Головна\Авторська колонка\Радість і біль світу. Кілька слів про поезію Оксани Луцишиної

Авторська колонка

01.12.2017|08:27|Богдан Пастух

Радість і біль світу. Кілька слів про поезію Оксани Луцишиної



‟Ми починаємо говорити й розуміти мову набагато раніше, ніж дізнаємось від Декарта (чи дійдемо до того самі), що нашою реальністю є думка.” (Моріс Мерло-Понті ‟Видиме й невидиме”).

У цих листопадових, до судом накритих темрявою днів, зловлені слова осідають з більшою радістю та розумінням. Іноді це нагадує ментальні світанки, коли перший промінь продирає темряву і лягає акуратними, рятівними смугами на лице і ти знаєш, що хтось його тобі шле, хтось там, з незміримо далеких просторів думає про тебе, думає про те, аби ти збавився мороку, густого подиху темряви, страху сліпоти. Як сонце світить для себе, так і поезія живе своїм життям, що їм до людей, та що нас обходить те, що думає про себе поезія і сонце. Вони є і ми є, і добре вже те, що іноді ці неконтрольовані, спонтанні зустрічі стаються у цьому світі, добре, що морок в цих зустрічах втікає від їхнього проміння, тоді світ розкривається в слові назустріч нам і стає радісно і сумно водночас, коли бачиш світ довкола, названий, знову народжений, як кожного дня сонцем, так і кожного разу, по-новому, − словом. І нехай тепер хтось спробує довести навспак те, що слово менш реальне, аніж промінь.

Хочеться вірити, що уся поезія є щирою. Коли пише графоман, він не лукавить ні з собою, ні з читачем. Але як же розрізнити ці тонкі матерії, які наповнені відчайдушними спробами сказати про свої відчуття, почування? Тут шкала щирометру навряд допоможе. Точністю відміток, парадигмою правил цю тему не опишеш, не відсепаруєш графоманів від поетів. Цього ніхто не зробив до мене, не зроблю і я. Але можна спробувати вловити енергію, вловити те, що називається електрика слова, вольтаж. Він з’являється там, де є точне називання явища, де слово розкриває глибини невидимого, де воно натякає поетичним контекстом, що виростає з вміння автора побачити і назвати, а головно – продумати природу речей до можливого, піддатливого йому фіналу в конкретній точці існування його Я. Графоман же при всій його щирості і віддачі ніколи не зайде на територію невидимого, не скаже про те, що існує світ глибший, аніж поверхні, якими ми ковзаємо у своєму побутовому часі та тричі побутовому просторі. Він, при всій своїй щирості, ніколи навіть не натякне, що поза цими часами та поза цими просторами існує дивний прекрасний світ. Графоман просто його не бачить.

І цього листопадового холодного ранку, при відчиненому вікні, дихаючи морозяним крепким повітрям, мені раптово захотілося говорити про поезію Оксани Луцишиної. Говорити просто для себе, відчуваючи як пульсують новими тактами її слова: ‟коли море б´є тілом о берег – і змиває сліди −∕∕ де ви – всі мої матері – поруч зі мною – тут ∕∕ в землі…”. Кілька її поезій я впіймав просто у Фейсбуці, ліниво гортаючи нудну стрічку. Вони написані буквально останніми днями. Хіба це не диво, що десь далеко поза тобою спохоплюються слова, які здатні будоражити, оживати, оживляти, жити? Ці тексти є лиш у фейсбуці, ще не охоплені редакторською рихвою, живі, самостійні, з дикою енергією, не прихлопнуті палітуркою видавництва, цінником та струнко-чемним стоянням на поличці маркету, з фальшивою посмішкою, на кшталт ‟Купіть мене”. Поки вони живі – читайте.

Сам себе запитую: ‟чому спинився на цих кількох текстах?” Ми часто оперуємо таким словом як ‟глибина думки”. Що це?, відповісти вкрай важко, адже ми в такий спосіб пробуємо виміряти видимим невидиме, а це – завжди методологічний провал, але людське мислення так влаштоване, воно шукає зручностей, а може й навпаки, та так вже є. В одній зі своїх лекцій Мераб Мамардашвілі пояснює що таке глибина, це можна порівняти з тактильним відчуттям, коли рукою провести по поверхні оксамиту. Людина тоді чує, що за цією поверхнею існує ще щось, якась глибина, яку ми не бачимо, але виразно відчуваємо. Ось в цій точці пояснення, воно тут, цю глибину тримає Оксана Луцишина в цих кількох своїх останніх, станом на тепер, поетичних розмислах.

Ось одна з таких проб:

Господи, я вже якось жалілася - щось там про чашу пусту

щось про ніч - глевку, листопадову (Боже,

розкажи мені про мою тривимірну сліпоту,

розкажи, якщо можеш)

Господи, я мушу знати - на кожному з чотирьох кінців

світу - стоїть на сторожі архангел у золотому

щоб захистити від злого від ночі від часу від манівців

у пошуках дому

Господи, а коли я кричу - Ти мене чуєш? Ти мені кажеш (так?) -

що заживають рани

просто повільно -

(так, Господи?) - поки горить маяк

поки повняться світлом його

обуджені океани

27/11

Якщо спробувати через це поетичне звертання піти до ліричного суб’єкта та роздивитись ґенезу його своєрідної чуттєвої молитви, яка схопилася словами, та розкрила перед нами мовця. Молитва як заслон, хочете, як зброя проти темряви, проти страху, вона спрямована в серце того зла, яке насідає на людину. Вона прозоро показує страхи і чаяння того, хто говорить. Цей жанровий закон послужить нам як навігатор, аби відчути точку, в якій народжується цей голос. Не говоритиму зараз про антураж картини, про додаткові, маленькі м’язи цього тіла поезії, як от ‟порожня чаша”, ‟глевка ніч”, ‟тривимірна сліпота”, вони добре готують читача до головного меседжу. Цю поетичну рефлексію можна читати в контексті мотиву дороги, яка триває, поки герой шукає свій дім. Зрозуміло, можна не сприймати дорогу і дім буквально, це може бути прокладання шляху до себе, зустріч зі своїм розчахнутим ‟Я”, що його пробує зібрати, з’єднати мовець. Особисто мені, крізь лаштунки цієї оповіді прозирає дивовижний Йов, що шукав себе, шукав свій дім, втрачав і знаходив у таких радикально полярних точках, що дух завмирає. Цей образ приходить ще й через алюзії до християнської риторики у вірші, до молитви про захист, до архангелів, які посохом укажуть точну траєкторію твого шляху додому, до себе, до теплого жовтого кольору у твоїх вікнах, крику дитини, чистого смаку води. Тривожна настороженість читача з’являється тоді, коли він бачить, що герой не отримує відповіді, Бог до нього мовчить (довше мовчання – сильніша тривога), це як молитва в кут без ікони, в порожній кут, в безодню, з якою завжди може виглянути лик Божий.

Знаю, що останніми часами багато читачів глузливо кривляться на такі епітети в критиці як ‟висока поезія”, ‟глибокий зміст”, мовляв це все нікудишні критерії. Вони можуть сміятися з мене, та я сміятимусь з них. Ця поезія Оксани Луцишиної – це висока модерна література. Ігор Костецький, роздумуючи над поезією ‟Езри Павнда” написав: ‟Модерне мистецтво бореться не проти природи божественного універсуму, а тільки проти мовного штампу в стосовній царині”. Власне тут ми стаємо свідками оновлення мовної оптики.

Треба сказати також − голос цієї поезії зраджує сильну натуру, що стоїть за ним. Ця сила проявляється в чистоті тембру, відсутності того, що зараз заполонило так звану ‟жіночу поезію” – сльози, соплі, якісь плюшеві почуття, ‟мі-мі”, які поети, котрі говорять про глибокі лінії в принципі бачити не можуть, як далекозорий не може бачити у себе під носом. Це інший тип погляду, інший тип поезії і її в нашому часі, в нашій літературі, дуже мало, тому потрібне особливе ставлення до такого типу письма.

Ось ще один приклад сильної рефлексії з хорошим, важким елементом знання культурних кодів:

де ви - всі мої матері - і та що народила Христа

і та що втратила Кору і та що стала усім

сущим, і та що плаче – Йорона – і та що мовчить і та

що сниться мені коли я шепочу – дім

вийди до мене - Деметро - бо ноша моя тяжка

стань біля мене – Ізідо – в радощах і в борні -

відізвися - Гекато - хіба я тобі не дочка -

хіба я вам всім не рідна - і ваша кров не в мені

хіба ви мене не чуєте - голос чи біль чи суть -

коли море б´є тілом о берег – і змиває сліди -

де ви – всі мої матері – поруч зі мною – тут

в землі –

під землею–

шкірою -

назавжди

27/11

Тут поетеса вплітає в тіло своєї мови культурні маяки, які вже своєю присутністю занурюють читача в густий глиб віків, водночас апелюючи до власного, виробленого тут, збірного образу матері, який сплетено за правилами об’єднаних воєдино, в одному тексті образів сильних жінок культури. І ліричний герой відчуває приналежність до цього особливого виду Матері, що образ її породжено у непроглядній для нас темені давнини.

Наостанок цих коротких розмислювань скажу, що ці два тексти написані в один день. Подібні твори можна писати раз на півроку і цього вже буде досить. До чого це я? Нещодавно почув, що у нашому часі є криза мислення (не плутати з науковим роздумуванням). Про ці кризи говорили у кожній епосі, коли люди не могли помислити те, що з ними відбувається. Але завжди, у кожних часах були місця, де утримували напругу думки, важкий вольтаж розуміння. Є рівні на яких це все живе, і вони не залежать від часу, завжди знайдеться хтось, хто утримуватиме їх. І ця тендітна, немов свічечка, поетеса змогла на своїх плечах принести нам такі великі глиби смислів.

29.11.2017 Р.Б.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери