Головна\Авторська колонка\Дивуюся ― отже живу

Авторська колонка

12.05.2020|17:55|Богдан Пастух

Дивуюся ― отже живу

Кілька штрихів про поезію Сергія Татчина

сніг прийшов у Вінницю вночі

як і вірші, ― я тут ні при чім

я не кликав, а вони прийшли ―

звідкілясь з грудневої імли

Сергій Татчин

Звикання до життя стається тоді, коли ти перестаєш дивуватися ― колотися об нього, літати радістю чи падати в тихі ями суму. Так притишуються ті рецептори, що відповідають за подив. Людина власне й починається з подиву, філософія починається саме з нього ― з вміння глибоко і безпосередньо здивуватися і пояснити насамперед собі певне явище. І поезія, що є рідною сестрою філософії, вона також потребує цього відчуття заціпеніння перед тим чи тим феноменом. У малярстві спроба вгамувати внутрішній потік думок формою, яка дала би фігуральну відповідь на запитання, говорить власне про вміння людини схоплювати момент подиву, передати цю естафету іншим, аби вже вони ходили довкола ― розглядали, думали, дивувалися… Цей світ вкрай мовчазний, і говорить він до нас поетами, що розтинають своїм голосом на час «до» і «після». Так випадково сталося, що, читаючи з екрану поезію Сергія Татчина, до якого приглядаюся ось вже кілька років, на захаращеному паперами столі знайшов зіжмаканий папірець, на якому моєю рукою нашкрябана цитата з Мішеля Уельбека, без вихідних даних: «у великій мірі світ живе й діє в загрозливому мовчанні, він висловлює себе через форму й рух». Так, не оговорений, не промовлений світ саме так й існує ― тихо, наче в темені, яка розступається лише перед «світлом слів» (перифраз з поезії Марʼяни Зеленюк). І тут зненацька приходить усвідомлення того, що саме здивування поета, ― що чим воно глибше та безпосередніше, дає можливість Мартіну Гадеґґеру сказати про потребу в поетах цього світу, про те, що їхнє завдання говорити так, наче їхні слова проговорені вперше, наче ворон, гора, дерево постають тут, перед очима та слухом читача вперше у світі, наче до нього цих предметів та явищ не існувало. Так вразити новиною неможливо, якщо ти сам не віриш у те, що світ кожночасно твориться тут і зараз, що світло перед твоїми очима постало вперше, що до тебе цей світ не бачив так ніхто. Це настрій першопрохідності неможливо викликати штучно, неможливо штучно здивувати себе чи когось іншого. Так буває тільки тоді, коли повія грайливо широко розплющує очі, коли слухає в номері розповіді молодого студента, що оплатив час і тепер звабливо дивиться на її панчохи. Студент можливо й вірить у її щирість… Відчувати цю межу ― це відчувати поезію. 

В поезії Сергія Татчина власне є цей блиск подиву. Свідомо не беру котрусь з його численних збірок, бо вони обмежують розмову про вірші, що живуть стихійно, що не схоплені обкладинкою, наче прохідним капканом, з якого не видертися тому, хто хоче трохи поговорити про неї. Тому вживатиму тут розкидані роками тексти, на які відкликається мій внутрішній камертон. Ця поезія на перший погляд, почасти, здається сучасно-старосвітською, що зумовлено вкрай малим набором експериментальних ходів, наче поетичний світ завмер на вдоху і тримає в собі повітря, паралельно стримуючи непотрібний та зайвий рух тіла, ніби тримає енергію та кисень. Це світ красивих ландшафтів, точеного спокійного слова, що тече своїм ходом ― без порогів, вирв та складних закрутів:

Господь приходить в це місто о сьомій – сьомій сорок.

ще кілька вдихів і видихів – вже незабаром – скоро.

ці лютневі світання настояні на туманах,

довкола волога небесна манна.

 

отже – блюз, босанова, чи, може, ґоспел –

що тобі заспівати, мій вранішній Господи?

як тебе славити, щоб увічнити цей прихід,

вже вчуваються кроки, як серце, глухі.

 

тож заспіваю псалмів – протяжних, вінницьких,

як олов’яна вода попід кригою піниться,

чи як люд у тумані гуртується в середмісті,

очікуючи на вісті.

 

на срібному кларнеті і золотому гобої

славитиму з любов’ю – тужитиму за тобою,

перебиратиму одну за одною всі тутешні місцини,

тільки-но роздивися їх, божий Сину!

 

он і крига на Бугові стоншилася до паперу,

а дерева – як заземлені пташині пера,

що надійно утримують ці береги і острів, –

о! тут печалі вдосталь! –

 

щоб заспівати про пташку – гострокрилу, чорну,

що вгадується у тумані умовним вороном, –

саме вінницюобленерго перелітає навскоси,

її також спаси.

 

бо і вона одинока, як усі довкола.

і навіть те, що її бачиш – не випадково.

тож перед тим, як виходити, Господи, на лід,

подивись їй услід. («Услід»)

Це тонка лірика, яка присвячена жінці, що опинилася десь далеко від поета, і слова наливаються тугою за нею. Особисто мені бракує тут вираженого отілеснення почуттів. Щось на кшталт спітнілих та крихко випнутих жіночих ключиць, гарячих долонь та задиханого темпу, але, підозрюю, що такий поетичний тихоплин прийде багатьом до душі своєю тихою та ніжною радістю, як от, приміром, у вірші «Мічман»:

коли він знімає свій чорний просолений бушлат

і все ще хитаючись прямує до кухонного причалу 

то думає про одне – хоч би вона прийшла

і хай би мовчала 

хай би навіть мовчала

 

най би тихенько сиділа отам у кутку

підібгавши під себе ноги на допотопному дивані

чи може щось наспівувала закрившись у ванній

бо пам’ятає її такою 

і хоче її таку

 

та це й не пам’ять зовсім а радше кисень і кров

саме нею він надимає груди щоб рухалось серце

о! скільки ночей він цю відстань у собі боров

а вона зростала на терцію

щоночі – на терцію

 

чоловік невизначеного віку з обвітреним лицем

меланхолійний мічман із «Гетьмана Сагайдачного»

може годинами не говорити – німувати наче

навіть не задумуючись про це

не вникаючи в це

 

тулитися лобом до холодного зволоженого скла

за переліком покупців цілодобового магазина –

як віршувати про неї хоча він жодного ще не склав

та ця безодня зимна

вона для віршів і Сина

 

щоб молитися йому – Господи отам де вона є

на самісінькому денці своєї пам’яті – аж насподі

навчи її відрікатися і щоб стала вона нічиєю

а я забув її потім

одразу потім

 

і щоб негайно потому оця розмежована ніч

така безпомічно новорічна і відчайдушно святкова

засіяла всіма галактиками – одному мені!

а вона побачила випадково

лишень випадково.

Іноді навіть здається, що поезія цього автора замʼяка, надто внутрішня, надто недієва, по-підлітковому в-себе-занурено-рефлексійна, що таку пишуть хлопці, коли вперше зустрічаються з відмовою. Але сама техніка письма, набудова рядка, гра фонетичним калейдоскопом змушує робити абсолютно інші висновки, де читач зустрічається з кшталтованою досвідом та внутрішньою роботою письмом. І це найкраще видно, коли порівнюєш вірші, що розсіяні на «Поетичних Майстернях» та ті, що з нещодавно сформованих збірок, то в око впадає виразно нарощувана естетична крива, що стрімко злітає вгору через техніку та майстерність. На зміну розлогому, стабільному рядку приходить потрібна для ескалації почуття усічена форма, що уриває сталий ритм і дає відчуття поштовху думки, що злітає зі строфи, наче з трампліну у вже свою уяву читача. Інтерес до поезії Сергія Татчина полягає власне в тому, що він експериментує в межах своєї поетичної компетенції, не влазить в хащі, в яких достоту блукають поети. Є величезна прірва між віршем «тобі» та тим самим «Може». У першому випадку поет ілюструє нам добротне вміння імітації народнопоетичної техніки, яка вплетена охвістям у його власний ідіостиль, яким розпочинається вірш. Він цікавий ще й з погляду слідів на тропах його поезії. Але найважливіше, що є у цього поета, окрім вміння віршувати, то це те, що він не втрачає здатності дивуватися цьому світу. І ця здатність робить його твори живими та переконливими. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

22.10.2020|19:10
Букмоль запустив письменницький конкурс для підлітків #безпробілів!
22.10.2020|10:25
Андрій Любка працюватиме в Чернівцях над есе про Пауля Целана
22.10.2020|10:07
Додатковий тираж книжки Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса" складе 15 тис. екземплярів
22.10.2020|07:43
«Видавництво 21» представить книгу одного із найкращих сучасних представників школи польської репортажистики
21.10.2020|15:12
У кінці жовтня побачить світ книга «Пауль Целан. Біографія юності поета»
21.10.2020|09:05
У видавництві #книголав вийде збірка прози Марка Лівіна «Зелена, 19» Входящие
21.10.2020|08:30
Любов Купцова: Близькі кличуть мене Білкою, кажуть, що за характер, а не за руде волосся…
20.10.2020|21:08
Оголошено імена переможців Молодої Коронації-2020
20.10.2020|20:59
Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова
20.10.2020|20:29
“Перманентна революція” Аліси Ложкіної виходить у перекладі англійською


Партнери