Авторська колонка

01.03.2019|21:13|Богдан Смоляк

Дарований

Візія пригадів

Памяті Олега Лишеґи

         

Є люди, немовби прийшлі до нас зі своєї осібної невідомості. 

Їх розпізнаєш принаймні за кількома ознаками, але передовсім приглядаєшся до ймення. 

Глибоке історичне минуле з цим не мало клопоту: невідомість найчастіше була географічно вмотивованою, хоч наразі не відкритою. З неї, зокрема, прийшли в Русь-Україну вікінги – одні з перших, як випадає гадати, наших князів. 

Стосовно ньогонормандський слід (Олег – священний) може виявитися більш алюзійним, аніж генеалогічним, бо він не просто в Україну – в її високу літературу прийшов. І все ж навіть жмуток рис, зумовлених іменем, змушує пам’ятати щось отаке. Про них ще писатиму.

Однак спогадування – не цілком моє. Може, тому, що однаковою мірою живу теперішнім і майбутнім, а до минулого ставлюсь якось прагматично – мов до резерву колись передчасних, нині ж самразних митей. Маю на думці передусім елементи української звичаєвості. Та й що таке спогад – застигла хвилька океану суб’єктивності, що її хтось ризикне сприйняти за єдино живу?! Тут стають у пригоді побутові подробиці, але й вони здатні передати лише дещицю людської індивідуальної сутності. Не випадково ж добрий прозаїк, вигадуючи їх, цебто перебираючи давно запасені, не раз витворює якусь універсальну суперреальність; схильний до цього і я.

         Та менше з тим. 

Про невідомість, з якої прийшов у мій простір Олег, упродовж десятиліть я потроху дізнавався ще з часів свого філологічного студенства. Вряди-годи прохоплювався згадкою мій однокурсник і щирий (найщирішим був у стосунках із Господом!) приятель Ярчик, Олегів родич-однофамілець та – якось так склалося в родині – на кілька років молодший за небожа, таки ж Олега, вуйко. Він і жартуючи, і поважно пишався цією обставиною, щоб, припускаю, не допустити «на свій поріг» і ноги заздрості, адже небіж, прогнаний з університету за текст у модерній «Скрині», ставав дедалі глибшою творчою особистістю. Щоправда, і Ярчик невдовзі зазнав долі вигнанця. Їх об’єднувала передовсім родинна Тисмениця – і як сакральне місце, і як невідбутний час. Десятиліттями вуйко, ще не приїхавши до Львова, здавалося, вже планував зворотну поїздку. Щотижня. А небіж, так той овідійствував у тисменецьких пенатах, цебто розкошував, позаяк мед літературної творчості ніколи не гіркне… Вдома – на городі, в садку, при хвильці ріки Ворони – виплекав свою першу поетичну книжку «Великий Міст» (попри київські впливи на твори її другого розділу); зажив смаку в малюванні, в конструюванні й вицюкуванні незвичайної дерев’яної скульптури. Ризикну сказати: на все життя одягався єством у дуже конкретне рідне, щоб не скидати ту ношу ні у Львові, ні в Києві, ані в Америці… 

То я вже дещо додав зі значно пізніших відомостей. Тоді ж, у студентських 70-х, дізнався від Ярчика, що вони обидва з Олегом до трему в пальцях і голосі музичні, з дитинства кохаються у скрипці. А музика здібна єднати серця міцніше за все інше. 

         Однак ця Олегова невідомість, що дуже повільно, та все ж проявлялася, мала б становити тільки більш-менш видиму частину прихованого огрому. Непоясненного й непроявленного. Бо саме цим і є поезія. Надто ж його. Теrrа inkognita, з якої він прийшов і яку, непарадоксальним чином, не мав наміру покидати, розпросторювалася – географічно й поетично – на всю Україну. Остаточно я пересвідчився в цьому, дірвавшись до його «першої ластівки», запізнілої, хоч і виданої «Молоддю» в яскраво-бадьорому й відповідному своєму часові гроні інших талантів. Тримав її на/у долонях, як справді живу істоту, гортав як раритет, читав кожен рядок так повільно, ніби вперше поєднуючи літери у склади, склади у слова, а слова у фрази. Фраз, власне, й не було – їх початки й кінці губилися в білому просторі сторінки. Загубилися. Придивившись, побачив: то ще не найбільша згуба, адже твори-пісні мали, на позирк, цілком довільне цифрування – «Пісня 551», «Пісня 212», …352, …882…; межи надрукованих, отже, були й інші, які теж… пропали. Відразу знайшлося наївне пояснення цієї дивовижі: автор і редактор-упорядник, на жаль, вкладаючись у прокрустівські 48 сторінок, змушені були «висіпувати» їх із величезної низки послідовно пронумерованих… Та читав, відклавши розгадування поетичної арифметики на потім (розгадка промовистої фрагментарності прийшла у процесі), затерпав серцевим м’язом на півдорозі до завершення вірша («Пісня 352»):

 

Коли вже вам так не терпиться за теплом,

То йдіть на завіяний снігом город,

Там скраю стоїть самотня хата хрону..

..А ось і вбога хата хрону..

Світиться? – світиться.. він завжди вдома –

Стукайте до хати хрону.. стукайте до цієї хати..

Стукайте – і вам відчинять..

         

Відтоді толерую хронові, не вельми й жену його зі свого городцю над Бугом. Так пробую жартувати. Ой, не хрін то, а радше український Харон, якому довіритись і безпечно, і природно. Олегові наполегливі постуки в ці двері не були марними; двері відчинилися, хоч і значно пізніше, та все одно передчасно… А доти ніщо не могло похитнути його в необхідності бодай час від часу гостити у хроновій домівці… 

Це таке собі припущення, що аж ніяк не скасовує таємницю їхніх довірливих стосунків.

Далі – його дерева: шовковиця (надбужанці кажуть «морва»), дуб, сосна; ще далі – істоти: ведмідь, заєць, мартин, ондатра, карась, куниця, лебідь, пацюк, лось, короп, лис, риба, бичок, черепаха, півень, яструб, джміль, кабан, кінь, сокіл, мальок, верхоплавка. (Називаю вже й дещо з пізніших книжок). Усі вони подані приблизно в ось такій послідовності, кожне є, так би мовити, ліричним героєм тексту на кільканадцять або кількадесят рядків, його назвою. Звісно, тут не йдеться про якусь там оригінальну еволюційну ієрархію, адже виповнюють перелік мальок і верхоплавка. Автор, вочевидь, перейнятий іншим: визначенням свого місця не так у частинному світі людей, що успішно апробоване багатьма поетами, як у світі суттєво повнішому, повному – в світі природи з великої літери. Тієї натури, що так вражає нас своєю незнищенністю й розмаїтістю, а насправді лише чітко сповнює – навіть без  дещиці людської церемонійності – Божу настанову. …Вони теж приймають його, пропахлого ватеркою, серединною плоттю дерева; покваченого оптимістично-фатальною червоною вохрою долі. Дзвенить Сосна порцеляново, ніби серце перед поверненням додому; Дуб, порятувавши світ, на ніч розсупонюється, мов людська радість. Спонтанне «культуртрегерське» бажання Ведмедя, з вектором від «Ану ж прийде чоловік і йому заманеться Просвердлити одну [обгризену кістку] І змайструвати з неї сопілку..» до «Його лапа ще досить страшна, Щоб захистити цю ніч..» – довкола людини! – і завершує коло незнищенності матеріального й надматеріального. Аж завидки беруть – так Олегові комфортно  в тілі цього найбільшого людиноподібного (чи взірцевого для людини?) звіра. В усіх відношеннях затишно –  змістовно, повно, поетично. А Мальок одразу дістається серця, як голка, і ранить пригадом про найсокровенніше: «Жінка не подібна до матері Бере відро і стежкою Опускається до ополонки» (тут таки «опускається» – на дно таємниці, що є віконцем у ще більшу…).

Читаючи й перечитуючи, враз утрачаємо зв’язок з автором: він ніби розчиняється в словах про речовість неструктуровану; хоч і найглибшого горизонту, а вертикальну, наскрізну. Ніби утрачає себе, свою істотність, здобувшись на виняткову читацьку увагу до стореального слова. 

Стаємо тихі, готові запитувати й запитувати: «Хто я?» і, можливо, відповідати собі ж: «Все і ніхто». 

         Олег, розумію так, прийшов із правдивої невідомості, щоб хоч натякнути на її існування. І своїм нордичним виглядом (високий, білявий, з голосом ледь притишеним – наче день і ніч обачно заземленим, із часвідчасним, гейби пронизаним сонячними променями снопцем бороди) – справжня дивовижа серед осадистих прикарпатців, і непретензійністю поводження, що, подивовуючи людей дуже різних, звістували про інший шлях. Та як його було їм відчути, не читавши «Іншої риби»:

         

…З обтічного антрацитового тіла скинуто уже все зайве,

            Навіть плавники – для чого вони їй,

Коли курс незмінний – вони б лише стримували її..

Коротке, обрубане раптово тіло,

Кінчається подобою роздвоєного хвоста –

Але тільки подобою, скоріше всього –

Це долоня, застигла в прощанні..

Так і не простивши?.. але кому?..

 

            Поети здебільш остерігаються ставити себе в тісний контекст – майже сутики – початку й кінця. Він цього не боявся – мовби жив ідеєю їх злютування. Тож не тулився ні до прямовисного християнства, ні до поземного рідновірства. Свою життєву філософію виклав так щиро й повно, що в ній нема і дрібки гріха. Був одним із кількох українців, чиє думання сприймається нарівні з його високомистецькими речами. Про це варто написати окремо.

         Припускаю, що завжди вітався й прощався, ніби востаннє. 

         І познайомила нас чи не смерть. Ярчика. (Вуйко, «дивний блаженний», відійшов у п’ятдесят; небіж прожив ще кільканадцять літ). Поховавши Ярчика, ми, родичі та друзі, проваджені його сестрою Ларисою, взялися створювати пропам’ятну книгу – «Труди і дні Яромира Лишеґи: Вірші. Публіцистика. Спогади» (невдовзі й побачила світ). Олег написав для цієї книги вірш-поемку, яку так і назвав – «Ярчик». Річ унікальна. Мабуть, єдина в його доробку присвята, ще й «замовлена» гіркістю утрати близької душі. Стилістика розмови, що могла б відбутися за життя переставленого, та якраз тепер – «через грань» – сповнюється повноцінно; в цьому діалозі роль Ярчикових реплік виконує колове відлуння їхнього особистого, родинного, тисменецького – у вимірі сучасному й історичному. Вийшло щось на кшталт ікони з житійними епізодами пообіч портретного зображення.

                  

Та що там казати –

            Живий лиш годен загорітись,

            А завершить усе недбало.. – 

 

таким ось зітханням, ущертленим тугою за очевидною досконалістю, закінчується вірш-присвята.

         Але загорівшись, Олег перетоплював своє єство на правдиво мистецькі зливки. Робив це, може, й «недбало», якщо за цим словом бачити природність, невимушеність його творчого чину. Якраз тоді, пригадую, поринув (не інакше, як під надихом Дари-телевізійниці) в кінодокументалістику. І тямлю чому: конче мусив випробувати себе й у цьому «межовому» мистецтві, хай там і фактовому. Вкотре повносило засвідчив свою здатність зосереджено продукувати речі жанрово розмаїті й незмінно мистецькі, оригінальні, нечувані. А що достовірність вважав «річчю в розвитку» (у своїх поетичних текстах навіть замість крапки чи трьох крапок ставив дві), то, опершись на фаховий досвід і творчий темперамент Дари, щасливо й надовго спокусився можливістю синтезувати свої філософські, метафоричні, відчуттєві й буквальні уявлення про довкілля, у тім і мистецьке. Подарувати багатьом взірець поєднання, здавалося б, уже непоєднанного після стількох духовно-суспільних катастроф – звуку, лінії, барви, руху, відруху, чуття, думки, слова – у мозаїку природності задля повноти  людської істоти українців. (Запахло наче просвітництвом, але ж яким!..). При тім інкрустувати стрічки кадрами щиро ліричними, несподівано-парадоксальними, просторово-позачасовими… 

Такою бачу глибину й перспективу низки 10–40-хвилинних теле- й відеострічок цього мистецького тандема, фільмів у циклі «Гідність», що їх лише за великого класифікаторського свербу можна назвати документальними.

Ось найпоказовіші.

         ...«Квіти зими». Краса, чистота, минущість цього природного феномену, оптимізм його циклічної повторюваності. Все, що входить із ним у спілку –  безліч прихованих від людей сутностей! – зацвівши, оживає. Поетичне слово – теж. Оживає притлумлене буднем людське єство.

         «Никифóр у Львові». Украй динамічний епізод відкриття в одному із закутків Старого Львова, де явно зупиняється час, статуї самобутнього лемка, художника Никифора. Але за хвилину-другу усвідомлюєш плиткість та необов’язковість оцієї динаміки ще однієї урочистості – з її чільниками і статистами, підсолодженістю суджень у виступах, різкістю висловлювань тет-а-тет... (Це як фатум, якому не раз так легко піддаємося). Уявилось: пам’ятник тихенько, чисто по-англійськи, покидає вибране людьми місце...

         «Параска Хома». І знову – рух від справжнього до справжнього, зрештою – від гармонії до гармонії. Призабута народом народна художниця, про яку пам’ятають її неодцвітні квіти. Те, як вона їх ростить-плекає під пильним поглядом французьких імпресіоністів. Як народжується мистецька неповторність, а з нею – й доля мисткині. 

«Ярчик (Яромир-Богдан Лишеґа)». Неспростовна аргументація того, що труди і дні людини, яка не належить до жодної касти заслужено чи незаслужено вибраних, але совісної й талановитої, мають непроминальну цінність.  Вражає «розчиненість» фільмованої особистості в житті інших... 

Згодом, на посмертних його виставках, побачили ми й самого Олега, зафільмованого в найпростішім життєвім антуражі (на воді, серед трави тощо). Але в тім то й річ, що в найзвичайнішому – з пересічного погляду – неодмінно знаходив він ознаки найбільшої складності, тієї, яка й не виявляє себе цілком. Лише там і шукав її. Напускав на себе об’єктив телекамери, як і подих слова на свою душу. Якщо й експериментував, то тільки в перші миті зйомки. 

Видається, сáме кіно найбільш уподібнювало його до предметів та явищ його ж творчого захоплення…

         Спливали літа українського відліку. Якийсь час Олег провів у Штатах, на запрошення перекладача книжки його поезій англійською. Відтак він – то у Львові, то в Києві, то на Прикарпатті… Львівський книжковий Форум раз по раз визнає його автором книжки-лауреата. Ми кілька разів зустрілись удвох за легким обідом. На Підзамчі. Мабуть, любив цю львівську місцину більше за інші; трошки блукали. Говорив переважно про те, про що й писав. Не допитувався, не потребував відповідей. Спокійно монологізував. Мене це влаштовувало, бо, зрештою, з поетом по-справжньому діалогізуєш, читаючи його речі… Знав мою верліброву книжку «Дерево, що крокує», судячи з усього (Дарине голосне схвалення, його роздумливе мовчання при цьому), сприйняв її; читав і повістину «Неосоромний океан», немало основану на атлантично-острівній екзотиці, – в розмові перегорнув кілька епізодів із неї. До слова, мене завжди цікавила, та й зараз цікавить, Олегова сливе легендарна проза – вдалося прочитати лише фрагмент роману, який, маю враження, пропав як Атлантида, – «Квіти у темній кімнаті» (так назвав цей «континентальний» сколок). Не читання – душевне раювання, тому тепер міркую: такого й не могло бути «в міру», тим більше – понад неї. 

         …Однак «густого» діалогу не вдалось уникнути. Власне полілогу, позаяк йдеться про кінозапис розмови утрьох (першою скрипкою був Олег) у львівській арт-галереї «Равлик» (здається, вже тоді був розрахунок, що ця довга й дивно-дивовижна розмова заживе у двох просторах – екранному й книжковому). Бесідували про речі аж так конкретні й водночас позачасові, що не наважусь означити їх двома-трьома словами, радше наведу невеличкий витяг із розмовної книжки «LaternaMagika», – її підготувала Дара і якраз видала друком (з аудіодисковим додатком).

 

         Олег: Але тепер я йшов туди з Ботанічного саду, йшов туди, бачив те місце [де в юності спілкувався із Грицем Чубаєм]здалеку, але ближче якось не наважився..

            Богдан: Ще будуть зустрічі і ближчі.

Олег: Так, це такі речі.. І тут не може бути якогось етикету..

            Богдан: Прямого підходу.. /Камера віддаляється, загальний план – знизу праворуч зі свічкою йде Дара і виходить з кадру./

            Олег: Воно спалахнуло якось так несподівано, але воно є весь час у мені, всередині, всередині.. Є дуже великий пієтет.. Але разом з тим розуміємо, що кожен з нас носить якусь маску. Моя маска тут ходить, сидить, щось тут говорить, про таке, таке – а всередині щось інше.

            Богдан: Якщо ти кажеш маска, ну, маска замолоду і маска пізніше.. Очевидно, пізніше вона ближча до обличчя справжнього..

            Олег: Пізніше?

            Богдан: Так, пізніше, мені здається. Хоч, можливо, і навпаки.

            Олег: Не знаю. Маска.. якщо ти кажеш маска, так оце яблуко може бути маскою, правда? /Бере яблуко зі столу./Оце теж маска. /Подивився на Богдана./І воно саме собою теж у масці своїй.. /Усміхнувся./А часом відкривається до нас. Рідко коли воно може до людини промовити: «От ви – знаєте мене?» Хоч людина, може, кожен день бачить його, але не думає про це.. /Кладе яблуко, бере келих./І це маска.. може бути, але це складні речі.

            Є маска плоска, а є глибока маска..

 

            Чому наводжу саме цей фрагментик? 

Може, тому, що в будь-якому земному разі людина – чи то піддаючись натурі, чи то повністю «розчиняючись» у ній, чи то піднявшись над нею на крилах метафори (про все це десь і мова у книжці), – завжди мусить зоставатися собою (навіть більше за яблуко), тож на карнавалі життя носити маску. Глибоку!..

А ще з початку цього десятиліття солодкою скалкою ношу в собі враження від виступу Олега перед мікрофоном акції на захист рідної мови, з обіжним списком учасників, у залі Львівської мерії: натхненно й чітко, мов карбуючи, рецитував Симоненкове:

 

Бо нива це – моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде…
 

Звертався, абстрагувавшись від літературних умовностей, безпосередньо до непіддатливої душі заскорублого у тривожнім очікуванні українства; на неї, вічної у своїй незглибимій простоті й рідномовності, покладався, – зрештою, як і ми всі у тій залі.  

По такій мові ставлю, взоруючись за Олегом, дві крапки, які символізують, певно, завершення не дочасне – із крапкою, і не безконечне – із трьома, а нині тривале.. Тут – згадування письменника, зі своєї невідомості прийшлого і в неї ж, дуже особисту, відійшлого. Як і належить дарованому.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери