Образився затятий укрпатрі[й]от:

– Ти що з себе корчиш! Забув, як раніш ми вишивали на форумах? У тому ж таки Львові, Харкові… 

– Було… – за що йому вдячний, бо нагадав, коли, скажімо, у столиці Слобожанщини років двадцять тому поїхали ми з ним на один з тоді небагатьох книжкових вітчизняних ярмарків, що розмістився був у вестибюлі театру опери та балету. 

Сидимо біля розкладки: покупців раз, два та й усі. З бодуна (зночі ж перебрали) попиваємо пивце з-під поли. Ба, ні сіло ні впало до осьдечки ятки підходить охайно вбрана, зосінена пані. Даруйте на слові, старенька… Взяла з розкладки одну, другу книжку – гортає. Й перегодом узяла мою, що затесалася скромненько з-поміж інших. Ознайомилася з анотацією; навскіс, побіжно переглянула кілька сторінок:

– Цей автор, Ярослав Орос, ще живий? – зирить на нас.

Їй-бо ошелешила. Перший озвався видавець:

– Ось він, – звільна повернувся, весело тицьнув пальцем на мене. 

Не довго думаючи, я взяв книжку та вручив «поклонниці» мого таланту. Без ентузіазму вона подякувала за дарунок, і поминай як звали любесеньку. Точніше, двох любесеньких: мою ж книжку й зосінену харків’янку.  

Видавець, мій давній знайомий, гірко скривися, що я без копійки зрештою позбувся своєї книжки… Видавцеві ж потрібно бабло. Ве-е-лике, величезне бабло… Суть, зміст української книжки, вітчизняного видавця здебільшого не цікавить. Чи бабі, чи галамазі потрібні прибутки! Нехай на малограмотному Всеволодові Нестайку (Ох і наморочився я з сим автором, допоки схвалив до друку у видавництві «Веселка» його збірку п’єс «Слідство триває»). Всеволод Зіновійович у побуті зневажав українську мову. До слова, як і Дмитро Донцов. 

Не наїжджатиму на добре відомих мені і геть уже незнаних українських видавців, бо збоку, як мовиться, судити легко, кількома словами скажу:

– У Києві на Подолі пролягає вулиця, з одного боку – Нижній Вал, а з другого Верхній. Як звідки дивитись: чи з Дніпра, чи Кожум’яків. 

Ох, за що я люблю Нечуя-Левицького з його Свиридом Гострохвостим! 

– Учітеся, брати мої!

   Думайте, читайте…