Re: цензії

17.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли Душа – сонце, тоді Вічність – радість
Знати Івана Денисюка
09.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
«Листи до Неба» торкаються найпотаємніших струн душі
08.09.2020|Віктор Вербич
«Розповідь очевидця забороненої дійсності», або «Апокаліпсис.мк»
06.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли серця об’єднуються, то стають одним великим серцем
02.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Жінка, що збирає в кошик зорі і дарує кави оксамит
Про літературу і життя без жартів
20.08.2020|Валентина Семеняк
Філософія добра і любові у новій книзі для дітей
18.08.2020|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Ілюзія вибору
17.08.2020|Ірина Пасько, кандидат філологічних наук
Про турів, полювання й літературу
Головна\Авторська колонка\Небо для гордого Птаха

Авторська колонка

03.09.2020|22:55|Олег Соловей

Небо для гордого Птаха

Так звана література факту – листи,

щоденники, спогади, есеї – нині

досягла рівня белетристики й

переживає свій ренесанс. Читача

вже мало приваблюють знекровлені

штучні образи і деформація аж до

абсурду і так деформованої дійсности.

Іван Денисюк

 

Правда, ці роки благословляють задубілість.

Які роки – попереду? Чи відтерпну – в них?

В.Стус. Лист до М.Коцюбинської, 4.07. 1979 р.

 

Постать Василя Стуса у спогадах людей, які мали із ним безпосереднє взаємнення, представлена на сьогодні у культурному просторі доволі потужно. Перші спогади писалися, й навіть були видані ще за життя письменника-дисидента («В українській поезії тепер більшого нема…» Михайла Хейфеця, 1984), а невдовзі на Заході була впорядкована й видана перша збірка спогадів і суголосних матеріялів («Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників» (1987), упорядники Осип Зінкевич і Микола Француженко). Далі була черга за співвітчизниками письменника в Україні, які спромоглися на декілька важливих видань («Не відлюбив свою тривогу ранню…» (1993), упорядник – Олег Орач, який зібрав спогади 42 осіб; «Нецензурний Стус» (2002 – 2003), упорядник Богдан Підгірний умістив у своєму двотомнику 27 інтерв’ю; «”І в смерті з рідним краєм поріднюсь”: Василь Стус і Вінниччина», (2011), упорядники – Ніна Гнатюк і Тарас Ковальський; «Василь Стус: Поет і Громадянин» (2013), упорядник – Василь Овсієнко, який значною мірою акумулював найцікавіші матеріяли із попередніх видань загальною кількістю 74 тексти). Це достатньо великий огром текстів, благодатний матеріял для дослідників: «Серед тематичних мемуарних масивів сучасної документалістики один з найбагатших – кількісно та за охопленням персонажів і проблематики – спогади шістдесятників і постшістдесятників, правозахисників і діячів українського руху Опору цієї доби»[1]. Процес збирання та оприлюднення спогадів про письменника, напевно, когось і оминув (скажімо, Олександра Денисовича, донецького приятеля В.Стуса студентських років, із яким він залюбки і доволі інтимно («п’ю горілочку, як воду»[2]) листувався, вчителюючи у селі Таужня на Кіровоградщині напередодні служби в армії у серпні – жовтні 1959-го року; або Леся Герасимчука, до якого, як я розумію, досі ніхто[3] не спромігся звернутися за спогадами щодо його взаємнення зі Стусом); можливо, залишилося незафіксованим щось досить значуще для розуміння особистости В.Стуса (наразі можна лише здогадуватись, що мав на увазі Роман Корогодський у відомому інтерв’ю: «Найсокровенніші наші розмови були в Ботанічному саду Фоміна при університеті. В нас були такі розмови, що їх навіть не можу розповісти»[4]), але загалом процес цей відбувся, і на сьогодні вже є близьким до остаточного завершення. Винятком можуть бути хіба що матеріяли з родинних шухляд. Це стосується передовсім приватних листів, які раз-у-раз виринають буквально нізвідки, доповнюючи загалом уже виданий і добре відомий фахівцям епістолярний корпус[5] письменника. Попереду – наступний і не менш вагомий етап аналітичного осмислення зібраного матеріялу та надання йому другого шансу, – зрозуміло, не лише у вигляді тиражування цитат із ювілейних приводів, але насамперед задля глибшого осягнення феномену Василя Стуса, як явища в національній культурі, поза сумнівом, безпрецедентного. Щодо ваги цього матеріялу слушно писала Михайлина Коцюбинська: «Художня документалістика, що заторкує увесь пласт українського культурного буття, може також слугувати інструментарієм і документальним матеріалом для літературознавчого дослідження (курсив Михайлини Коцюбинської. – О.С.), для новітнього переосмислення української мистецької спадщини. Допомагає дошукуватися невідомого чи малознаного, виборювати свій нестандартний кут зору, стимулюючи охоту до нового прочитання засоціологізованої і вихолощеної нашої класики. Оцей незужитий “людський простір”, щира незаяложена інтонація допомагають нейтралізувати хрестоматійний глянець, загальникову нав’язливу патетику, канонічну скутість, що роз’їдають соцреалістичне (і не тільки) офіціозне українське “персональне” літературознавство»[6].

Свого часу спогадами про Василя Стуса («Птах піднебесний», 1998) Світлана Кириченко розпочинала своє масштабне меморіяльне полотно, присвячене українському шістдесятництву («Люди не зі страху»), власне, його пасіонарній частині – рухові дисидентів. (Цікаво, що у вже згаданому найповнішому на сьогодні виданні спогадів про В.Стуса, яке підготував і здійснив В.Овсієнко, чомусь відсутні ці спогади С.Кириченко (попри те, що її «Птах піднебесний» уперше було оприлюднено в журналі «Дніпро» ще в далекому 1998-му році), хоча сам упорядник згадує Світлану Кириченко в контексті важливого для нього моменту особистої верифікації: «Я, упорядник, також не одразу зважився письмово свідчити про Особистість, яка – відчуваю – на кілька голів вища за мене. Але після першого мого публічного виступу в Українському культурологічному клубі 3 вересня 1988 року Світлана Кириченко переконала мене: треба писати»[7]). У книзі спогадів «Птах піднебесний», за свідченням авторки, відсутня щонайменша белетризація, їй ішлося саме про спогади, – так, як їх зафіксувала пам’ять. А пам’ять у цій книзі виростає до масштабів глобальної універсалії (пам’ять – це те, що лишається, коли все інше занепадає; пам’ять – це те, що існує ще до появи усього іншого), позаяк ідеться про суб’єктивний (заледве не апокрифічний, за звучанням) документ давно утраченої доби, про яку самовидцями вже чимало написано, але кожний новий текст виявляється значущим або принаймні, не зайвим. Про специфіку авторської суб’єктивности у мемуарній прозі Михайлина Коцюбинська зауважує наступне: «Із суб’єктивністю пов’язане й те, що можна назвати безцеремонністю, нерідко присутньою в мемуарах. Її здебільшого не приймають, засуджують з позицій тих “іще живих” персонажів (або їхніх близьких), що згадуються в тому чи тому негативному або неоднозначному контексті. Найспасенніша позиція – уникати таких контекстів, адже вони можуть виникнути внаслідок недостатньої поінформованости, упереджености тощо. Та не всі пристають на таке самообмеження. Завжди були і є спогади “без купюр”, принципово без уникання дражливих моментів. Назву тут дуже цінні[8] у плані інформаційному і настроєвому (курсив мій. – О.С.) спогади С.Кириченко “Птах піднебесний” (про Василя Стуса) і “Люди не зі страху”, які спричинили певні негативні реакції “персонажів” та їхніх рідних»[9].

Спогади Світлани Кириченко розпочинаються емоційною інтродукцією (виділеною авторкою курсивом), у якій оповідачка згадує про свою найпершу зустріч із Василем Стусом, якого вона на той час (природньо) ще не знала, але одразу інтуїтивно вирізнила постать і поставу шляхетного незнайомця серед людського тлуму в київському середмісті:

«Як він ішов! Струменіла дорога…

Він щойно завернув за ріг на вулицю Кірова, порівнявся з вітринами книгарні Наукова думка. Я бігла, бо вже запізнювалась на роботу, і ледь не проскочила повз. Та щось перепинило мою ходу.

Струменіла не лише дорога – струменіла постать. Довге світле пальто кольору дніпровського піску, коротко стрижене чорне волосся, трохи загрібає правим плечем, наче кермує своєю ходою. Кермує летом – вільним і неквапливим, у самотньому своєму просторі… Ранковий люд, що поспішав на роботу, обтікав його, не перетинаючи невидимої межі.

Голову тримав трохи піднятою, наче вдивлявся в небо – не те, що над ним, а в те, далеке – на обрії»[10].

І, що цікаво, не лише вирізнила, але й досить чітко та алеґорично визначила людину за її ходою як високого (піднебесного) птаха, здатного й інших піднімати над землею:

«Але обігнати означало втратити незнайомця, іти позаду – ще бачити, іще слухати. Так, так – його постать звучала, як туго напнута струна!

І було так добре йти в одному з ним ритмі, так легко йти – його політний рух наче й мене піднімав над землею.

Вуха хлопця явно не хотіли прилягати до голови, самовільно собі стирчали, наслухаючи світ.

Вхід до інституту невблаганно наближався.

Прощавай, пташе. Прощавай клаповушку! Я всміхнулася щойно знайденому слову.

Зараз піднімуся на свій третій поверх, сяду за письмовий стіл, а ти – угору до Лаври, твій легкий крок удержить тебе над проваллям міжгір’я і кручами Видубича, перетнеш Дніпро понад водами, розтанеш у збляклій синяві цього погідного осіннього ранку…»[11].

Цікаво, що авторка спогадів, асоціюючи побаченого незнайомого молодого чоловіка із птахом, у жодному разі не могла знати про вірш Василя Стуса, у якому йдеться, власне, про небо, про бажання літати і, врешті-решт, про «рудиментарного птаха» у свідомості ліричного суб’єкта, що прагне «висоти, як самострати». Ця спонтанна асоціятивна суголосність глибинних інтенцій поета і мемуариста, по-своєму, – вражаюча:

А підростеш — і схочеться літати!

І не літати схочеться — в руках

відчути біль. Рудиментарний птах,

ти прагнеш висоти, як самострати,

і голову задерши у блакить,

очима пестиш небо напівсонне —

те небо, що в очах твоїх холоне,

воно тобою тільки і не спить[12].

 

Асоціювання Василя Стуса із птахом у мемуарних рефлексіях Світлани Кириченко спорадично триватиме й далі, додаючи кожного разу нових емоційних нюансів і смислових обертонів, виростаючи врешті-решт до рівня урочистого лейтмотиву: «Відійшов черговий тролейбус. Біля світлофора стояв, чекаючи на зелене світло переходу, Василь. Уперше, після тривалої перерви, я могла дивитися на нього здалеку. Руки в кишенях куртки, через що й плечі підняті, голова трохи схилена набік, погляд униз під ноги. Так і рушив через дорогу, шкутильгаючи на обидві ноги. Мені стислося серце. Пташе мій любий, нахохлений, утомлений пташе… Шістнадцять років проминуло з того дня, як я зустріла тебе, відчула в тобі Птаха. Твій погляд був спрямований тоді за крайнеба, твоя хода – легкою і леткою. Вісім років із цих шістнадцяти тебе ламали й нищили у вузькій заґратованій клітці, але ж і в попередні роки тобі, як і твоїм друзям, постійно нагадували: крилатість суспільно шкідлива!»[13].

Ця, на позір, зовсім випадкова зустріч, що пов’язала двох людей на два наступні десятиліття, відбулася на теперішній вулиці Грушевського восени 1963-го року. Спогади Світлани Кириченко, про які надалі мова, стосуються передовсім осени 1979-го року, коли Василь Стус повернувся до Києва після завершення термінів першого ув’язнення й колимського заслання: «У 20-х числах серпня після моєї відпустки – мандрівки з дітьми по Волині – Київ зустрів нас несподіваною звісткою: Василь Стус повернувся із заслання! У серпні відпустили, хоча за його і нашими підрахунками це мало бути десь у жовтні. Зараз він із родиною в Донецьку в мами»[14]. На цей час сама С.Кириченко була дружиною вже півроку як заарештованого Юрія Бадзя. Відбувався своєрідний процес ротації, як його бачив злочинний імперський режим, – одні короткочасно виходили на волю, – інші займали їхні місяця в концтаборах і в місцях заслань («Не минуло й тижня після арешту чоловіка, як на порозі нашого помешкання я обіймала Івана Світличного. Обіймала крізь сльози: як скучав за Іваном Юрко, як мріяв про зустріч! І розминутися на кілька днів…»[15]). І не було цьому процесові ані кінця, ані краю. Тим часом С.Кириченко згадує також про свою зустріч із В.Стусом у червні 1978 року, «коли мала цілодобове “побачення” з Василем у Донецьку, коли він приїхав зі своєї Колими до смертельно хворого батька»[16]. Разом із нею на цьому «побаченні» у Донецьку були ще М.Коцюбинська й Л.Світлична: «Основний лейтмотив наших слів до Василя: зроби все можливе, щоб не спровокувати нового арешту ще до кінця заслання, не проковтнути закинутий тобі гачок. Адже, знаючи Василеву натуру, кагебісти постійно провокували його на зрив. Нам ішлося про порятунок його життя, його – геніального нашого поета (що це так – я вже тоді не сумнівалася). Принаймні не дражнити скажених псів, а там, може, і підоспіють суспільні зміни»[17]. І тут же, одразу, мемуарист додає, немов засумнівавшись у адекватності майбутнього читача цих рядків, водночас знімаючи всі крапки над «і»: «Звичайно, не йшлося ані найменшою мірою про те, щоб поступитися заради цього честю, гідністю. Що гріха таїти: сподівалася, що, відігрівшись у родинному колі і не маючи як боротися в занімілому Києві, він повернеться до “спілкування з великими на самоті”, про що мріяв на початку 60-х, і тим самим зійде з мінного поля сучасного політичного життя»[18] (курсив скрізь С.Кириченко. – О.С.). Світлана Кириченко запам’ятала навіть точну дату її першої зустрічі зі Стусом після заслання, – 11 вересня: «Він, таки він – живий, реальний, не розтане через мить, як у моїх численних снах, я тримаю його руку в своїй. Подих мені перехопило. Василь говорив щось утішливе про Юрка – так зрозумів мій стан. Хай пробачить мені чоловік, але в ту хвилину – то була реакція на Василя. З першої ж миті я не могла вповні віддатися радості – гостра тривога за нього заполонила мене, і я нічого не могла з собою вдіяти. З того вересневого дня ми бачилися з Василем дуже часто. Ми – це я і моя дванадцятирічна донька Богдана, його похресниця. Мені хотілося, щоб цей дарований долею час спілкування з ним став глибинним набутком наших душ»[19].

Окрема драматична сторінка цих спогадів пов’язана з машинописами поетичної збірки В.Стуса «Веселий цвинтар» і літературознавчої розвідки «Феномен доби». Повернення до України й власну свободу письменник, за словами мемуариста, усвідомлював «як стан вельми хисткий, хоча особливо не акцентував на цьому. Але поспішав упорядкувати свій архів (його залишки – після обшуку), подумати, попрацювати над недокінченими поезіями, ще раз перечитати “Палімпсести”. Та саме тут підстерігало його гірке відкриття, що обпалило болем непоправних утрат. Обійшов усіх знайомих, яким незадовго перед першим арештом дав машинопис нової збірки “Веселий цвинтар”. Усі (!) сказали йому, що цей машинопис спалили. Одразу після арештів 1972-го, боячись обшуків. Нам він наприкінці 1971-го теж подарував цю збірку, і доля її була така сама: розуміючи неминучість приходу кагебістів до нас, Юрій віддав її до порядних людей, які були не так “на передньому краї”, як ми. Обшуків у них ніколи й не було, та, не витримавши психологічного тиску загальної суспільної атмосфери, вони невдовзі її знищили. «“Веселий цвинтар” загинув, я вже не зможу його відновити» – з таким переконанням Василь пішов на нове ув’язнення і до кінця життя не дізнався, що один із наших товаришів, Генріх Дворко, таки зберіг машинопис “Цвинтаря”, але не знайшов нагоди сказати авторові про це. Так само Василь був переконаний, що ніде на волі не залишилось його праці про Тичину. “Феномен доби” теж попалили друзі. <…> На біду, і “Палімпсестів” не вдавалося знайти»[20]. Чесно кажучи, сьогодні, мабуть, уже неможливо уявити стан письменника, якого позбавили найсуттєвішого із того, що представляло собою екзистенційну серцевину його життя. За таких умов, іще величнішою виглядає жертовна самовідданість поета, який приблизно за півроку відновив (відтворив, створив заново) найповнішу на сьогодні (київську) версію «Палімпсестів»: «Сьогодні вже очевидно, що формуючи повний корпус збірки “Палімпсести”, автор не мав перед собою її “Магаданської” версії, конфіскованої в нього ще в період заслання (орієнтовно на початку 1979 р.), а з архівів КДБ ці тексти було повернуто вже після смерті поета. Так само, з винятково біографічних та побутових причин, Василь Стус ніколи не мав можливості розкласти на письмовому столі перед собою не те що всі, а бодай частину варіантів віршів, у кращому разі він користувався лише одним-двома нещодавніми автографами, окремі твори “пригадуючи” (чи пишучи заново?) з пам’яті»[21].  

Світлана Кириченко залишила надзвичайно цінні для розуміння індивідуальної поетики В.Стуса спогади про одну розмову з поетом восени 1979-го року, в якій ідеться про особливість його творчої манери (мова про так звану концентричну поетику вірша[22], яка у творчості Стуса є визначальною, та пояснює не лише особливості робітні поета, але і найтонші нюанси його світогляду та характеру):

«У моєму зошиті було кілька варіантів другої половини вірша “Хитається вечора зламана віть”.

– Якийсь із цих варіантів тобі звучить як остаточний? – запитала я, враховуючи поданий мені автором урок: науковець робить вибір у результаті логічного аналізу і може його пояснити; поет осягає істину, інтуїтивно її вловлюючи. Моєю рукою водить Бог – так Цветаєва передавала стан істинних поетів.

– Ні, – відповів Василь. – Закінчення цієї поезії мені ніяк не надається. Навпаки, народжуються щоразу нові “гілки”. Може, хай так і буде? Он у дерева скільки гілок! Хай і в цієї поезії буде таке розгалуження. Як крона дерева. Чому б і ні? А можливо, згодом єдине знайдеться. Не буду ні до чого силувати»[23]. Світлана Кириченко надзвичайно тонко вловила суть ставлення поета до власної творчости: «Він говорив про поезію, як про живе створіння, що жило окремим від нього життям, і силувати його – як обламувати живі пагони!»[24]. І ще про один, вельми характеристичний нюанс, у якому розкривається мистецька інтуїція поета та його довіра до ліричного суб’єкта, за яким Василь Стус лише записував те, що сьогодні є його віршами: «Дійшли до рядків “о, як та біла білота болила, о, як болила біла білота…”.

– Василю, а чому болила? Ти вкладаєш у таке написання перегук з якимось іншим словом чи якийсь додатковий відтінок змісту?

– А дідько його знає чому. Бо так народився цей рядок, так зазвучав…»[25] (курсив С.Кириченко. – О.С.). Хтозна, чи багато у світі поетів, які дозволяли ось так несподівано зазвучати своєму рядкові попри панівні граматичні норми, традицію тощо. Волюнтаризм і самодостатність мовної стихії у творчості українських письменників-експресіоністів – М.Хвильового, В.Домонтовича, Ґео Шкурупія, Ю.Яновського, Л.Скрипника, І.Костецького, Ю.Косача, О.Ізарського, О.Зуєвського, В.Стуса, Емми Андієвської, Ф.Рогового та ін., – цікава та плідна тема для майбутніх дослідників історії української літератури.

Окремий сюжет цих спогадів – розповідь про поїздку до Москви: «До кінця його відпустки залишалося три тижні. “Я мушу поїхати до Москви. Хочу побачити жінок, які писали мені на Колиму, надсилали пакунки. Подякувати їм. Хочу обов’язково відвідати дружину Володі Осипова, з яким сидів у Мордовії. Вона живе в Тарусі. Запрошував її до Києва, відповіді немає. У Тарусі й Ніна Караванська. Треба із Сахаровим зустрітися”»[26]. Першою у Москві вони відвідали товариську Ірину Корсунську. Ці відвідини позначені у спогадах С.Кириченко деякою двозначністю. Передовсім, через розчарування Василя Стуса: «Пробач мені, щедра на товариськість і добрі справи Ірино, за такий “нелицеприятный” спогад про твою зустріч із Василем Стусом. Ми були дуже по-різному налаштовані, на такі відмінні хвилі! Для Василя його життя протягом багатьох років – то постійне перебування на Голгофі, найвище напруження душевних і духовних сил, посвята себе рідному народові, оте, ще зі школи засвоєне Бажанове: “Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті!”. На такій високій, чистій, очищеній від мотлоху повсякдення ноті народжувалась Василева поезія, писалися листи, закладалися стосунки з людьми. Він тримався за високе небо, за яблуні цвіт не лише у своїй пісні – у кожному дні життя»[27]. Світлана Кириченко стає ніби тінню того, про кого пише ці спогади (насправді, це ще більше схоже на те, що вона прикриває його зі спини – навіть сьогодні! – тобто на час написання спогадів), саме тому й не боїться видатись читачеві надмір суб’єктивною. У такі менти їхні духовні сутності ніби поєднуються. Не менш суб’єктивною є ретрансляція мемуаристом відчуттів В.Стуса від Києва восени 1979-го року: «“Господи, яка пустка! Сказитися можна в цьому мертвотному Києві!” – нещодавно вигукнув, як прийшов до мене після зустрічі з колишнім однокашником. І потім не раз повторював»[28] (курсив мій. – О.С.).

Право на суб’єктивність у мемуаристиці, здавалося б, є цілком очевидним та виправданим, але за, знов-таки, суб’єктивним відчуттям, це право й сьогодні доводиться обґрунтовувати та заледве не виправдовувати. «У художній документалістиці маємо зіткнення двох часових площин, двох реакцій і бачень – безпосереднє, цюхвилинне, і вчорашнє, але вивірене сьогоднішнім»[29], – слушно зауважує М.Коцюбинська, і далі продовжує: «Отож ганити мемуариста за суб’єктивність – марна річ. <…> Загальний образ доби складається із суб’єктивних цеглинок, як картина з окремих пазлів. Їх слід сприймати як даність, але не як абсолютне історичне знання, а як суб’єктивний зліпок дійсности. Як гру масок і облич, інтерпретацій і самоінтерпретацій. Та значення кожного такого окремого суб’єктивного “пазла” – неоціненне. Без цього неможливе живе відчуття минулого як сьогоднішнього досвіду, “вростання” минулого в сучасність»[30]. Зрештою, С.Кириченко частенько наголошує на власній (невимушеній та природній) суб’єктивності: «І от тепер, на пероні, я почала пояснювати Василеві, що моє сприйняття поезії – не філологічне, не наукове. Ніколи не бралася розтинати її філологічним скальпелем. Міряю вольтами напруги, які в ній сховані і входять у безпосередній контакт із оголеним нервом мого єства. Якщо відбувається такий контакт і викрешується іскра, і тобі хочеться повторювати ці рядки, ловити їхню магію і слухати, як озивається на них твоє “я”, – це моя поезія»[31]. Певно, із царини суб’єктивного й ті образи, що супроводжують мемуариста, коли в її свідомість увіходить Василь Стус, людина і поет (Птах, Рількар): «Десь із 1974 року жоден мій лист до друзів у ГУЛАГ і психушки не йшов без віршів “Рількара” – таке слово зродилося в моїй голові для означення Василя: усі ми знали його любов до Рільке, до того ж у цьому слові мені відлунював Ікар. Василь теж обпалював свої крила – “прямуючи на стовп високого вогню”. Написати, хто автор цих поезій, прямим текстом було би для листів згубно»[32] (курсив С.Кириченко. – О.С.). Згадуючи про Рількара, авторка наполягає не лише на суб’єктивності, але майже на інтимності своїх відчуттів, додаючи до тексту примітку з метою уточнення: «У своїх спогадах про Василя Стуса Євген Сверстюк згадує один мій лист до нього, “де є кілька поезій «Рількара», як ми умовно називали його”. Це помилка. Так називала Василя тільки я, це мій новотвір, і, я думаю, за межі моїх листів він не вийшов: адже писала про Рількара кожному в’язневі окремо, а між собою вони не листувалися»[33].

Поїздка до Москви, хоча й подарувала кілька приємних зустрічей, але в загальному підсумку, нічого не додала до ситуації, в якій опинився Василь Стус під час короткого київськогоінтермецо після повернення із заслання. Можливо, найбільшим розчаруванням для нього виявилась неможливість зустрічі з Андрієм Сахаровим, про що йому повідомила Олена Боннер по телефону: «Ні завтра, ні позавтра Сахаров не знайшов часу для Василя. Мало сказати, що Василь був прикро вражений»[34]. Але, додам від себе, є в цьому остаточна та неспростовна логіка будь-яких російсько-українських стосунків, – навіть і в тому випадку, коли йдеться про російську політичну опозицію, – хоч учора, а хоч і завтра. Визначальним у цих стосунках залишається незнищенний російський шовінізм, який упродовж кількох століть відмовляє українському світові у праві на існування. Певно, що Стусові в умовах «великої зони» 1979-го року ситуація могла видаватися іншою, але московське «щеплення», швидше за все, виявилось не марним: «Василеві здавалося, що його поїздка до Москви, до дисидентів “всесоюзного значення”, до порівняно вільнішої російської інтелігенції дасть нову поживу його роздумам, пошукам. Але таких людей, з якими повів би серйозну політичну розмову, він у Москві не знайшов»[35]. З іншого боку, як свідчить С.Кириченко, В.Стус мав доволі тверезий і виважений погляд на російську опозицію, серед якої була популярною зокрема монархічна орієнтація: «Ну й грець із ними, – закінчив Василь. – Хай повертають собі царя і живуть за своїми традиціями. Аби подалі від нас»[36]. А реакцією влади в Києві на цю поїздку до Москви було повідомлення Світлані Кириченко про звільнення з роботи в Центрі інформації аптекоуправління – «за скороченням штатів». В.Стус своєю чергою отримав адміністративний нагляд, до якого, зрештою, був уже морально готовий.

А одним із відчутно або й найбільш болючих мотивів цих спогадів є безкінечна самотність Стуса у велелюдному Києві. (Зрештою, пригадуються слова поета з листа до С.Кириченко від 1-го лютого 1978-го року, які стосуються безлюдного Києва: «Світлано, я вже не можу зупинятися (“розіб’юсь об зорі” – милувався собою давній Драч і наперед оплакував побиті кості свої). Отож, не ведімо про Київ і його спинливі засоби. Це теж щастя – натужитися ним, нагризтися ним, марити ним – безлюдним, як у Бергмана в “Сун[ичній] галявині” – чомусь»[37]). Друзі – переважно – у таборах. Ближче товариство, за словами С.Кириченко, – лише жіноче. І це було не те, чого він шукав для повноцінного життя не лише письменника, але і людини чину: «Василеві конче треба було мати поряд себе людей, у яких не згиналася в покорі спина, не дрижали коліна, не біга од непевності очі. Не поборених страхом. Таких, як друзі, з якими його розлучив січень 1972-го. У Києві 1979-го він їх не знаходив»[38]. Це, – одна з мало знаних серед широкого загалу, але добре помітна за спогадами С.Кириченко, драма Василя Стуса. Можливо, визначальний контрапункт його життєтворчости. Світлана Кириченко згадує випадок із Іваном Марчуком, який не відгукнувся на її прохання надати можливість Стусові переглянути слайди з його картинами. І нібито Марчук мав свою рацію (йому не можна було ризикувати), але С.Кириченко ось так підсумовує цей промовистий, на її думку, епізод міжлюдського взаємнення: «Я ж думала про інше: нічого не відбили Іванові очі при імені Василя! Прийшов Василь і зникне Василь, а “нерозпізнане місто дороге”, навіть в особі своїх найталановитіших і, зрештою, теж гнаних владою обранців, того й не помітить…»[39]. Поза сумнівом, Стус дуже гостро відчував свою інакшість або навіть чужість серед людського тлуму у київському середмісті, який збуджено готувався до листопадових, а потім і новорічних свят. Духовно він був деінде, але не тут. Рятувала праця над відновленням «Палімпсестів», розраджувала, напевно, родина й часті зустрічі зі С.Кириченко та її донькою Богданою (а ще з Оксаною Яківною Мешко, Михайлиною Коцюбинською, Ритою Довгань й ін.), але доля вже впевнено виносила його в напрямку травня 1980-го року: «Ближче до літа, якось за вечерею, дивлячись на зелені стрілки цибулі, задумливо промовив: “Отак я й київського літа дочекаюсь. І ягід. Цікаво, чи зможу їсти ягоди?” Коли 15 травня про арешт Василя нам сказала Михайлина, мене наче блискавкою пронизало. І в її сліпучо-мертвотному світлі найперший звук – ота Василева задумлива інтонація: “Чи зможу їсти ягоди?” До перших полуниць залишалося два тижні. Він їх так і не покуштував»[40].

Окремим людським і жіночим теплом у цих спогадах позначені досить рідкісні абзаци, присвячені родинному побуту Василя Стуса. Тим вагомішою виглядає їх зміст для сучасного українського читача: «Отож із середини жовтня ми помінялися місцями. Тепер Василь удень був на роботі, а я, безробітна, ледь не через день, принаймні двічі на тиждень, під вечір їздила з Богданкою на Чорнобильську. Заходили в “Гастроном” на початку їхнього житлового масиву, купували там живу рибу (у нашому “Гастрономі” за нею скажені черги, а тут – тихо й безлюдно). Удома був переважно сам Дмитрик, батьки ще не повернулися з роботи. Ми чистили на кухні коропів, а в цей час з’являвся Василь і брався за картоплю. Поки приходила Валя, і картопля, і риба були посмажені. Ще й на початку осені, як приїздили до Стусів після моєї роботи, найчастіше заставали Василя на кухні: смажив картоплю. Певно, після табірної і засланської баланди смажена картопля видавалася райською стравою»[41]. Світлана Кириченко на диво тонко і точно відчувала Василя Стуса, передавши відтак у спогадах глибинну суть його людської іпостасі, яка засвідчує інакшість або й одноразовість цієї особистости, – навіть у багатій палітрі його небуденних сучасників-однодумців (чого варта лише Оксана Мешко): «У Василевих інтонаціях під час його розповідей про гебістів, стукачів, табірних придурків, оточення в засланні була багата палітра інтонацій – і сарказм, і зневага, і огида. Але не пам’ятаю ненависті. Можливо, при безпосередньому зіткненні з ними вибухав і гнівом, але розповіді про них чи про ситуації з ними приправлялись іншими спеціями, творились і гумором, хоча не пам’ятаю жалості чи прощення тій людській ницості. “Яка гидота”, “нічого, крім огидження, не чую…”. Він був іронічним, саркастичним, але не злим. Кепкував і з себе. Його жарти, сміх, точніше, коротке, наче здушене, посміювання-“кректання” супроводжували, забарвлювали, відтіняли більшість наших розмов, особливо вечорами, на кухні, у теплі домашнього вогнища, коли поряд дружина, син… Усі градації Василевої іронії, гумору – кепкування, самоіронія чи “дружній шарж” на полохливих друзів – асоціювалися мені зі смаком гіркого мигдалю. Цей образ – мигдалевий присмак його жарту, сміху – зродився в мене давно, ще до першого Василевого арешту. А тепер настояна на пережитих стражданнях терпкість відчувалася ще виразніше, відтіняла інші барви почуття. Хіба можна сказати, що гірчинка й терпкість (Василь часто вживав це слово в різних модифікаціях – терпке слово, затерпла душа, “і не відтерп, і не розмерзся, ні”, “затерп” у пальцях, що тягнуться до березової кори) – єдині якості мигдалю? Скільки ще інгредієнтів складають його аромат і смак!»[42].

Попри відчутний або й акцентований суб’єктивізм (і навіть інтимність), спогади С.Кириченко представляються чи не найправдивішими свідченнями про ці декілька місяців із життя Василя Стуса. Її текст напоєний любов’ю та позначений співпричетністю, – справжньою, а не вимушеною, як це часто буває. Авторка довела це не лише словами (з якими здебільшого сьогодні й маємо справу), але і власними діями, коли цього потребувала ситуація. Як на мене, це один із небагатьох прикладів у вітчизняній мемуаристиці, коли адекватність мемуариста цілком корелює з образом героя ретроспективних рефлексій. Це засвідчує і чоловік Світлани Кириченко, дисидент Юрій Бадзьо: «Усупереч її відчуванням перепаду висот (ясна річ, з перевагою В.Стуса), їхні внутрішні світи гармонійно співзвучні. Це робило їхнє спілкування особливо змістовним, історично значущим»[43]. Зрештою, про співзвучність читаємо в одному з листів В.Стуса (до М.Коцюбинської, 4.07. 1979-го р.): «Цілуй Світлану – за мене. Вона героїчна жінка. Я так часто викликаю її дух – і розмовляю. Радий був би знати, що вона панує над своєю Журбою»[44].

 

***

Надія Колошук десять років тому в статті, присвяченій стану вивчення документалістики у вітчизняній науці, цілком слушно зауважувала, що «немає критики відповідного рівня; та, що є, на появу документальних книг реагує спорадично, бо ще й не бралася виробляти критерії їх оцінки, аби різносторонньо, глибоко аналізувати та оцінювати появу таких видань, уводити їх у загальний літературний процес та суспільно-політичний дискурс; без адекватної критики вони й надалі залишатимуться на маргінесі»[45]. І далі, увиразнюючи глибину та актуальність цієї проблеми, дослідниця стверджує: «Загалом вивчення документалістики в нас перебуває, сказати б, на емпірично-прикладному рівні (накопичуємо матеріал, намагаємося застосувати до його тлумачення певну термінологію, яка ніяк не стане справді термінологією, тобто загальновживаною системою дефініцій і класифікацій), а тому й цікавить досить вузьке коло фахівців-філологів. Очевидно, щоб справа зрушила з місця, треба шукати нові методологічні підходи, а не просто залучати до розгляду ті чи інші раніше не розглянуті документальні тексти чи й жанрові різновиди»[46]. Направду, все це слушні міркування та цілком доречні констатації щодо ситуації у вітчизняній науці, але жодних посутніх методологічних пропозицій авторка не подає, залишаючись у просторі марних очікувань і сподівань, фокусуючись, а відтак і пробуксовуючи на все тій же риториці порожніх місць, як зауважив би Жан Полан[47].

Останнім часом з’явилися цікаві розвідки про психотип[48] Василя Стуса, які суттєво додають до розуміння феномену цієї постати в історії української культури, яка своєю чергою перебуває в ситуації перманентного опору та оборонних боїв[49]. Без огрому мемуаристики скласти цілісне розуміння феномену Василя Стуса було би просто неможливо. Позаяк вірші (та твори письменника, написані в інших родах і жанрах) давно вже живуть дещо іншим власним життям. Але це мистецьке автономне життя, повторюю, кревно пов’язане із життям живої людини. Окрема специфіка життя та творчости цього письменника полягає в тому, що цю життєтворчість неможливо розділити й розглядати поокремо, – навіть якщо дуже багнеться, – це неможливо. Більше того, твори зокрема (для мене це очевидно) виконують ролю апокрифів до все ще ненаписаної повнокровної біографії Василя Стуса. Спогади ж Світлани Кириченко – вагома сторінка у цій біографії, явлена нам у суб’єктивному та емоційному, але – і це відчувається, – у максимально відповідальному та правдивому її варіянті. Не говорячи вже про унікальну суголосність (гармонію), що мала місце між цими двома людьми. По дорозі до Москви у жовтні 1979-го року В.Стус і С.Кириченко навіть не лягали, намагаючись наговоритися без присутности зайвих вух. («Поїзд рушив, набирає швидкості. І в моїй душі наростає відчуття нечуваної легкості, свободи»[50]). Говорив здебільшого В.Стус, розповідаючи про своє таборове й колимське життя, а у свідомості його співрозмовниці виринали поетичні рядки, які вона одразу промовляла вголос: «Він розповідав, опукло, виразно відтворюючи ситуацію, картину, а мені у відповідь оживали рядки його поезій, я їх читала, Василь підхоплював: “Так, опісля я й написав цю річ…”»[51].

 

***

І, зовсім наостанок, – ще одне незайве доповнення до портрету мемуариста. Світлана Кириченко, будучи викликана на судовий процес В.Стуса 1980-го року в якості свідка, категорично відмовилася брати участь у тоталітарному спектаклі, а відтак надавати будь-які свідчення: «Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де В.Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних»[52]. На жаль, справедливого суду, про який говорила С.Кириченко, так і не відбулося, але був інший і, знову, неправедний суд: «Коли мене судили за відмову свідчити на його новому процесі 1980 року, я побудувала самозахист на поясненні своєї моральної правоти – при формальному порушенні букви закону, – спираючись на кодекс моралі Махатме Ґанді. Василь про це вже не дізнався»[53]. (Ґанді тут до того, що на нього у 1979-му році нібито взорувався В.Стус, принаймні про це згадує С.Кириченко: «До людей треба доносити ідеї Ґанді, його шлях визволення Індії з-під колоніального ярма»[54]). Натомість спогади цієї мужньої жінки – перед нами й для нас, – як свідчення, як блага вість про людську гідність і високості людського духу. Ці спогади, як на мене, мають ще й виразну апокрифічну ауру, наближаючи нас до розуміння біографічної автентики поета в сенсі якоїсь просто універсальної адекватности[55] окремої людської особистости. Виникає фізіологічне відчуття, що ми при цій нагоді присутні не просто так, себто зовсім не випадково. А ще комусь, можливо, вчуються слова, – чужі й водночас рідні, – і наче аж затерплі:

О ми не залишаємося. Потім

від нас не буде сліду. Ані цятки

від нас не буде. Вітер-вітровій

закружеляв, як стовп. Але коріння

пустити вже не може. Ось де сказ

душі та серцю[56].

 



[1] Коцюбинська М. Історія, оркестрована на людські голоси. Екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної української літератури. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 12.

[2] Олександр Денисович свого часу видрукував цю добірку листів В.Стуса в одній донецькій газеті. Цитую з пам’яти, позаяк не маю під рукою джерела.

[3] Цю прикрість уже виправлено, і на моє прохання Лесь Герасимчук люб’язно погодився написати спогади спеціяльно для «Стусознавчих зошитів».

[4] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 2 / Упорядкування Богдана Підгірного. Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. – С. 85.

[5] Стус В. Листи до рідних // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 6 (додатковий), кн. перша. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – 496 с.; Стус В. Листи до друзів та знайомих // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 6 (додатковий), кн. друга. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – 264 с.

[6] Коцюбинська М. Історія, оркестрована на людські голоси. Екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної української літератури. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 33.

[7] Овсієнко В. Від упорядника // Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів / Упоряд. В.Овсієнко. – К.: ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2013. – С. 6.

[8] Прикметно, що Вахтанг Кіпіані, говорячи сьогодні про свідчення Світлани Кириченко щодо В.Стуса в зовсім іншому контексті, так само називає їх безцінними: «Жодна газета у Радянській Україні тоді не писала про арешт, слідство і суд. І тому безцінними свідченнями з залу суду виступають аркуші зі справи, де Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко – товаришки Василя Стуса – говорять про нього як про людину кришталевого сумління». Див.: Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР / уклад. В. Кіпіані. – Х.: Віват, 2019. – С. 8. Цікаво, що і Юрій Бадзьо своє коротке передслово до книжкового видання спогадів Світлани Кириченко починає з такого речення: «Багатство та унікальність свідчень Світлани Кириченко про Василя Стуса неоціненні» (курсив мій. – О.С.). Див.: Кириченко С. Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса / Світлана Кириченко. – К.: Смолоскип, 2016. – С. 5.  

[9] Коцюбинська М. Історія, оркестрована на людські голоси... – С. 38.

[10] Кириченко С. Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса / Світлана Кириченко; перед. сл. Юрія Бадзя. – К.: Смолоскип, 2016. – С. 9.

[11] Кириченко С. Птах піднебесний…. – С. 9 – 10.

[12] Стус В. Поетичні твори, що не ввійшли до збірок (1958 – 1971) // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 1, кн. 2. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1994. – С. 204.

[13] Кириченко С. Птах піднебесний…. – С. 21.

[14] Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 12.

[15] Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 10.

[16] Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 12.

[17] Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 13.

[18] Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 13.

[19] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 14.

[20] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 16 – 17.

[21] Стус Д. «Палімпсести» (Найповніша «київська версія») // Стус В. Зібрання творів: У 12-ти томах / ред. тому, упоряд. та коментарі – Д.Стус. – К.: Факт, 2009. – Т. 5.: Палімпсести (Найповніший незавершений корпус). – С. 661 – 662.

[22] Див.: Гончарук М. Примітки // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 1, кн. 1. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1994. – С. 353 – 354.

[23] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 18 – 19.

[24] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 19.

[25] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 18.

[26] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 20.

[27] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 26.

[28] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 27.

[29] Коцюбинська М. Історія, оркестрована на людські голоси... – С. 20.

[30] Коцюбинська М. Історія, оркестрована на людські голоси... – С. 36.

[31] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 34.

[32] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 32.

[33] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 32.

[34] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 41.

[35] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 42.

[36] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 47.

[37] Стус В. Листи до друзів та знайомих // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 6 (додатковий), кн. друга. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – С. 138.

[38] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 48.

[39] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 50.

[40] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 58.

[41] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 57 – 58.

[42] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 60 – 61.

[43] Див.: Кириченко С. Птах піднебесний... – С. 5.  

[44] Стус В. Листи до друзів та знайомих // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах: Т. 6 (додатковий), кн. друга. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – С. 173.

[45] Колошук Н. Нефікційна література (документалістика) як маргінальне явище мультикультурного процесу сучасності: українська ситуація / Надія Колошук // Питання літературознавства. – 2009. – Вип. 78. – С. 216.

[46] Колошук Н. Нефікційна література... – С. 216 – 217.

[47] Полан Ж. Тарбские цветы или Террор в изящной словесности / Жан Полан. – Санкт-Петербург: Наука, 2002. – 336 с.

[48] Пуніна О. Характер Василя Стуса як основа психотипу письменника // Слово і Час. – 2019. – № 10. – С. 3 – 13.

[49] Пуніна О. Оборонна система Василя Стуса: етика і творчий процес // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Вип. 27. – Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2019. – С. 137 – 146.

[50] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 22.

[51] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 23.

[52] Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР / уклад. В. Кіпіані. – Х.: Віват, 2019. – С. 558.

[53] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 16.

[54] Кириченко С. Птах піднебесний… – С. 16.

[55] Соловей О. Василь Стус і адекватність літератури (До постановки проблеми) // Стусознавчі зошити: Наук. альманах. – Зошит перший. – Вінниця: Простір Літератури, 2016. – С. 32 – 41.

[56] Стус В. Незавершені вірші періоду «Палімпсестів» (1973 – 1979) // Стус В. Твори у 4-х томах 6-ти книгах. – Т. 3, кн. 2. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1999. – С. 283.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.09.2020|16:24
Сьогодні Києвом гуляв «Іван Франко»
18.09.2020|12:46
Книжка Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
17.09.2020|23:15
Гран-прі премії BookForum Best Book Award 2020 отримала «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута»
17.09.2020|21:23
III Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» відбудеться у жовтні
17.09.2020|21:18
Оголошено літературний конкурс #Рак_боятись_не_можна
15.09.2020|00:57
"Вова купує квиток до Ростова". Гурт Жадан і Собаки презентував новий трек
14.09.2020|20:25
Олег Сенцов презентує у Києві щоденник голодування та збірку малої тюремної прози
12.09.2020|08:27
Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом Премії імені Василя Стуса 2020 року
11.09.2020|09:55
Відомі лауреати ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
09.09.2020|23:34
3 дні, 32 події, 30 митців із 5 країн: фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ відбувся в оновленому форматі


Партнери