Здається, за майже 30 років існування наших відновлених незалежних держав ми практично не шукали точок взаєморозуміння із цим начебто знайомим, але насправді іґнорованим сусідом. Білоруський філософ і письменник Ігар Бабкоў ставить схожі питання з боку своєї культури, наголошуючи на пошуку не так спільного, як відмінного між нашими націями. Його есей «БІЛОРУСЬ – УКРАЇНА: подорож до краю» побачив світ 15 років тому у збірці вибраних есеїв автора «Каралеўства Беларусь. Вытлумачэньні ру[і]наў» («Королівство Білорусь. Тлумачення ру[ї]н»). Однак від того часу, видається, сторони не просунулися у взаємопізнанні. Пропонований переклад есею покликаний розбудити інтерес до діялогу між націями з багато в чому спільною історичною долею, зокрема в контексті ідеї Міжмор’я. Натомість, на порядку денному в обох країнах постоколоніяльні метання між Заходом та Сходом, а осмислення осі Північ-Південь (осі потенційного Балто-Чорноморського міждержавного союзу) перебуває на периферії гуманітарного та геополітичного дискурсів. Тож запрошую до читання та міркування.      

Автор: Ігар Бабкоў

Переклад: Назар Данчишин

БІЛОРУСЬ – УКРАЇНА: подорож до краю

Notre voyage а nous est

entièrment imaginaire.

Voila sa force.

Céline «Voyage au bout de la nuit»

Цей текст намагається розкрити умови можливого білорусько-українського культурного діялогу, відновити для білоруського ока таємницю України.

Таке формулювання проблеми передбачає декілька попередніх тез.

1. Діялог культур плідно відбувається тоді, коли задано моменти контрастности, відмінности, несхожости культур; коли культури визнають і взаємно культивують відмінності; коли постає міт Иншого. Цей міт Иншого ґрунтується не на культурно-антропологічній опозиції своє / чуже, а на герменевтичних стратегіях взаємного визнання, прочитання та розуміння. Діялог – це завжди суперечка, зіткнення позицій для з’ясування сутности речей. Білорусько-український діялог – це зіткнення двох культур, які належать до однієї традиції: цивілізації Міжмор´я. (Можливий) білорусько-український діялог - це суперечка між Півднем і Північчю, навколопонтійської та навколобалтійської культурних зон, у межах одного цивілізаційного кола і навіть у межах однієї історичної долі.

2. Білорусь та Україна впродовж останнього століття експлуатують зворотний міт: однаковість, паралелізм, подібність. У підсумку ми маємо те, що можна назвати феноменом "фальшивої прозорости". Білорусь та Україна одна для одної нібито прозорі та нецікаві: горизонт очікування класифікує всі артефакти культури за наявними схемами, підводить їх під одну суцільну лінію подібности та однаковости; шукаються паралелі, а не контрасти. Паралелі, які, окрім своєї паралельности, не кажуть нічого

3. Така організація є наслідком певного налаштування оптики культури, наслідком певного типу бачення як одне одного, так і широкого культурного контексту. У тій системі координат (Захід – Схід), у якій перебуває наше мислення (яку нав´язано нашому мисленню?), і Білорусь, і Україна переживають паралельну самоідентифікацію всупереч:

всупереч неоколоніальній (російській) практиці панування та виключення;

всупереч західним стратегіям "орієнталізації" нашої культури;

всупереч особливому геополітичному статусу "постсовєтських привидів";

всупереч внутрішній ситуації роздроблености і розпаду "суспільства", всупереч нескінченности наших модерностей.

Наслідком заданого в такий спосіб контексту самоідентифікації є комплекс героїчної самотности (який замінює комплекс неповноцінности) і дискурс спротиву. 

На осі Захід – Схід ми завжди маємо post-colonial story* про гидке каченя (кривеньку качечку), що ніяк не потрафить стати лебедем.

 4. Розвернувши наш погляд на иншу систему координат – Північ – Південь, ми виявляємо, що Білорусь та Україна не є однаковими, а взаємодоповнювальними. Білорусь та Україна - Інь і Янь, фрагменти більшої цілісности, які перебувають у зв´язках взаємного протиставлення, й водночас взаємопритягання. На осі Північ – Південь відбувалася генеалогія нашого етнокультурного простору, постання Цивілізації Міжмор’я (цивілізаційні імпульси з півдня – Київська Русь, Візантія, степ; північ – історична Литва, Вільна, Балтаскандія), народження націй.

Сьогодні на лінії Північ – Південь ми виявляємо дві незавершені модерності, які страждають від нестачі ширшого цивілізаційного та культурного контексту – такого контексту, у якому вони були б суб´єктами та творцями.

Ми виявляємо модерності, скеровані (підсвідомо) назустріч одна одній, але взаємно непрочитані. 

Чи можлива для наших культур ідентифікація назустріч?

 5. На лінії Північ – Південь ми виявляємо спільну утопію: Цивілізацію Міжмор´я. 

Поодинці Білорусь та Україна болісно викарабкуються з посткомуністичного, постсовєтського, постколоніяльного простору, ентропійного у своїй суті, зарядженого енергетикою розпаду, культурної летаргії та забуття. Шукаючи своїх вершин, вони весь час озираються на героїчне минуле. Їм так бракує "міту майбутнього", усвідомленої історичної місії.

Разом вони утворюють цивілізацію Міжмор’я, поєднуючи навколобалтійський та навколопонтійський культурні кола. Утопійність (атопічність) цієї цивілізації не має обманювати: кожна нація є в певному сенсі "семіотичною утопією", локалізованою "ніде".

6. Ми мусимо реставрувати таїну, таємницю одна одної й одна для одної. Україна для Білорусі (як і Білорусь для України) – це подорож до краю самої себе, у простір, де, зберігаючи захищене відчуття ідентичности, опиняєшся в иншій системі координат, в иншому ландшафті, посеред инших можливостей. Де ти сам уже трохи инший… 

Будь-який діялог – це вихід за межі самого себе, це подорож...