Re: цензії

16.04.2021|Ігор Зіньчук
Як віднайти спокій душі?: Секрети мислителя античності
12.04.2021|Юрій Хмелевський
«Я збудую свій храм…»
10.04.2021|Роман Ткаченко, Київ
Розкоші і злидні Кремнієвої долини
06.04.2021|Василь Кузан
Щупальця поміж душами
04.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Чому Бог посилає на Землю поетів?
03.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Новий роман Ніни Фіалко
03.04.2021|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Повісті Олександра Гавроша – ключ до розуміння нашої історії та національних героїв
Французький “Шоколад” британської письменниці
29.03.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Шукання квітів в полині густющім
29.03.2021|Петро Шкраб’юк, доктор історичних наук, член НСЖУ, НСПУ
210 подяк Богданові Дячишину
Головна\Авторська колонка\На кшталт отрути або цілющого трунку

Авторська колонка

На кшталт отрути або цілющого трунку

Сашко Кириченко якось непомітно, але міцно, це називається назавжди, входив в моє життя - на кшталт отрути або цілющого трунку. Мабуть, справжня дружба, якщо слова "справжність" і "дружба" чільні через сім тисячоліть дружби Ахілла І Патрокла, і має так приходити. Щоб, як епос, уже не зникати зі скрижалів модерної мітології.

 

Зараз видається чудом, що могли існувати часи без Кириченка або коли Кириченка ще не було. Можна заперечити існування 95-го кварталу, з того ж таки Кривого Рогу. Але не можливо повірити, що Сашка колись не було. Мабуть, коли він народився, його батьки міркували десь так само: невже, невже цього прекрасного чоловічка могло не бути? Але він був. Як кажуть поети, Кириченко був завжди. Десь там, десь він там мріяв, мерехтів, переливався всіма барвами своїх карколомних пригод і не менш карколомного інтелекту.

Він завжди щось шукав. І можна сказати, не знаходив. А коли що-небудь відкривав чи знаходив, то зараз же хєрив, або хєрив, провівши експертну роботу. Сашко не сумнівався. Просто його робота була: віднаходити і відкидати на смітник персональної історії, на закапелки світової історії. Він шукав того, що вражає, того, що справжнє, того що абсолютно істинне - і так було і з друзями, і з жінками, і з текстами. З роботодавцями і фактами, з політиками на екрані і співаками на сцені, з заставками в інтернет і з кліпами в ютубі. Кириченко їх бачив наскрізь своїм упередженим суб´єктивним і водночас практичним і послідовним, тільки йому належним оком. 

Кириченко - той кого не вистачало і вже ніколи не вистачить: людина, здатна подивитися на свою країну, але також і на людські стосунки з висоти космосу. І коли він дивився так, це було вкрай суб´єктивно. Але коли він дивився саме так, то він бачив істину. Ту, яку не могли розпізнати ті, хто був тут, на землі. Тому що, як колись казав Георгій Почепцов, наш викладач із університету, над іншими уже стояли, мов над гробами їхні хрести - спочатку хрести телевізійних антен, а потім і тепер - свастики соціальних мереж. Крім Сашка Кириченка, люди звикли довіряти інформаційним каналам. Сашко ж завжди використовував різноманітні інформаційні канали, як жінок, як паперові стаканчики: присів, ознайомився, не прикипів душею. практично похєрив, і викинув собі на смітник. І вже, всміхаючись, Сашко міркує про інше. При цьому ніхто не скаже, що хрест антени не перебував у середині самого Сашка. Але "правильний" Сашко Кириченко в моєму розумінні - це Сашко з сумкою через плече, десь на перехресті Жовтневої і ще якоїсь вулиці в Ірпені, на годиннику опів на одинадцяту вечора, Сашко кричить про посутні речі (щось його розлютило, у комусь, у чомусь, в інформаційному просторі, в самому цьому безгрошовому повітрі). Він кричить, щоб докричатися до істини, а не до грошей, яких ніколи не буде - хіба що трапиться купюра в 50 рятівних гривень на Хрещатику (в самих раз, щоб заплатити за місяць за квартиру, але вона буде пропита). 

Тобто він насправді розмовляє, але надто голосно: про істину. А  істина, хоч і тимчасова, завжди покоїться в усіх предметах, - інакше не говорять. Він розмовляє, а ноги, кудись повернуті (разом з тулубом), він уже практично пішов кудись - в магазин, щоб не закрився, на побачення з Машою, матір´ю його майбутнього сина, чи просто в магазин, щоб не закрився). Він схожий на людину, яка спинилася на мить, щоб продовжити свій посутній крок за практичними речами (Сашко це суміш практикомрійника, але гримуча, без домішок сантименталізму, зі стрижнем лютого, "чеського" скептицизму). Але хоча він уже збирається кудись іти (та й ти, мабуть, разом з ним, бо йому там, кроки вимірювати, скучно), він, в екстазі словесного одкровення, яке спадало на нього з частотністю один раз на день (іноді частіше, але дні без одкровень бували рідкісні), він ще й може нікуди і не піти. Отак і стоятиме, пророкуючи на розі, упівоберта до залізничної станції, хвилин сорок п´ять, і начхати йому на автівки і на випадкових пішоходів - він проголошує Істину, цюсекундну Істину, він проголошує, навіть не знаючи цього, адже не може проголошувати. 

Як і для Джеймса Джойса, якого Сашко найбільше любив (ще - українського Швейка), Істиною може бути все. Є гарні фотографи, є люди, які можуть спинити мить, і залишити її для інших.  Але є і люди, які здатні спинити мить і лишити її для інших на мить. У цьому було якесь Сашкове життєве служіння: його обов´язком було розкривати цей світ, цей факт, мов кавуни, розпатрошуючи його тельбухи просто на асфальт. Його покликом було не залишати це в текстах, а лишати вибалушену плоть світової правди на розі. 

Ніхто вам не зможете розказати, яким був Кириченко. Щоб розповісти про Сашка, не вистачить ні паперу, ні навіть інтернету. Світ безкінечний і безрозмірний, хоч і прихований для нас тільки у вигляді тих, кого на шляху стрічаємо ми - небагатьох людей. Але Сашко безрозмірніший і за світ. Коли він мовчав так не можна було сказати - в останні дні, в дні коли випав теплий для очей затишний лапатий сніг і два роки тому по Кириченка прийшов пан Смерть, так не можна було сказати. Але все-таки Сашко був переважно безмежним, аніж соціально активним, ким його визнавали б більшість зі зналих Кириченка.

Сашко - як Шахрезада. Якщо він уже починає говорити, то вже не зупиниться ніколи. І ти з ним ніколи не зупинишся. І ти станеш ширшим. І побачиш, який довкола дрібний світ. От такий великий світ, не те що більший за твоє життя - за все на світі. Але от приходить  Сашко. От ми йдемо, і ніколи не вгадаєш, скільки ще метрів. І от тут, на кручі, Сашко раптом розкаже тобі про цей світ, і ти тут таки завважиш, як із кожним словом світ Дніпра, круч, планети Земля дрібніє. І все ширшає кімната, де ви стоїте удвох із Кириченком. І ти бачиш, що таке ви, і що таке воно. Оце от істина. Оце життя. Оце насправді ми і є. А решта, найціннішого, найкращого, найдостеменнішого, найвпливовішого у мить бесіди пощезає: воно відходить, туди де було, в скриньку, з якої його і витягнуто - у світ платонівських ідей.

Якщо хтось схоче порахувати Сашкокириченкові кроки, то він цього уже не зможе зробити. Сашко, між тим, любив ходити, передовсім ходити. Тому що саме там, під час ходи, йому відкривалося його одкровення, як іншим спадають вони з небес мереж та телеекранів. Сашко не любив нерухомості - персональної нерухомості, нерухомості своїх друзів. Із ним дружачи (живучи, бдючи екзистанс сього світу, стежачи, щоб пружина його руху була повсякчас заведена) потрібно було проходити щоденні кілометри й кілометри кілометрів. Тому що Сашко не терпів інтелектуальної нерухомості. Для тупих людей це був ангел помсти. Його наче Бог послав у цей світ покарати всіх принаявних у його життю безмозких - за їхню безмозкість. І Кириченку це вдалося: силою рвання власного серця. Недорозуміння, обмеженість, виявлена Сашком під час зондування співбесідника - просто-таки морально калічили Сашка. І тоді, як помста, Сашко психічно калічив співбесідника. Сашко цього не хотів, але не міг інакше. Кириченко любив правду понад усе, а правда була в тому, що Бог створив людей, на відміну від решти, розумними. 

Друг - це завжди хтось на кшталт отрути чи цілющого трунку. Зцілюючи, він, справжній, по суті, вбиває. Вбиваючи. практично, зцілює. Сашко сказав мені якось, що почувається  мов близнюк, загублений у цьому світі. А потім, що коли ми оце зараз бесідуємо, то наче той брат-близнюк на мить знайшовся. Усі ми близнюки. Просто не знаємо про це напевно. Але іноді щастить, і ти стрічаєш не тільки свою другу половинку: розумну, добру, лагідну жіночку. Іноді ти стрічаєшся також зі своїм близнюком в інтелектуально-поведінковому так би мовити сенсі. Сашко перепробував майже все, крім найгіршого і наймерзеннішого в цім світі. Він мав тисячі друзів (я знаю їх частину, і ніхто ніколи не дізнається всієї повноти).  До речей і до людей, попри всю його проникливу допитливість, він ставився без пієтету. Насправді, навіть до найближчих друзів часом як до паперових стаканчиків: можна зім´яти, а можна тримати на згадку все життя. Але це була необхідна розгрузка сервера, так продовжувалося вільне і довільне дослідження довколишнього середовища. Сашко народився задля епохи ковтка свободи, і він цим ковтком намагався насититися сповна. Він навіть у Чехії пив з чехами до ранку, а потім знову пив і промовляв їм проповідь про себе. Він пив його, отой ковток, так спрагло, як нащадки виживших від Голодомору їли хліб - так, наче хліба вже не бачити ніколи і нікому. Так він і любив. Так він і дружив. Сашко неодноразово зустрічався з жінками, деякі з них були його друзями, а деякі так і не змогли стати супутницями з різних причин, описуючи які можна видати п´ятитомник. Він любив їсти і любив пити. І повірте, вмів робити це краще від інших. Він їв як персидський цар, від чого затятому ходунові ніколи, проте, не ставало зле. Кириченко ніколи також не п´янів. Хоча, в добу, коли йому це дозволяло здоров´я (між 1995 і 2014), пив щодня і не скромно як на обивателя, приміром 3-4 пляшки пива на "феншуї" Тверського тупика в Києві - це була стартова Сашкова норма, бо потім треба було випити ще стільки ж, або, випивши, переходити на горілку. Мозок його залишався, проте, чистим і ясним, а душа... а душа я не знаю, вона ніколи не буває такою під час подібних речей.

Сашко Кириченко був щирим другом унсовців та культуртреґерів, але були і його приятелі, які в майбутньому потрапили в уряди ЛНР-ДНР. Кириченко був уособленням людини, для якої відкрите все, що відкрите для думки. Коли настав Майдан, попередньо розсварившись, ми з Кириченком потім збагнули, що весь виплеканий нами в 1990-2000 щирий український лібералізм змушений буде наказати тепер довго жити. Можна сказати, що в політичному сенсі життя зійшло на пси: тепер залишалося лише або/або. Колись Сашко, з Олексою Ліпковим і мною, створили на Хмельницького в Києві ГО "Українська Динамічна Культура". Одна з її найперших акцій стала онлайн-інтернет конференцію "Український стиль" (здається, 2000 чи 2001 року). Не знаю, чи робив хтось щось подібне. Мабуть, тепер існують сотні українських стилів - інтернет-бо давно вийшов зі свого зародкового стану, перетворившись на зручний скафандр для будь-якої на смак душі. Але це було зроблено зі щирістю, відкритістю й розмахом Сашка Кириченка. Тієї миті, і потім часто я це пригадував, і збагнув: Сашко Кириченко - і є український стиль. Сашко відчував Україну, але не так вузько, як це роблять зараз. Але Сашко не відчував тільки, він карбував, досліджуючи етер, також стиль, який описувати прикметником "власний" - неповно. У Кириченка був смак, але не набутий, природний  - від одягу до думку - і таке зараз рідкість. І взагалі Сашка не тільки не можна повторити - до нього навіть близько не наблизитися. Поки що. Але я бачу його усмішку. І відчуваю звуки промовлених ним слів, все ще розлитих у повітрі. І для цього мені не потрібні фотоапарат, ані диктофон. Це воно все - якось так, в українському стилі, в стилі Сашка Кириченка.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери