Головна\Авторська колонка\Московська блекота від професора

Авторська колонка

Московська блекота від професора

Не знаю як швидко блекота виводиться із людського організму, але, схоже, що блекота ідеологічна, та ще коли напомпована метрополією в колоніальні голови, лишається там надовго, якщо не назавжди.

… Ось професор Михайло Наєнко друкує в «Літературній Україні» свою хай і еклектичну, але все ж на позір патріотичну статтю про московську блекоту, аналізуючи російсько - імперські мотиви в поезії Тараса Шевченка. Звісно, не може пройти мимо шевченківських епітетів «московська грязь», «московська отрута», « московські ребра», що їх скородили списами українські козаки. Але притьма пояснює, наче виправдовуючись перед незримим московським таки цензором: «Все це не присвійні прикметники, а ідеологічні епітети з російсько- імперською символікою, за якою, що дуже важливо, (! – В.Ч) , ніяк не стоїть характеристика народу Росії: для поета цей народ у такому ж пригніченому стані, що й народи інших національностей імперії: молдовани, фіни, кавказці та ін».

Ну, що то за національність «кавказці», можна й не звертати уваги, але оця запопадлива, виправдовувальна позиція професора – щоб не дай же, божечку, не подумали москалі нічого лихого та не запідозрили в нелюбові до великого старшого брата – аж пересмикує. А що пан професор московську культуру вважає вищою – яскраво видно з його панегірика Євгенові Євтушенку, який, виявляється, проявив вельможну милість до нашої культури та на покірливе прохання переклав своєю мовою «Заповіт». Щоправда, професор не пояснює чому московський поет не переклав запропоновані  «Розриту могилу» та «Великий льох». А мав би чесно сказати – через антиімперський,  антиросійський характер цих поезій.

Милується професор, що Ніколай Нєкрасов оцінив нашого Шевченка і радіє, що назвав його «громадянином російської землі».  Невже шановному досліднику смислів  і термінів непомітне оце імперське намагання привласнити собі українського поета, який аж ніяк не надавався до ні до російської землі, ні до російської літератури, пишучи : «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся  к а ц а п а м  ч о р с т в и м   к а ц а п с ь к и м  с л о в о м»?

До речі, а термін  «кацап» також, за логікою професора Наєнка, треба відносити не до російського народу, а лишень до царів та їх посіпак? Хоча й сам він визнає: «Слово «москаль», яке в свідомості українців означає не лише «солдат», а й «росіянин – завойовник». Чи не суперечите самі собі, професоре?

Двічі повторює автор, із загляданням знизу вгору, про пієтет Шевченка перед Карлом Брюлловим та Васілієм Жуковським, як представниками культурної Росії, яку, мовляв, шанував наш поет. Звісно, чисто по-людськи Тарас Шевченко був вдячний людям, які спричинилися до його визволення із кріпацтва (до речі, російського). Але як поет, як мислитель, він дивиться ширше і, скажімо, творчість того ж таки Брюллова оцінює зовсім не запопадливо: «Перед … чарівними полотнами (Брюлова) я  з а д у м у в а в с я і леліяв в своїм серці свого сліпця – кобзаря та своїх жадних крови гайдамаків. В сутіні його пишної майстерні, ніби в гарячім мареві степів наддніпрянських, передо мною снувалися мученицькі тіні  наших безщасних гетьманів. Передо мною розгортався степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна…» («Журнал»). 

До речі, професор, певно ж знає, що Карло Брюллов не був росіянином, ні по матері, ні по батькові і, виїхавши з Росії, навіть одяг свій спалив, щоб і пороху подорожнього з ненависної йому Росії не завезти у вільну Європу. То чи варто його так уже безапеляційно називати представником російської культури? 

Що ж до Жуковського, то як помітив Мирослав Шандрій у книзі «В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби», Шевченко пародіює вислови, характерні, в тому числі і для вірнопідданчих поем Жуковського. Ота, наведена М.Наєнком  знаменита шевченківська цитата «од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує» , перекликається із загальником, зокрема, у поезіях Жуковського  «Ода, благоденство Росії…» (1797) та «Могутність, слава і благоденство Росії» (1799). Та й важко повірити, щоб наш бунтівний Тарас мав хоч якийсь пієтет до блюдолизних поезій, якими відзначався і Жуковський, цей, за словами професора М. Наєнка, «носій високих людських чеснот»…

Зрештою, сподіваюся,  професорові відомо й те, що викуплення Шевченка з кріпацтва аж ніяк не було здійснено царською родиною і навіть жодним росіянином. Викупили його навіть не за портрет Жуковського, розіграний у лотереї, який ще довго дописувався Брюлловим аж доки не опинився у Третьяковській галереї, а коштами, зібраними українцями Іваном Сошенком, Аполлоном Мокрицьким, Євгеном Гребінкою і Василем Григоровичем, якому й «Гайдамаки» присвячені, тим же турком (по матері) Жуковським, німцем Брюлловим, греком Венеціановим, графинею Барановою – німкенею, уродженою Адлерберг,  поляком Вільєгорським.  Чи їх усіх варто, за традиційною колонізаторською практикою московітів, зарахувати до росіян?!

Ні, безумовно, Шевченко не робив з росіян жупела страхітливого і дружив з багатьма з них. Але шануючи старого Аксакова, він однозначно відмовляється співробітничати у журналі «Парус», започаткованому Аксаковим - молодшим, хоча той зваблював Тараса тим, що наші народи, мовляв, брати (як це знайомо!). Шевченко відбриває: «Ми вже, бач, великі родичі: як наш батько горів, так їх батько руки грів» (цитата з пам’яті – В.Ч.). 

Цим  прислів’ям він однозначно висловлює свою позицію і щодо росіян, як народу, ане тільки пише про царів та їх прислужників, у чому переконує автор «Літературної України».  Точно так, як і тоді, коли Шевченко пише – мовляв, щоб успішно друкуватися серед москалів, треба писати «про Матрьошу, про Парашу, радость нашу». Невже це стосується, знову ж таки, тільки царів та їх прислуги? Або коли порівнює садибу російського й українського селянина?!

…Не хочу продовжувати із паном професором дискусії, яка в нас виникла в соціальних мережах щодо Євтушенка, якого він вважає світової слави поетом. Наведу лишень слова росіянина таки Васілія Розанова, який, на відміну від українських дослідників соціалістичного реалізму (читай – утримувачів імперських кліше), писав про російську літературу і культуру:  « В дійсності ми лише гралися в літературу: «як гарно написав». І все полягало в нім «гарно», але щ о  написав – цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромности й цинізму, як жадна література… Вона цікавилася лише тим, «як вони кохались» і «про що вони розмовляли».

Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, 16 частиною суходолу і, оволодівши, в дійсності зіпсували 16 частину суходолу. Планета це стерпіла й перевернула все.

…На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Вірменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію. Ой, леле… сам чув у Тбілісі. В Европі з’явилися Герцента Бакунін і «внесли соціалізм», якого, «власне, там бракувало».

Поміж Европою і Азією ми з’явилися, власне, “межинедоумками», власне, нігілістами, не зрозуміли ані  Европи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли». 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери