Re: цензії
- 28.10.2024|Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтиняУ війни не дитяче обличчя
- 27.10.2024|Євгенія ЮрченкоДраматично-поетичний світ Ігоря Павлюка
- 25.10.2024|Ігор ЧорнийПримари минулого
- 20.10.2024|Євгенія ЮрченкоПан на своїй землі
- 19.10.2024|Антоніна Царук, м. КропивницькийВидобувач поезії з буднів
- 17.10.2024|Альона Радецька, поетеса, літературна критикиняТрансформація життєвих істин — шлях до самопізнання
- 17.10.2024|Віктор Вербич«Не сподівайся і не сумуй»
- 10.10.2024|Тетяна ТоракЮрій Роговий: «На вулицю йду: раптом знайду тривірша…»
- 10.10.2024|Тарас Кремінь, доктор філософії, Уповноважений із захисту державної мови«На тих костях зацвіте наша земля»
- 08.10.2024|Дмитро Дроздовський, к.філол.н., Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ“Бо іншого у нас немає неба”...
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Авторська колонка
Двері до хати, якої нема, або Донецьк forever
…Загалом це метафора Валера Бондаря - ці самі «двері» з покинутої (а насправді забраної) хати, і далі варто було би продовжувати його ж апокрифічним стилем про те, що «була в собаки хата» і таке інше культурне майно з харківської Холодної Гори, але мова про донецьку авторку, тож будь-яка слобідська ностальгія трохи не в ті двері.
Тож, по суті, «Речі, що лишилися від дому» Еліни Свенцицької - це російська поетика (а також стилістика з фонікою і строфікою) в «українському» виконані. Річ у тому, що авторка (до речі, дочка одного із засновників донецької філологічної школи, Михайла Гіршмана) займалася Срібним віком, і це дається взнаки протягом майже всієї збірки. Хоча, починається все з Брюсова, який, як мало хто знає, віршував на «дитячі» теми, переносячи метафізику «дорослих» - екзистенціалізм, містика, езотерика – на «колискову» традицію народної пісні. Те саме у Свенцицької. «А повітря наповнюють іграшки й тіні, / Ця — з ножем, інша — з бритвою, третя — без тями. / Вурдалаки похнюплені сплять на калині. / Що робити їм з нами?»
Далі в авторки зазвичай іде Цвєтаєва з її суцільними тире та іншою «срібновіковою» пунктуацією невимовлених емоцій та слів. «З головою — зі страшного холоду, / Із шиєю — з жахливого холоду, / Зі спиною — із жорсткого холоду, / З очима — з безмежного холоду, / З руками — з пекельного холоду, / Із тілом — з неозорого холоду». Ну, і без Єсеніна теж не обійшлося: «На покинутий дім/ Обернуся в тривозі./ І лишився мені/ Тільки стовп при дорозі».
Ну, а ще далі, заглибившись в нещодавню історію втечі літературного люду з прифронтового донецького регіону, можна згадати до порівняння решту романтичного радянського чтива. Особливо, якби все залишилося на своїх «літературних» місцях. Це було б щось на зразок «Острова загиблих кораблів» Біляєва, де в Саргасовому морі розпливлася чорнильною плямою всіх часів і народів колонія екзотичних привидів з минулого – уламків імперій, метрополій, околиць і резервацій, тобто залишки команд з затонулих суден: піратів, офіцерів, шахраїв та покидьків усіх мастей. Була власна «армія» в лимонних штанях і «поліція» в стилі «Весілля у Малинівці» з махновсько-білогвардійською уніформою і футуристичними орденами і медалями на вицвілих мундирах колоніальних військ. Але нема, вибачте. Навіть рідною мовою тепер не пишуть наші колоністи, перейшовши у нових еміграційних (київських) широтах на більш безпечний український волапюк. А могли би бути на своїй малій батьківщині якими-небудь екзотичними «міністрами балянсів», як у Паустовського про УНР чи «культурними аташе», як у Дніпровського про дружбу з французькими інтервентами.
Адже решту тамтешнього письменницького люду знесло вітром воєнних перемін, і залишилися лише стійкі олов’яні солдатики, які або ховаються під обстрілом по квартирах, де рахують вибиті шибки, або займають крісла в новому культурному істеблішменті. Словом, живуть, пайку жують. А тут, значить, вірші. Українською. Зі словником і акцентом. По суті, трансліт, який не може передати глибини первісного слова, яким допіру висловлювалася поетка. Точніше, прозаїк, коли до правди. Мало не сатирик. «І всі напишуть вірші про Майдан,/ Постануть революції поети,/ Неначе помаранчеві намети,/ Яскраві і веселі в драбадан».
З іншого боку, українську мову ніхто не узурпував, нею можна навіть віршувати, а збірку – вважати спробою зробити це «з позицій» російської культури. От лишень навіщо у таку складну, мовити б, воєнну пору їх покидати, ці позиції? Прирівнювати до чужого багнета своє перо, розмінювати ластів’ячий розчерк пера, як писав Мандельштам, на оці «приїжджай», «цілую», «жду». Тобто на Майдан і драбадан, на сліпе намацування потрібного слова, яке через власну чужість для авторки, наче коростою, обростає зайвими прикметниками, …. «Важкий халат, розірване рядно», «засмічений кут», «небесна туга», «смертельна душа».
Можливо, це «ситуативна» поезія, викликана змінами в житті, коли варто заговорити саме в такому регістрі з такою інтонацією, незважаючи на те, що через штучність прийомів начебто з «національної» скарбниці мова схожа на суржик, а вірші – на вправи з поетичного письма. От лишень українська поетика – це необов’язково зниження стилістичного регістру: кучеряві метафори в народницькому стилі, казкові образи як профанація казки і сільська лексика як імітація мудрості.
Також можливо, що збірка вийшла через жалість Старого Лева до вихідців з Донбасу, які змушені були емігрувати до Києва, Вінниці, Львова через тамтешню війну. У такий спосіб у цьому видавництві, згадаймо, вже вийшла книжка Володимира Рафєєнка, а тепер ось Еліни Свенцицької – авторів, які змушені були перейти на українську, зіпсувавши при цьому свій стиль і смак. Бо свого часу в Донецьку всі вони займали хитку і через це чарівну позицію невизнаних геніїв російського розливу. Тепер вони пишуть на тверду українську трійку, і від такої шкільної науки направду сумно.
Еліна Свенцицька. Речі, що лишилися від дому. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018
Коментарі
Останні події
- 28.10.2024|13:51Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
- 25.10.2024|09:29Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
- 19.10.2024|09:56Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
- 17.10.2024|12:48У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
- 17.10.2024|11:55Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
- 17.10.2024|11:33Що читає Україна?: аналітика по областям
- 17.10.2024|11:27«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
- 11.10.2024|18:46Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”
- 10.10.2024|14:25Лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури стала південнокорейська письменниця Хан Канг
- 09.10.2024|18:3912 жовтня відбудеться наймасштабніший день «Вінграновський ART MARATHON»