Re: цензії

19.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Читаючи «Смарагд», «карбуємо» тонкі грані кристалу душі
18.04.2021|Сергій Дзюба, Чернігів
Збільшувати щастя на землі!
18.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Мемуари ректора-галичанина
16.04.2021|Ігор Зіньчук
Як віднайти спокій душі?: Секрети мислителя античності
12.04.2021|Юрій Хмелевський
«Я збудую свій храм…»
10.04.2021|Роман Ткаченко, Київ
Розкоші і злидні Кремнієвої долини
06.04.2021|Василь Кузан
Щупальця поміж душами
04.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Чому Бог посилає на Землю поетів?
03.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Новий роман Ніни Фіалко
03.04.2021|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Повісті Олександра Гавроша – ключ до розуміння нашої історії та національних героїв

Авторська колонка

11.03.2021|16:10|Богдан Пастух

Хірургія дна

Уже вкотре видавництво «Астролябія» тішить українського читача добротним перекладом художньої літератури, яка прописує на своєму тілі не лише приємні очам картини життя, а й те, від чого завжди хочуть відвернутися люди комфорту, — хочуть затаврувати модними словами «сексизм», «мізогінія» та подібними словами пропаганди правдиву красу цього світу.

Але, признаюся, ті, хто відчувають тонкі тембри людського існування, хто входить у цей дім не з парадного входу, той бачить більше, знає більше, той відмахнеться від цих слів, як від надокучливих мух, і буде й далі спостерігати за красою, яка буває прекрасна, а буває й жахливо потворна, та в цих категоріях насправді немає жодної різниці, як немає різниці для хірурга – яка постава чи колір волосся у пацієнта, над яким він вмикає операційну лампу. І коли різке світло падає на глибокий надріз, він не відчуває нічого до хворого, лише бажання дати йому другий шанс. І згодом, коли він відійде від столу, витре рясний піт з чола, глибоко затягнеться цигаркою, стіл обступлять всілякі агенти, менеджери та інший «юридичний персонал», тоді й почнеться битва оцінок, битва словами-мухами. Та хірургові все це вже буде нецікаво.

Твір «Серце на шарнірі» знаменує собою певний тип романів, що мають місце і в нашій українській літературі. Це спроба показати не прикрашений позліткою світ соціального дна, відштовхнувшись від якого, одні піднімаються в м’якші пласти води, натомість інші – намертво застигають там, дихаючи через раз, бережучи кисень, якого так мало там, у темних та низьких куточках землі. Але це також люди і це також життя, яке має свій алгоритм правил та законів, що незрозумілі освіченим дикунам. Одразу згадується до болю прекрасна «Сталінка» Олеся Ульяненка, прекрасна насамперед своїми стильовими хвилями, на яких можна розгойдувати власну уяву, згадуються баламутні «Пацики» Анатолія Дністрового, пригадується змістовно блідавий роман Антона Чеха «Район Д», згадуються криваві серпневі сонця, вітродуйні степи та свіжо-клекітливий Дніпро, що обіймає спортивно-гнучке тіло дівчини зі звичайного району в есеїстиці Ігоря Скрипника. Сучасна українська література, як на мене, ні на йоту не відстає від теперішнього письма європейських колег по перу. Інша річ, що наші критикеси, втративши відчуття смаку, виловлюють у тій європейській літературі хіба другорядних графоманів, які акуратно вставляють в свої тексти потрібні їм ідеологічні кліше, та таких у нас і вдома своїх вдосталь. Донал Раян своїм романом наче ще раз говорить нам те, що блискуче представив Мераб Мамардашвілі у своїх розмислюваннях про повість Федора Достоєвського «Бідні люди», де грузинський філософ показав, що письменник ніяк не захоплюється цими людьми соціального низу, що насправді бідність тягне за собою всі знані пороки: захланність, бажання чинити облуду, неможливість втримати власну гідність та заразом невміння мати каучуковий хребет. Все це ще раз прописав автор, обравши ірландське селище в околицях Лімерика, що загрузло в депресії після економічної кризи 2008 року.

Якщо вдатися до живої компаративістики матеріалу, то такі ж «посьолкі» ми маємо на сході нашої країни (Луганщина, Донеччина), де відсутність роботи, відсутність взагалі якихось перспектив, робить міста справжніми страшними примарами, і міста, і люди в них стають великими тінями, що не мають справжнього тіла, що їх відбиває. І, думаю, ірландцям повезло, що в них є автори, які прописують життя своєї землі як своєї, незалежно від того, добра вона до них чи колюча, вони люблять її такою, якою вона є, не цураються її, не підгинаються під модні теми, що дають фінансовий результат.

Цей роман за композиційною структурою можна назвати калейдоскопом, бо зроблений він за принципом нанизаних на одну нитку різних розповідей від різних оповідачів; підлітки, дорослі чоловіки, жінки. І всі вони різні, як вертикально розкидана кардіограма хворої серцем, старої людини, що знала всяке на своєму шляху. Ці люди борються за своє життя, постійно шукають вихід, одним це вдається, іншим – не дуже. Та разом із цими всіма тембрами життя вони вміють пристрасно любити, цінувати вміння інших, лаятись, брехати та просто доживати вділену їм від Бога долю.

Донал Раян сильний та проникливий психолог, що через деталістику вміє розбудовувати як внутрішній, так і зовнішній портрети персонажів, вміє тонко підвести читача під висновок. Мовні партії тут — окрема тема, де в діалогах завжди промацується картина внутрішніх дисциплін тієї чи іншої людини. Особисто для мене показником вміння формувати психологічний портрет персонажа є вміння чоловіка-автора говорити від імені жінки, розкривати її відчуття та почуття, її тіло та ставлення до світу, в якому вона існує. А зі статті Б.-І. Антонича «Національне мистецтво» ми всі пам’ятаємо, що література — це робота з психологією. Хто захоче зайти в цей роман через двері психоаналізу, той матиме досконалий матеріал для роботи. Комплекс Едіпа тут нагадує ту саму промальовку, яку бачимо в «Платформі» Мішеля Уельбека, де син намагається вбити в собі пам’ять про ненависного за життя батька. Одним словом – для психоаналітичних вправ цей роман саме те, що потрібно. Ось один з таких епізодів: «Мій батько досі живе край дороги за греблею, у тому домі я виріс. Кожен день я туди йду поглянути, чи він уже помер, але кожен день він мене підводить. Ще не було такого дня, коли б він мене не підвів. Він посміхається до мене, і то паскудна посмішка. Знає ж бо: я приходжу, щоб перевірити, чи він ще не помер. Знає, що я знаю, що він знає. І криво посміхається».

Іноді не хочеться вірити авторові, вірити у його «картину життя», коли син стає алкоголіком тільки через те, аби пропити ферму, яку підняв та плекав його батько: «Його любили, або швидше любили своє уявлення про нього — чоловік, що міг би запросто заживати добра, а натомість обрав їхнє животіння: у злості й обрáзах на весь світ, серед замацаних чарок розбавленого віскі, серед павутини темних сільських барів, смердючих нужників, кривавої сечі і передчасних смертей. Він міг би цього уникнути, але зробив свій вибір. Вони не могли цього уникнути і любили його за те, що він був ще гірший за них. Він був король марнотратників. Пригощав тих, кого терпіти не міг, і слухав їхні небилиці й масні оповіді. Зиркав затьмареним оком, і дарма вони думали, що то жага до жінок, бо він вважав, що кожна з них — повія. День, коли він пропив свої останні копійки, став останнім днем його запою. Майже п’ять років пішло на те, щоб пропити ферму, а коли він це діло завершив, то більше не ковтнув ні краплі. Бо насправді він не був п’яницею». І це своєрідна форма нищення пам’яті про ненависного отця. Феміністки знайдуть тут ідею, що, мовляв, ось до чого ведуть патріархальні стосунки, але в цьому романі є і токсичні матері, які вбивають людське в своїх дітях, які через голос свого глупого та повійкувато-розгнузданого тіла, що тягнеться за кожним чоловіком, ламають психіку своїх маленьких хлоп’ят.

Тут і картини хлопців пубертатного періоду, що формуються в закритих товариствах, де відкриватись комусь означає проявляти жіночу слабкість: «У школі я був не дурніший за всіх тих піжонів. Щось трохи знав англійську, трохи географію, історію. Розбирався в рівняннях з фізики й математики. Але ж не міг я про таке признатися у своїй банді, бо це означало б самогубство. Я якось там здав математику, хоча знав, що міг би й на відмінно. Я ніколи не відкривав рота на уроках з англійської. Якось один хлопець із селища написав есе, і Позі Роджерс підносив його до небес: от, каже, хлопець проявив величезні здібності та уяву. Ну то того хлопця потім лупасили всю дорогу додому». Ці підліткові правила завжди агресивно-важкі, які б’ють та викидають з гурту неприкаяних та трохи глибших в мисленні дітей. Та підліток нічого не зробить, нікуди не подінеться з того типу корабля, що має назву «Селище».

Оповідка «Лілі», що ведеться від імені місцевої повії є чи не найцікавішою тут за способом обертання мови. Нарація настільки вбурювана в тему, що ти наче бачиш перед собою людину, на дні грудей якої поселилася вічна нудьга, але ця конкретна жінка іще вміє щось відчувати: «За всі ті роки я в себе на порозі перебачила багато очей. Очей, які не сміли зустрітися з моїми, — спраглих, коли заходили, і винуватих, коли йшли геть. Очей насмішкуватих, бо вважали мене лише забавкою; і очей заплаканих. Я бачила й очі, повні ненависті, і ніколи не розуміла, чому ті чоловіки так мене ненавиділи. Я ніколи не винуватила їх за те, що приходили до мене. Чоловікам же треба задовольняти свої потреби. Природа сильніша за них. Навіть старі фермери бували милими, — це якщо привикнеш до їхнього смороду. Від них так смерділо, що ледве присилуєш себе на якусь симпатію. Одного чи двох я навіть купала, а їм те й подобалося — вони, наче великі старі карапузи, плескалися і шкірилися до мене своїми м’якими яснами і твердими прутнями».

Можна говорити і про певні «промахи» автора, коли він в мові зраджує власні некоректні висловлювання. Мені невідомі причини цього, тому не робитиму припущень, але коли боївкарів ІРА називає «вбивцями» ірландський письменник, то тут явно щось не те: «Саме так, напевно, все відбувалося в часи війни з британцями, коли натовп після Служби міг ураз перетворитись на бойовий загін, з-під пальта з’являлась зброя, а звичайні люди оберталися на вбивць». Вбивць на війні не буває, навіть тоді, коли автор згодом уточнює, що це «благородні вбивства». Це неточність висловлювання, промах слова.

Один з учнів хірурга Амосова складними методами дійшов до того, що людське серце можна розкручувати, наче рушник, що цей м’яз складається з кількарівневого згортка, його можна розмотати, і він стає тканиною, полотном «text’ом». Власне на цьому сувої пише Донал Раян, він пише на серці, якому, як хірург, він хоче дати другий шанс.

РАЯН, ДОНАЛ. СЕРЦЕ НА ШАРНІРІ. Роман / з англійської переклала Ольга Демиденко. Львів: Видавництво «Астролябія», 2020. - 208 с.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери