наші знайшли його в одній хаті / куди заскочили перечекати обстріл / він лежав на столі / розкритий як пророча книга / я той молитвослов носив потім у наплечнику / він важкий / але віра не може бути легкою / і ще одна книга там була / але її у наплечник не покладеш / бо вона більша за цілий світ / за цю розстріляну обітовану / більша / книга виходу друга у святому письмі / після книги буття / і тут усе як у цій книзі / і лютий фараон який каже / що в нього багато війська / і колісниць і ракетних комплексів / і слуга фараона який гучним голосом кричить / що для нас тепер робота єгипетська буде ще тяжчою / і неопалима купина / кущ який горить але не згорає / бо тут усе горить / завжди і всюди / тільки обітовану тут / не віднаходять а втрачають». А далі картина із мертвими коровами в полі, яке порівнюється оповідачем із червоним морем; власне, воно і є червоним, – хоч із біблійною ремінісценцією, а хоч і без неї: «і корова поглядом своїм нетутешнім / бачила те що не вільно бачити нам / і дядька того з криницею вже в небі / і жінку на тому жовтому-жовтому полі / жінку зодягнену в сонце / і води червоного моря / які розступилися перед нами / ховаючи під ветхозавітною ваготою / і лютого фараона / і військо його і колісниці...». Урочисті інтонації віршів ненав’язливо, але послідовно наштовхують читача на думку про жанр молитви, – «молитви як подяки буде їх багато / на цілий великий молитвослов / час ще не сповнився / ще білі сувої для письма / летять ув осінньому небі як хмари / ще вони не на землі». Молитва – частина великої таїни, до молитви треба дожити і дорости, – у сенсі, наблизитись до простору сакрального і нетутешнього – це якась особлива матерія, нетутешня енерґія. Власне, те, що чуємо далі від ліричного оповідача, й сповнене такою матерією і такою енерґетикою: «проте одну молитву мушу проказати / зараз тепер і проказуватиму її всюди і завжди / молитву до хати білої української хати / яку ми побачили тут у степу під горлівкою / перед далеким териконом / і яка побачила нас і сказала нам увійдіть / увійдіть хоча перед нею був окоп і за нею також / хоча все у ній і перед нею було побите осколками / і поряд із нею стояло згарище / хлопці яких ми змінювали / сказали що це за день до нас ці чорти / влупили туди зі свого “сапога” / але це була хата така яку тільки в україні побачиш / із призьбою сволоком / із зчовганим дубовим брусом на порозі / із білими стінами що як вітрила / для всіх віків минулих і потомних / ловили вітер час і долю / і ми увійшли туди / як човен входить у ріку тихо та безшелесно / і ми були в ній ми бачили світлицю / де замість клечання / була на долівці “розсипуха” патронів / але в чотирьох кутках її / вихором підносилися вітри із чотирьох сторін землі / бачили двері дубові до яких сільський коваль / викував добрі залізні завіси / бачили покуть / де стояли колись зап’яті рушниками ікони / а ще терпуг і долото їх лишив той дядько який давно колись цю хату ставив / а ще шмат рибальської сіті біля причілкового вікна / і то була сіть / яку симон що звався петром і брат його андрій / закидали у море галілейське / і ще було там багато-багато людей / увесь рід усі ті галини якови катрі федори миколи / чиї “знімки” були колись на стінах / “знімки” усіх хто поїхав кудись / хто на войні погиб хто у сибіру в далекій стороні / бо не можна нікого тут забути / бо хто у хаті той завжди і довіку житиме / і ми там жили і степ той бачили / жовтий червоний і трохи зеленого там було / ціле море і терикон як далека гора араратська / куди ной із ковчегом своїм по довгих днях доплив / і хата для нас жила і душа її була живою / як і тоді коли у печі горів вогонь / коли хтось із морозу заходячи / обтрушував на порозі сніг із кожуха / весело питаючи а чи вдома хазяї / і хата та нас берегла бо і мусила вона / берегти всіх хто в ній / і коли лягали міни і по праву від нас руку і по ліву / і коли поле за нами горіло градами спалене / і коли все вже село за нами взялося вогнем / хата наша стояла і ми в ній жили». І вкотре, читачу, з’являється мотив осяяння, яке оповідач сприймає цілком природньо, себто спокійно та як належне: «нам один розвідник із нашого батальйону / хитаючись від втоми / і курячи цигарку за цигаркою казав / ви тут так стоїте що танк їхній по вас вдарити не може / він не може ближче підійти і ви не на лінії його вогню / і було нам осяяння що довкола хати коло накреслене / і вони його не зможуть перейти / хіба тільки вія з пекла покличуть / і він таки прийшов разом із “вагнерівцями” / які довго гатили і таки спалили хату / але вона і тоді нас зберегла / ми всі живими вийшли з неї а потому вона вже згоріла / я не бачив того згарища / хлопці які пізніше прийшли про це розповіли». А вже наступні й фінальні рядки цього вірша про хату – це щось на рівні приватної екзегези:

але я знаю достеменно що одного дня

побачу ще її і увійду в неї

і вона буде біла-пребіла як на великдень

із синіми віконницями із зеленим одвірком

бо такою вона була од початку часів

і всі наші будуть тут

і тихий прийде наш комроти тихий

який пішов від нас у засвіти того дня

коли й хата згоріла

і спитає він своїм стишеним

завжди трохи втомленим голосом

як і тоді першого нашого дня у цій хаті питав

ну як ви тут хлопці як ви

і я буду говорити з ним довго-довго

і з усіма нашими теж говоритиму

цілу бездонну вічність

у хаті нашого степу

у хаті нашого світу

у хаті нашого життя

Поетичне письмо О.Хоменка – максимально прозоре. Можливо, цьому сприяє обрана форма – верлібр. Але, передовсім, така прозорість походить від бажання самого автора бути доступним, зрозумілим та уникати, – і суто поетикальних «затемнень», і «туману війни», яка у цій збірці формує базовий мотивний комплекс. Крім того, впадає в око, що ліричний суб’єкт цієї лірики надається до максимального ототожнення із автором. Це нагадує ситуацію із ранньою (або навіть усією) творчістю В.Сосюри, у якій елементи художнього (образи, мотиви, художні засоби, колізії у ліро-епічних сюжетах поем) ніяк не заважають читачеві бачити власне автора, занурюючись безпосередньо у психографію конкретної людини-творця. Психологічні й навіть побутові контури автора і ліричного суб’єкта (іноді оповідача), на диво, співпадають, а відтак і провокують до їхнього ототожнення. Із цим феноменом я пов’язую також і поняття апокрифічности: у власному тексті творець-інтроверт здатний свідчити про себе й свою добу значно відвертіше та яскравіше (правдивіше), аніж у будь-яких інших, зокрема, й утилітарних профанно-побутових виявах. Простіше кажучи, людину-письменника варто шукати передовсім у його творах, а не у спогадах сучасників. Олександра Хоменка у верлібрах так багато, що його можна добре відчути і навіть зусібіч розгледіти. Чи не найліпше автор верифікується через мотив книги, бо і сам є віддавна книжником: «і ось я тримаю в руках / цю книгу / жовтий ламкий папір / на обкладинці / київ. 1918. друкарня ак.т-ва “петро барський” / і не знаєш що сказати як дякувати / бо я вірив що цей сховок живих / невбитих книг десь існує / я чув про них по “радіо свобода” / але я ніколи не бачив їх / не тримав у руках / бо сховок той був затоптаний їхніми кирзачами / і так почалося моє причастя (sic! – О.С.) / і я приходив до євгена прохоровича / приходив щотижня у ту кімнату / як у печеру повну коштовного каміння / і кожного разу він зустрічав словами / які повертали цілі вкрадені у мене світи / ви читали коментарі сергія єфремова / до шевченкового листування? / а статтю данила щербаківського / про миколу біляшівського? / а спогади михайла могилянського про володимира самійленка? І я ковтав це як спраглий ковтає воду після / сорокаденної пустелі / і мріяв тільки аби було ще і ще». Прототипом образу київського книжника з вірша «а ще цей світ до запаморочення справжній...» міг би бути Євген Прохорович Кирилюк (1902 – 1989), але ліричного персонажа у вірші не стало за тиждень опісля перепоховання Стуса, Литвина й Тихого, отже, це не він, бо помер у червні того ж року. Утім, наразі маємо справу з віршем, який дозволяє зміщувати не лише часи, але і простір (про це у автора дуже добре сказано у вірші «коли розбігаються врізнобіч...»): «і в пам’яті у мене останнім / цей його порух долонею / яка витирає сльозу... / ... і тут під бахмутом / коли поруч лягла міна / мене трохи підконтузило і присипало землею / я почав витирати долонею лице / і впіймав себе на тому / що повторюю той його порух / тоді на володимирській / і ще я подумав / що так з ним тут більше і не зустрівся / але я твердо знаю що ми побачимося / там у світах із хмарами і зірками / такими як на козацькій корогві із часопису “україна” / і я скажу йому / вчителю мій у книгах але не в житті / я бачив тих людей і я знаю їх / і вони не можуть забрати життя / і у вашого покоління вони його забрали лише тому / що ви віддали його їм без бою / а нас вони можуть розірвати міною / або спалити птуром / але життя не заберуть / бо життя це власна воля і власний вільний вибір / і не вони нам це дали / і не у їхній спромозі це забрати / дорогий євгене прохоровичу / мій учителю / якому я так багато маю що розказати...».

Мотив пам’яти присутній, так чи інакше, у більшості творів збірки («археологічним шурфом пам’яті / спускаюся через три десятиліття / у початок 1990-х / коли я ще студентом філфаку...»), але у вірші «відтепер вони назавжди зі мною...» цей мотив узято автором безпосередньо; ліричний суб’єкт говорить про подарунки, отримані від побратимів на фронті, – годинник і рпс-ку: «відтепер вони назавжди зі мною / на мені і в мені / речі подаровані всесвітом / через тих хто уже пішов туди / за його імлисту пелену». Цей мотив – один із найвагоміших у світовій ліриці, він здатний творити численні інші мотиви та настроєві палітри. Не говорячи вже про те, що пам’ять уможливлює тривання у часі й просторі, а також безкінечне переживання подій, які уже відбулись: «і тепер я ходжу з цими речами / торкаюся їх / торкаюся своєї пам’яті / коли іде дощ / і коли іде сніг / і коли поряд лягає касета граду / і барви її нетутешньої заграви розтікаються світом / торкаюся / коли перед четвертою ночі дивлюсь на годинник / прикурюю на дні окопу і прикриваю цигарку долонею / аби не відсвічувати / торкаюся пам’яті / легкої як час / і всі його перелітні дні і години / торкаюся пам’яті / важкої як вісім / до останнього патрона набитих магазинів / закріплених на рпс-ці». У межах цього ж мотиву – поезія «уже вирішив більше не брати...». Ліричний оповідач укотре розповідає про книгу, бо книги – його найбільша пристрасть. Не знаю, чи всім зрозуміла така любов до книжок, виданих у двадцятих роках, але особисто я дуже добре розумію автора. У вірші йдеться не лише про рідкісне видання 1920-х років, а про книгу з особливою людською історією: «... довго шукав її / по букіністичних сховках / вже зневірився / вирішив як нема то й нема / а десь за рік до вторгнення / таки надибав те про що мріяв / поезії пантелеймона куліша / упоряджені зеровим / і виданими “київською книгоспілкою” / його ж там і студія на початку книги / ціла на диво / не пошматована по живому / я доти видань зі вцілілими передмовами / миколи костьовича по букіністах / просто не бачив / усе завжди було вирвано / до останньої сторінки / і всюди прізвище зерова / чорним чорнилом замазане так / що не вчитаєш / бо це ж ворог із ворогів / для цілої совєцької літератури / тому коли після зайцевого / ми мали коротку відпустку / довго стояв перед полицею / своїх раритетів букіністичних / які весь вік збирав міркуючи собі / який же із них взяти на фронт / аби просякнув він тут / божистим ароматом зброярського мастила / на цій саме книзі і зупинився / може тому що так довго шукав її / а може й тому / що чувся мені у шелесті / її пожовклих сторінок / голос / чи навіть так / голоси». І от цю книгу оповідач вирішує взяти з собою на фронт, і книга отримає нове життя і нову історію. У спомині зі студентських років, коли студіювалися матеріяли з життя М.Зерова, перед оповідачем постає абсолютно жива й «конкретно-чуттєва» (як це звучало на моєму філфаці у Донецьку 1990-х років) картина: «як груднем 1934-го / микола костьович прийшов / до максима тадейовича / і там вони читали вірш куліша / “до кобзи” / і згадували тільки-но розстріляного / григорія косинку / довкола них була темінь густа і в’язка / і сіявся на вулиці сніг на мертву землю / і холод був такий космічний / який тільки перед створенням світу і може бути / і з ними був їхній біль / бо страх був у всіх / а боліло тільки їм / а ще з ними був голос / і вони читали вголос / саме з цієї “книгоспілчанської” збірки / що її зеров спорядив / переконаний саме із неї / читали рядки про сум / і про тих / хто сходиться “мовчки до рідної хати” / сходиться сумувати по мертвих братах». А далі оповідач укотре переживає щось на кшталт осяяння:

адже біль і голос

то тільки людське

бо біль завжди стереже

аби ніхто не пішов у забуття

а голос завжди рятує

там і тоді

тут і тепер

допоки течуть ріками води

допоки вітер не має перепон

од краю до краю

вітер над містом

їхнім і моїм давнім мов сон

вітер над полями

де чорні замерзлі скиби землі

де соняхи стали і стоять

поціловані ярою ніжністю кулі

де болить кожен раз

коли згадуєш раптом

що просто живий

де голос в радєйці

яка зеленавою цяткою світить

крізь темінь імлу і надсадні роки

завжди близько-близько

майже біля самого серця

біля тієї книги

біля цього спомину...

У цій збірці немає віршів неважливих, другорядних, випадкових, прохідних. Таке трапляється не часто. Вони, або аж так ґрунтовно пересіяні й відібрані автором, або так уже добре та вправно пишуться вірші поетові під час війни. Минуле у його віршах постійно перевіряється сьогоденням, а сьогодення у свідомості автора надійно зіперте на первні національної спадщини. І жодного фальшивого патосу тут не чути. Справжність – одна із найперших чеснот цієї книжки. І навіть біблійні ремінісценції виглядають у ній як прикмети живого життя.

***

У другому розділі книги читач знайде невеличку повість «Срібні сни з Армагеддоном». Її провідна тема пов’язана з добре відомим (особливо, тому, хто народився у російськомовних анклавах, яких у нашій країні було чимало) феноменом осяяння у вигляді пробудження національної самосвідомости, а відтак і віднайдення власної ідентичности. Мораль цієї повісти така: із глибокого радянського тлуму з усіма його абсурдистськими атрибутами таки змогла випростатися ще одна українська людина, пішовши на ледве відчутний поклик свого, рідного, понадчасового, метафізичного, якщо бажаєте. Це дорогого коштує, це надто багато важить. Приблизно стільки, скільки й людське життя, – своє, не позичене, не запродане, прожите на своїй землі, де так багато весняного цвіту, а ряснота кривавих вишень у червні – і тішить, і страшить, – відлунюючи у ґенетичній пам’яті колишніми дзвінкими бойовищами і безперервним степовим гулом на південному, північному та східному напрямках фронту. За цим, направду, багато. Знайти себе і собою наповнитись, і – бути собою. Це, як у Василя Стуса:

... самозбереження людських

душі розрядів – запорука

і порятунок всеблагий.

Гріх – не боротися за себе

і не випростувать себе.

У контексті цієї коротенької повісти, хочу навести ще один текст письменника. (Він так само про пошуки себе і свого, про збирання знищеного та втраченого, зрештою – про ідентичність і самозбереження). Олександр Хоменко написав у своєму фб розгорнутий коментар (власне, міні-есей) до новини про знищення ворогом Херсонської бібліотеки: «Вони це завжди робили і робитимуть. Це в них – неодмінний пункт програми. Спочатку повбивати людей, потім зразу ж планомірно вбивати книги. Про книги – це я зрозумів ще на схилку совєтчини, кін. 80-х, коли студентом філфаку вперше почав ходити київськими букіністами і шукати вціліле після “потопу зміїного”. Деякий книги тоді починали виринати з пітьми, класику українську, видану у 20-х, онуки, у яких після дідів і бабусь лишилися книгозбірні, а їм до тих скарбів вже байдуже було, приносили. І практично завжди – то була вбита книга. Бо завжди передмова – вирвана “із м’ясом”. І з кров’ю також. Беручи таку книгу до рук, я просто фізично відчував липкий і бездонний страх того, хто у якомусь 36-му – 37-му, схопивши закляклими пальцями всі сторінки одразу, видирав ті передмови Єфремова і Зерова, Ніковського і Драй-Хмари, Якубського і Лизанівського, Гермайзе і Филиповича... А потім шматував їх на клапті, як найлютішого ворога свого, кидав у якесь відро, підпалював сірником, тим ще старим, дерев’яним, сірник ламався, тоді він хапав другий, третій, і дивився скляним поглядом, допоки все дотла попелом не розсипалося... А тоді той чоловік, який тільки-но влаштовував свято відчайдушного вогнешанування, хапався за перо і чорнильницю: треба було прямо прямо зараз замазати густим чорнилом у три шари всюди на обкладинці і в змісті ті трикляті імена, імена тих, хто уже на самісінькому дні пекла, а тепер і його туди з усією сім’єю тягне... Ще з тих давніх часів була в мене мрія: зібрати ціле, щоб усі томи були з невидраними передмовами, “книгоспілчанське” видання Лесі Українки. Кілька томів надибав був, але всі убиті. І тоді мій добрий знайомий Дядя Жора, єврей-букініст із Подолу, там у нього на теперішній вулиці Сагайдачного маленька крамничка була, і він був мені першим провідником у тому книжковому світі, сказав слова, мудрість яких лише згодом зрозумів:

Сашко, не ищи у тех, кто знает, ищи у тех, кто не знает.

Я на те:

– Дядя Жора, поясніть, щось мені це складно.

І він пояснив: шукати по інтелігентних родинах таке – марна праця. Там люди чудово розуміли, що це не том із “Бояринею” Лесі Українки, де передмова Драй-Хмари вони у себе вдома тримають, а смерть свою тримають. Тримають фари нічної М-ки під під´їздом, дзвінок у двері, важке гупання чобіт, перекинуті речі, промацаний кожен шов на сорочці, бо “обиск”, потім допит, вибиті зуби, червона юшка на протоколі, який підписуєш. А родині може і пощастити, не всіх же розстрілюють: дружину – в табір для “членов семей врагов народа”, дітей – у “детдом”, там “система Макаренко”. Але були і ті, хто не знали. Ті, хто у 20-ті вчилися десь по робфаках, а там же українську літературу неодмінно викладали, бо українізація, і якось трапилася їм така книга, і десь потім лежала собі тихо вона, а чоловік працював техніком на заводі, ніякими українськими справами не цікавився і не знав собі, що десь там на якійсь поличці, а то й у закапелку, чимось привалений, лежить той “книгоспілчанський” том, а там стаття Ніковського, а це ж вражина із вражин... Я тоді послухав його, почав питати, і знайшов один такий вцілілий том. Там дарчий підпис цікавий: “Кращому власникові у боротьбі за якість. 23. V. 1927 р.”. А потім – ще один. До самого вторгнення продовжував шукати, але результати – так собі: усього “книгоспілчанських” томів вийшло 12, із них у мене – сім, живих – два. Так і не знаю, чи зберу колись... Бо книги вбивати вони вміли. І зараз уміють. І кожного разу на нулі, вивалюючи у них магазин, я їм, сукам, ці книги згадую. З усією вдячністю. Од усього серця...»

30 грудня 2024 р.