Re: цензії

16.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
Даруймо людям зорі повсякчас!
15.10.2019|Сергій Дзюба, Чернігів
«Після того, як мені дали потримати сонце…»
03.10.2019|Тетяна Зінченко
Кілька осінніх слів для Тебе
03.10.2019|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
«Мишоловка» Олени Рижко: інструкція не до дії
25.09.2019|Кость Шишковський
«Сьогодні на пошті короткий день»
24.09.2019|Станіслава Гальба
Інтонації: літературна сюїта трьох голосів
23.09.2019|Ніна Головченко
Хто шукає сюжети для телесеріалів?.. Вам до Тетяни Череп-Пероганич!
22.09.2019|Марія Вишневецька
Золотий меч Сагайдачного
19.09.2019|Ніна Головченко
Збірка поезії «Любов довготерпить» (2019) Оксани Радушинської
18.09.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
Талановитий син завороженого Придесення
Головна\Авторська колонка\Escape = свобода України (?): довкола кінострічки «Посттравматична рапсодія»

Авторська колонка

18.07.2019|21:23|Богдан Пастух

Escape = свобода України (?): довкола кінострічки «Посттравматична рапсодія»

Вкотре мене дивує тиша на наших «інтелектуальних майданчиках» довкола тих речей, що виринають у мистецькому просторі, роздираючи своєю гострою присутністю мʼякотіло заповнений ефір.

Перекидання поняттями, жонглювання красивими словами, цитації трендами, все це в питомій частині підтримується обслуговувачами культури, та насправді ― ними підтримується стерильна порожнеча, що зʼїдає ті сповнені сил інтенції, які вивергають поодинокі, в розумінні Гельдерліна, «прокляті поети». Порожні слова політиків призвели до відповідної ситуації, страшно подумати ― до чого призведуть порожні слова діячів культури та тих, хто їх обслуговує, бо вже ця поразка буде на століття. 

У фільмі Акіри Куросави «Тінь воїна» є дуже промовистий епізод, коли високі військові чини дивляться складну театральну виставу. Герметичні метафори рухів та вигуків вимагають йти розумом та інтуїцією їм назустріч. Мені йдеться сказати про те, що військові чини ― це носії особливої філософії життя, що вони у своєму внутрішньому чині, духовному розгортанні ― люди просвітлені. Вони завжди у всіх часах знають що таке високе мистецтво, бо у них немає можливости витрачати намарно час. 

У стрічці, про яку йтиметься далі, панує той елітарний дух воїна, ― складний, розумний та витончений образ людини, професія якої одвічно, ще з часів вигнання людей з Раю, існує на цій землі. 

Отож, «Посттравматична рапсодія» ― українська епічна драма, знята режисером Павлом Когутом, екранізація однойменної драми Дмитра Корчинського. У 2017 році п’єса була поставлена на сцені і з успіхом пройшла у Києві, Маріуполі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Коломиї». На початку 2018 року зʼявився фільм. І на превеликий мій подив він не втягнув у своє силове поле українського глядача у таких масштабах, як це мало би відбутись з огляду на матеріал, поставлені тут проблеми та їх художнє вирішення. Яка ж змістовна культурологічна баталія мала би розгортатися довкола звивистої фабули цього фільму, але у нашому краю все як завжди. 

Сюжет фільму складено у цікавий композиційний прийом часового накладання, коли в одному часі опиняються український доброволець Сашко з батальйону «Донбас», що виходить з Іловайського котла, Всеволод, син Ізяслава, що поранений у плече стрілою, виходить з оточення монголів, гетьман Ханської України ― Петро Іваненко, якого, звʼязаного по руках, доброволець та Ізяслав відбивають у сучасних данбащуцьких ополченців, Махно, котрого неочікувано блискуче зіграв Ілля Ківа та німецький генерал-фельдмаршал Вермахту Еріх фон Манштейн, якого не згірш представив Анатолій Пашинін. Треба сказати, що участь у зйомках фільму брали безпосередні учасники російсько-української війни. Епізод, в якому зіграла парамедик Юлія Тайра Паєвська заслуговує на взагалі окрему розмову. Це той випадок, коли маленька роль дає повний обʼєм картині, з кінця розглиблює, розставляючи відповідні акценти. 

Якщо говорити коротко, то ці часові накладання дають неймовірний ефект присутності одного напряму української історії. На одній і тій самій території сходяться вояки різних часів, що виявляє дивовижну геополітичну стабільність цього краю. Стабільність довжиною у 700 років, оскільки події фільму охоплюють саме цей час і саме цю територію, поблизу ріки Кальки, по-сучасному ― Кальміус, що тече по землі Донецької області. Саме тут розгорталася історична драматургія різних епох. Саме тут поранений Всеволод почує про зойки своїх поранених бояр, на тілах яких святкуватимуть монголи перемогу. Це історії, які народжуються з однієї землі, їхнє плетіння настільки щільне, що люди, які живуть на ній, наче проростають ними, стають подібними один до одного. Глядач, за винятком часової данини мові та одягу, атрибути якого в сюжеті постійно мандрують від одного до іншого персонажа, що робить їх ще ближчими, не побачить різниці між цими людьми. Один епізод якнайкраще засвідчує бажання автора розподілити один смисл на всіх, коли Всеволод говорить Сашкові, що, мовляв, давай заріжемо полоненого,  на що той, людина ХХІ-го ст. відповідає йому так, як міг би відповісти середньовічний український лицар: «Для чого різати того, кого можна продати?». У них одні бажання, одні мрії та однакові стріли думок, нагострені на одного ворога. І за цим стоїть любов, розум, знання та прекрасна авантюра джентльменів, що вміють сміятися з болю: «Біль і страх може бути тільки у жінок та селюків, а у людей мого стану є лише радість і каяття» ― каже один з героїв. І те, що вони усі стоять на одному рубежі, тримають його своїми життями, говорить про те, що історія оновлюється. І живиться вона кожного разу військовою аристократією, яка знає ціну словам, перемогам та поразкам. Фабула фільму начинена також несподіваними історіософськими ідеями, сучасними есхатологічними міркуваннями про те, в який абсурд падає цей світ. Не оминає фільм також тем сучасного фемінізму, рівних прав меншин та інших речей, прояви яких оманливо стрясають наш світ, відволікаючи від справді загрозливих проблем. І ці розмови відбуваються біля відкритого польового вогню, тоді кожне промовлене слово набирає правдивої ваги. Лежачи на животі, ховаючись від артобстрілу, троє вояків міркують про долю цієї землі, яку вони гріють своїми животами, один з них курить, використовуючи нарукавну нашивку ДНР як попільничку. І ця розмова дуже нагадує те, що в філології називають відворотна інтерпретація, коли пізніше написаний в часі твір може пояснювати раніше складений текст. 

На фоні цивілізаційно складних питань головний герой ставить до щему наше питання ― що таке українська свобода? Це вихід, втеча від когось-чогось. Конкретно в його випадку ― це вихід з Іловайського котла. Всі герої з різних часів приходять до нього в час контузії біля ріки Каяли, де «доскону тектиме кров, а не вода». Та заразом фільм до кінця тримає напругу часових суміщень так, що врешті-решт, глядач розуміє, що ця неперестанність історії на цьому клапті землі ― є. Коли герой, перед відправкою до госпіталю питається у сусіда, що лежить поруч, з якого той батальйону, то чує відповідь: «З надвірної корогви великого гетьмана Костянтина Острозького, брате». І в цьому замиканні химерного світу проростає основне смислове ядро стрічки ― циклічність української історії. Є також цікаві спостереження щодо певних тем, які можна розгортати, коли зіштовхуються герої різних часів. Одна з доволі цікавих та, що ХХ-те століття було таким, в якому люди мислили соціальними категоріями, натомість у ХХІ-му ― релігійними. Сильний поворот до віри попри дикий стрибок техніки. 

Окрема тема ― рівень поетичних діалогів, що стилістично нагадують переклади драм Шекспіра, з таким же напором та серйозністю. Ось приклад монологу гетьмана Іваненка: 

“Це я повстав супроти Сатани 

і причаївся в темряві неволі.

Волів, що воза стягують поволі.

Овець, яким найнижчої стіни 

Не подолати в боязні ганебній,

Хотів перетворити на баських коней,

Несила стримати яких нікому на землі,

Нікому в небі…”

Останній епізод фільму ― поезія, яку проговорює Сашко ― це найвищий пілотаж зйомки. Цей фрагмент може жити абсолютно автономно, настільки він дихаючий життям та історією: «а я іду на цвинтар до людей, до свідків вчинків». Здається, що цей фінальний поетичний монолог ― і найвища композиційна напруга стрічки, і розвʼязка водночас. Якщо сюди додати ще виконання на кобзі Тарасом Компаніченком пісні «Завжди Україна буде», сильну операторську роботу, подивугідну деталістику (наприклад молитва Всеволода на руківʼя робочого меча) та професійну «голлівудську картинку», то цей творчий мікс робить фільм національним надбанням. Стрічка справді добирається до британської кінодрами «Макбет», де головну роль зіграв Майкл Фассбендер. 

Рапсодія як жанр є способом оповіді для тих людей, які проговорюють пережите, вони шукають слів, котрі можна знайти після того, як вже поховані в землі чи спалені у вогні побратими-герої. Тоді голос воїна сам знаходить вислови для важкої історії героїчних днів. Рапсодія ― це тоді, коли оживають герої та розповідають через живих братів у багатьох і багатьох поколіннях свої історії. Це світ героїв, який завжди живе у темені часів та іноді виходить з мороку, щоби на звуках кобзи прийти і розповісти складним химерним голосом про себе. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери