Re: цензії

26-го листопада 2024-го року Сергій Жадан віддав читачам своєї офіційної сторінки у ФБ віршований цикл «Бриґада». Можливо, це навіть невеличка поема, спробуємо з цим розібратися. Хоча, швидше це, все-таки, поетичний цикл. Він теж має право на розгортання ліро-епічного сюжету та й час для поем, допоки в Україні триває люта червона зима, іще не наспів. Текст складається з чотирьох віршів, кожний із яких нараховує по п’ять катренів (разом це двадцять строф, вісімдесят рядків) із перехресним римуванням. Ці вірші Жадана, зрозуміло, про нашу актуальну криваву війну. Зрештою, нічого дивного в цьому немає. Особливо для тих читачів, які уважно читали ще першу збірку часів цієї війни «Життя Марії» (2015) й декілька інших, давніших у часі, збірок поета. Читач усього Жадана ще у «Цитатнику» та «Генералі Юді» міг зауважити зацікавленість молодого поета у війнах (здебільшого, це були іронічно-саркастичні алеґоричні репрезентації Другої Світової (приміром: «Війна почалася у червні, а вже восени, / з пантами проґоцавши літню кампанію, в ніч / відходили “наші”, як ніжно себе вони / самі й називали, і, мабуть, немає вини / в такій безпідставній любові до малознайомих облич»), яка майже непомітно трансформується у «війни» 90-х, а потім і 2000-х років), які, знов-таки, презентувалися не без іронії, хоча вона у Жадана завжди мала гіркуватий присмак і позначала щось значно поліфонічніше, ніж звичайна іронія. Не менш часто виникав мотив еміґрації, – і то зовсім не трудової, як можна було б очікувати, а викликаної зовнішнім тиском: місток на диво легко й орґанічно перекидався від реальности 1940-х років до кінця ХХ століття: «місто з якого ти щойно еміґрував / наче стіна якої не мурував / наше з тобою дитинство старі гаражі / труби розбомбленої водостанції / офіцерські швейцарські ножі / еміґрація камандір це довга тривала путь / не буде туману в душі і російських літер в газетах». (Ця відсутність «російських літер в газетах», – це було щось незбагненне або й фантастичне; можливо, саме тому ніхто й не звернув увагу. Тобто, ніхто не наважився. Або ще є опція: бути поетом – зізнаватися у власному божевіллі, божевільному можна все, але нас це не стосується. Так, зазвичай, у нас і читають Жадана). А потім буде збірка («Балади про війну і відбудову», 2001), назва якої ледве не повністю повторює назву збірки Майка Йогансена «Баляди про війну і відбудову» (1933). І це, звісно, не випадково. (У нього взагалі немає нічого випадкового, позаяк цей поет досить добре філологічно вишколений). А ювілейні видання зібраних поетичних і прозових творів Жадана – «Цитатник» (2005) і «Капітал» (2006), – це ніщо інше, як ювілейний «Кобзар» Михайля Семенка (1924), але, ясна річ, на іншому етапі розвитку нашої літератури.

Жадан – письменник із найлютішим національним бек-ґравндом, у якому ніколи не було нічого російського, – скільки б йому не закидали ефемерне «лівацтво» (Роксана Харчук), або «постмодерну бездомність» (Тамара Гундорова), нав’язливо та брутально (без жодної серйозної арґументації) натякаючи на незакоріненість у національних традиціях: «В поезії Сергія Жадана чи не найяскравіше відбито травматичну підліткову свідомість посттоталітарного часу. Автор переживає цей час як період безбатьківства, коли недовіра, ресентимент щодо минулого, яке виявилось абсолютно безвартісним, продукує в підлітків аґресію та зневагу до батьків. Можливо, найвиразнішою метафорою, яку запропонував Жадан, можна вважати бездомність. Бездомність – це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, у яких водночас із перебудовою проявилась і власна невкоріненість у буття». Зрозуміло, що я спеціяльно обрав для цитування саме цей, масимально шизофренічний, пасаж (хоча, щиро кажучи, вони усі шизофренічні, – ті, що присвячені Жаданові), після якого уже нікому нічого не ясно: «невкоріненість у буття» (саме так, патосно, «буття») – це проблема дорослих (ґенерація самої пані Т.Гундорової), чи, все-таки, дітей (ґенерація Жадана)? Мені завше було зрозуміло, що все це – абсолютно несправедливі звинувачення й закиди, бо поет виріс саме із українського чорноземного субстрату; то про яку «бездомність» говорять столичні критикині? Дивно. Позаяк це, направду, відверта дикість, – аж настільки не розуміти поета, – достатньо відвертого і навіть простого щодо рецепції, інтенційности та розгортання його творчости. Цікаво, що Жадана сприйняв і навіть щиро полюбив академік Іван Дзюба, свідченням чого можна вважати невеличке літературно-критичне дослідження «Чорний романтик Сергій Жадан» (2017). Визначення «чорного романтика» у цьому випадку – радше іронічний кніксен від славетного Метра у напрямку тих, кому не дано, – розуміти, відчувати й любити своє, – навіть і в тому випадку, коли на фіґурантові замість вишиванки – чорна футболка. Як не дивно, ця книжечка І.Дзюби наразилася на цілком неадекватну «критику» з боку деяких спілчанських марґіналів (Петро Сорока, Володимир Базилевський та інші). Не втримаюсь і таки наведу коротку цитату із ганебного опусу П.Сороки, аби було зрозуміло, як легко викликати ненависть вітчизняного болота, написавши у 2017-му році всього-то-на-всього невеличку та необов’язкову книжечку про творчість Жадана. П.Сорока у власній провінційній шизофренії доходить швидкого та категорично-ненависного висновку стосовно творчости Жадана: «і як поет, і як прозаїк – він далекий од українського національного архетипу, в нього і не пахне одвічною українською звичаєвістю, до традиції він відчуває сталу алергію, демонструючи тип якогось розмитого світового космополіта з жахливо розтатуйованим лицем (такий він на обкладинці книжки І.Дзюби). Вийшовши з обезличеної Донеччини, він поніс у світ донецьку ментальність, приправлену такою ж безбарвною ментальністю харківською». Як бачимо, той факт, що Жадан є родом із Луганщини, галицького рустикала анітрохи не хвилює: все, що йому не смакує, – походить неодмінно з Донеччини, – включно, між іншим, із самим Іваном Дзюбою (а що там, дядьку, з Еммою Андієвською, Олексою Тихим і Василем Стусом, – вони ніби теж достатньо донецькі?), який за походженням, – таки, направду, із донецького села, на відміну від Жадана. Тож галицький блазень дозволяє собі практично все і навіть більше, ніж можна було уявити; продовжу цитування попереднього абзацу: «І.Дзюба в цьому і не намагається розібратися. Він цього просто не бачить чи не хоче бачити з простої земляцької солідарності й ставить безліч інших проблемних питань і велемудро розв’язує їх. Як за голосом сирени, він іде за магнетичним співом Жадана. <...> Якось непомітно для самого себе (а може й помітно) І.Дзюба потрапив під вплив антихристиянської сутності письма Жадана». Зупинюся, бо «антихристиянська сутність письма Жадана» – це уже, мабуть, клініка, та й не про тернопільського дурисвіта мова у цьому тексті. А от сам Сорока явно помножив свою нікчемну (педагогічну) освіту на вплив аґресивного московського православ’я. Маємо результат: це чуже для українців християнство надихнуло Сороку на наступний гидотно-патологічний пасаж: «Як колись Сосюра звихнувся на епітеті “золотий”, так нині Жадан на епітеті чорний». Виявляється, у 2018-му році епітет «золотий» у віршах Сосюри – це для когось неабияка проблема у контексті національної гуманістики. А я сьогодні думаю так (як і у травні 2018-го, до речі): лише останній московський зомбак може мати претензії до епітету «золотий» у віршах Сосюри. Як і до епітету «чорний» у поезії Жадана.

Багатьом українцям уже довелося побачити цю війну. Як мінімум, починаючи з повномасштабного вторгнення. Але говорити про неї дано не всім. Приміром, можна зібрати у Львові кілька десятків людей, які пишуть вірші; можна когось телепортувати навіть із-за океану, приставивши до нього люб’язну ґувернантку, але найголовніше питання при цьому таке: а де поезія, люди? де поділась українська поезія?! А немає ніякої поезії, є лише патосний і направду масштабний проєкт «Земля поетів». Зрештою, для покликаних до мікрофонів цього достатньо. Добре, що на відміну від весни 2014-го року, у проґрамі цього дійства не було принаймні спеціяльного дня на захист російської мови у Львові; це вже – очевидний проґрес. Організаторам і численним учасникам тих діонісій здалося, що це було щось важливе для країни, яка воює, а насправді, це була бульбашка для вибраних кимось поетів, – це навіть пан Мітров збагнув, тому й розродився постфактум на текст у жанрі вдячної аполоґетики. Так собі текстик, між нами кажучи, зовсім ніяковенький, але «капітулі» Премії Шевельова варто звернути на нього увагу й поставити в чергу. Поготів, що Махно забезпечить якісну підтанцьовку; йому, на жаль, не звикати. І, знов-таки, дивно і прикро, бо це письменник, який уже сьогодні вартий Нобеля. Це моє особисте відчуття й розуміння письменника, і я пишу про це абсолютно серйозно. Натомість днями він укотре не отримав Премію Шевельова, а отримав натомість щось «за особливий голос в українській есеїстиці останніх двадцяти років і розбудову мостів культурного порозуміння». І це, знов-таки, дивно, бо «за розбудову мостів» у нього вже є українсько-єврейська премія «Зустріч». У контексті усього цього крінжу назва збірки Василя Махна 2017-го року «Паперовий міст» набуває цілком додаткових барв і відлунь. Добре, що я не встиг про неї написати, далі я буду уважнішим, спробую побачити більше, ніж якихось сім років тому. Узагалі, мотив будування мостів – це аж надто серйозний мотив, тому я наразі анітрохи не іронізую. Інша справа – поважна капітула Премії Шевельова, – уявляю, як ці пани і пані іржали (куди там бубабістам зразка 1985-го – 1995-го років), формулюючи так звану «спецвідзнаку» найкращому україномовному есеїстові нашого часу, якого вони кинули просто під ноги неофітові на кшталт Лаюка.

ІІ

Говорити про цю нашу війну, повторюся, дано далеко не всім. Поготів, говорити віршами. Я усвідомлюю банальність власного твердження. Я також погоджуюсь із думкою, що у кожного із нас є свої поети, – відповідно до смакових, інтелектуальних та морально-етичних можливостей та установок. У кожного є свої, й чужих нікому не треба. Щось подібне було б і з віршами Ліни Василівни, якби не шкільна проґрама. Саме тому до тієї проґрами лізуть не просто живі та добре вгодовані, але й достатньо молоді ще люди, які пишуть віршики, прозу та (прости господи) есеїстику. У строкатій поетичній палітрі сучасної України голос Сергія Жадана уже понад тридцять років вирізняється особливими інтонаціями, конкретною чуттєвістю мотивів і образів, позначених винятковою актуальністю, сягнути якої, насправді, доволі складно. У циклі «Бриґада» йдеться про оборону міста Харкова. Кінець осени й червона зима попереду. Хоча й осінь так само була червоною; наші уже понад рік у важких оборонних боях. А, зрештою, майже три роки. Або – і всі одинадцять років.

Бриґада заходить в місця, які доведеться надалі тримати. Звичайна історія останніх років. І зовсім уже актуальна – для крайніх трьох місяців цієї війни: «Сонця відключення погодинні. / Остуджує мерзле залізо пальці. / Бригада розмащена по долині – / фарбою по газетній шпальті. // Долина тепла навіть узимку, / долину довго гріли димами. / Долина оплакує мову, зниклу / поміж стодолами і домами. // В долині колись говорили про втіху – / мовляв, забагато її, замало, / затісно в ній, як у небі снігу / затісно, майже її не стало. // Так її завжди було задосить – / утіхи, що якось без неї невтішно. / І сніг листопадовий вже заносить / першу лінію – страшно і ніжно. // Кому тут третього дня, на ранок, / залишаться спогади і сновидіння? / Рахує долина ворон, мов бранок, / пильнує пильно свої володіння». Дні будуть минати за днями, але дещо інакше, ніж у тилу. У цій долині було, є і буде – суцільне криваве місиво. Так тримається фронт. У новинах про це не розкажуть. Усе тут інакше. Тут свій календар, і схожість його з тиловим – хіба що формальна: «Понеділок, потім вівторок. / Потому звечора піхотинці / заходять в долину, мовби в морок, / лишаються з мороком наодинці. // Дивуються димові та вогневі. / Тиша – завжди добра прикмета. / Кожне світло в нічному небі / спалахує, як остання комета, // ніби почута від когось порада – / триматись за темряву неділиму, / доки бригада, наче дратва / зшиває собою рвану долину. // Довго димить вимокле поле. / Низько літає над полем птаство. / Світло вгорі – уривчасте, кволе, / накочується на долину хвилясто». Направду, тут все інакше. Бо тут – війна. Жадан максимально уникає патосу, уважно стежить за цим важливим нюансом. Він бо пише ці строфи не у Варшаві, а саме там, де усе й відбувається. Відтак, залишається поетом автентичного голосу, тим поетом, якого ми знаємо ще з 1990-х років: «Йти не можна, й лишитись не можна. / Сонце – кольору теплої міді. / Осінь стишена і тривожна. / Все починається по обіді».

Бриґада виконує свої щоденні бойові обов’язки. Це важка чоловіча робота (без жодних ґендерних упереджень, але вибивати і убивати [ворогів], – це, направду, чоловіча місія). Виконуючи свій святий обов’язок, чоловіки («безнадійна душа піхотна») ані на мить не забувають про своїх жінок, про різноманітні примхливі атрибути колишнього побуту мирних часів, що ретельно фіксується поетом. До речі, відволікаючись на минуле, Жадан уперто тримається реалій своєї юности (звідти і «восьмирічка»), які сьогодні навіть не всі зрозуміють. Утім, це навіть не для широкого розуміння; це те, що поет просто мусить занотувати про всякий випадок, – якщо не для когось, то, принаймні, для себе: «Ріжуть стебла руку жорстоко / гострі, мов імена жіночі. / Чоловіче навчене око / видивляється щось серед ночі. // Все здається йому підозрілим. / Робиться чорною, кольору вишень, / ніч із місяцем недозрілим, / наче блокнот з недописаним віршем. // Рими, завчені у восьмирічці. / Вітер – єдина умова погодна. / Світиться в мороці, мов у річці, / безнадійна душа піхотна. // Страшно саме за тих, хто найближче. / За тих, із ким поділитися нічим. / Розповідь ця дедалі більше / повниться диханням чоловічим. // Світлий сік у промерзлій рослині. / Тумани ряжені і скажені. / Лежать люди в осінній долині, / наче зерно в глибокій кишені».

«Щось говорить останній свідок», – чуємо у останньому рядку «Бриґади» від ліричного суб’єкта. Можливо, у цьому рядку ми чуємо голос самого поета. Як і в усіх попередніх рядках, але в цьому, останньому, ми дізнаємось про його важливий функціонал: він має бути свідком, він повинен занотувати і розповісти про неймовірний злочин сусідів-нацистів. Розповісти кому? Червоному Хресту? Папі Римському? Міжнародному трибуналові? Немає сенсу, їм і так усе відомо. Тоді – кому? Богові? А хіба він чогось не знає? Хіба він не бачить смерть українських дітей і жінок? Можливо, він тимчасово (а тим часом, добігає одинадцятий рік війни!) не має доступу до Мережі й не знає новин? До речі, у цьому циклі немає навіть згадки про християнського бога, – десь він загубився у тій промерзлій долині, у тих лютих чорних димах і у тому вогні війни. Його там немає, тому немає його і в тексті «Бриґади», немає навіть у іронічних контекстах. А були часи (так було практично завжди, у кожній збірці поета), коли Жадан неодмінно про нього згадував, – зазвичай, із доброю іронією: мовляв, старий відчутно підупав, місцями абстраґувався від наших проблем, але ось він, – щось собі думає, намагається щось вирішувати, на щось там впливати та хоча б щось контролювати: «господь копається в давніх блокнотах / з якими постійно має мороку / знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина / й викреслює їх імена». Можливо, і намагається, але не надто переконливо, саме тому «коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому / він скаже богові знаєш док / мене не кличе твоя труба / якщо я весь час боровся з собою / хто сказав що це боротьба?».

У тексті «Бриґади» немає конкретики щодо підрозділу, про який іде мова. І це не випадково. Це, по-художньому, умовна (у тому сенсі, що це може бути будь-яка бриґада, яка боронить Харківщину, зокрема і 13-та бриґада Нацгвардії «Хартія», до якої у травні цього року добровільно мобілізувався Сергій Жадан; або Третя окрема штурмова бриґада Нацгвардії, у складі якої уже понад два роки воює літературний критик Богдан Пастух; або бриґада Нацгвардії «Рубіж» із леґендарним уже батальйоном «Свобода», в якому воює письменник і науковець Сашко Хоменко), але водночас цілком конкретна бойова українська бриґада, яка зайшла у долину (можливо, це й ризиковано щодо тактики, але іншого виходу, мабуть, немає: «Бригада розмащена по долині – / фарбою по газетній шпальті»), аби ворог почув і переконався, не маючи більше сумнівів: це наша долина, це наша земля, – і звідси ніхто нікуди не піде. Окрім вістового (у традиціях колишніх античних битв, як от битва у Маратонській долині 2514 років тому; хай навіть вістовий Фідіппід і є пізнішою на 500 років вигадкою сумнівного історика Плутарха), який мусить дійти до Міста із доброю вістю: бриґада жива і незламна, вона чинить лютий опір, міцно тримає фронт. Харків і всі його мешканці надійно захищені, – сьогодні, завтра і назавжди. Вістового з бриґади зустрічають мешканці міста на своїй, найбільшій у Европі, площі, – «люди вивітреної країни, / свідки ще однієї з історій», – зустрічають суворо і стримано. Наш сучасник має рацію, йому сьогодні складніше, аніж Сосюрі у 1921-му році, попри те, що клясикові доводилося міняти кольори прапорів, залишивши собі хіба що самотний «золото-синій сон душі», і це – на двадцять сім строф поеми «Червона зима». Теперішньому поетові значно складніше, бо він пише не мемуарний вірш, всі події іще в процесі, бриґади стоять в обороні, все ще попереду, «і ніхто не знає напевно, / що залишиться з цих оповідок». Ніхто нічого не знає, і настрій заключної частини циклю дещо мінорний, але, все-таки, у ній ідеться про «добру вість про забуту бригаду». І мораль тут проста: поет пропонує ще раз і ще, – пам’ятати про тих, хто тримає фронт і тримає небо над його улюбленим містом і над усією країною:

Вечір тягнеться четверговий

чередою через долину.

Вибирається в ніч черговий

передати добру новину.

Всі так довго чекають на вісті.

Вістовий вертає в громаду,

передати громаді в місті

добру вість про забуту бригаду.

Поспішає, бреде на спалах,

щоб до ранку переказати.

Виростає світло в підвалах.

Вихолоджуються казарми.