Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
Головна\Авторська колонка\Чому в Україні нема літературної критики або Комплекс Капітана Колбаскіна

Авторська колонка

Чому в Україні нема літературної критики або Комплекс Капітана Колбаскіна

Український письменник Антон Санченко – єдиний письменник-марініст в Україні, що саме по собі є вартим уваги фактом.

Він написав п`ять книжок, котрі навіть під дулом револьвера неможливо визнати «попсою» чи текстами «нижче плінтуса». Пан Санченко має художній смак. Він також видавець, перекладач, активіст Facebook та послідовний прихильник українізації. При цьому «шароварником» та «вишиватником» його не назвеш. Словом, на відміну від автора цих рядків – всебічно розвинена та ерудована особистість.

Але ЖОДЕН його твір не зацікавив тих, хто гордо називає себе літературним критиком. Хоча, повторюся, те, що пише Антом Санченко – література.

Це лише один приклад, який констатує очевидне-неймовірне: літературних критиків в Україні література цікавить найменше. Хоча йдеться про, без перебільшення, унікальне й самобутнє явище: українську маріністику.

Можна пошукати й знайти якісь читацькі рецензії. Не лише на Санченка, а й на безліч інших актуальних українських прозових творів. Частина з них – переказ анотації, здебільшого буквальний, і висновки в форматі «ця книжка мені сподобалася, бо вона цікава». Автори подібних відгуків іноді вважають себе літературними критиками. А сам пан Санченко колись аналізував усі подібні публікації, намагаючись довести: не все так погано в нашому домі й про книжки в нас пишуть, хай через пень-колоду.

Але це – повз касу. Адже літературна критика, погодьтеся, щось інше та більше, аніж така епізодична рецензія.

Не лише літературна. Той, хто назвався критиком, має відповісти в тексті обсягом від 10 тисяч знаків на кілька питань. Перше – до якого жанру та сегменту належить даний твір. Друге – чи відповідає він жанру та сегменту, чи порушує канони, або навпаки – відповідає їм та революції не робить. Третє – контекст, у який автор намагається занурити читача. Четверте – на кого твір розрахований і чи влучив автор у свою цільову аудиторію. П`яте – жодна книга не пишеться просто так, тож варто зрозуміти й пояснити читачеві, для чого даний автор написав даний твір. Нарешті, чи має читач справу з письменником як вправним оповідачем історій, створених за всіма законами лінійної драматургії. Або – не лінійної, все одно драматургія – ключове слово.

Звісно, все це дискутується й досить умовне. Проте базове завдання професійного критика тут окреслене: похвалити або вилаяти ТВІР незалежно від того, хто його АВТОР. Розібратися, проаналізувати, дослідити. Й при цьому забути, що він, претендуючи називатися критиком, має власний смак.

Звісно, якщо критик – хобі, то читати справді можна й треба те, що близьке. Але коли вже літературний, а в ширшому розумінні – арт-критик є основним зайняттям, опцій «це хочу, а це – не хочу» просто не має бути. То є непрофесійний підхід до власної справи, вузькість мислення та обмеженість власного світогляду.

Самоназвані «критики» в Україні демонструють усі ці риси з наполегливістю, вартого кращого застосування.

Заради справедливості слід сказати: українське літературознавство досить розвинене. Причина – аспіранти й доценти пишуть кандидатські й докторські дисертації. Для цього треба проводити велику дослідницьку роботу. В тому числі – читати книжки. Результат – розгорнуті публікації й видруковані монографії. Для вчених табу не існує, як і упереджень. Чого варті роботи покійної Лесі Ставицької. Упорядковуючи свої словники української ненормативної лексики, арго, жаргону та сленгу, вона перечитала сотні книг українських авторів, 90% з яких самопроголошений критик відсуне великим пальцем, наморщивши при цьому ніс.

Таким чином, йдеться про дві категорії оцінки написаних та виданих в Україні художніх книжок. Перша – читачами: відгуки й рецензії, здебільшого написані з бажання поділитися власними враженнями, котрі ні на що не претендують. Друга – вченими: академічне літературознавство, котре є фундаментальною роботою, проте в широкому культурному просторі з різних причин не поширене, бо має іншу мету. Третього не дано.

Хоча між ними мала б бути третя категорія – фахова літературна критика. Котра супроводжує актуальний літературний процес і живе стільки, скільки актуальна книжка є в продажу. Приблизно один сезон. Грубо кажучи, він Форуму до Арсеналу, від Арсеналу до Форуму або – від Форуму до Форуму, від вересня до вересня. Текст про книгу, видану в 2016-му році, нікому не буде цікавий та потрібний у році 2017-му.

Логіка процесу підказує саме такий чи схожий підхід. Реалії доводять – згаданої категорії, а саме – інституційно розвиненої літературної критики, в Україні нема і не скоро з`явиться. Хоча, знову ж таки, заради справедливості варто погодитись: окремі критичні тексти певних авторів на обрані невідомо, з яких мотивів твори все ж з`являються. Але це ще не привід говорити про літературну критику в Україні як щось розвинене. Бо рецензії пишуться без системи. Вибір книжок не лягає в прокрустове ложе жодної логіки. А оцінка чи той-таки вибір залежить винятково від особистого ставлення «критика» до автора.

Ви не звертали увагу на публікації про книги Сергія Жадана? Їх багато, вони підготовані ретельно. Проте в очі кидається авторське ставлення не до твору, а до самого Жадана. Хто підпадає під його харизму – пише компліментарно. Хто не підпадає і кого вона дратує – чіпляється до кожного розділового знаку й знаходить усіх неіснуючих чорних котів у темних кімнатах. З аналогічним мірилом «критики» підходять до нових книжок Юрія Андруховича, Юрія Винничука, Любка Дереша тощо. А за «Фелікс Австрія» Софія Андрухович вигрібала чи діставала компліменти залежно від того, сприймає автор рецензії легенду про «письменницькі клани» чи відкидає. Між іншим, локальна дискусія довкола того, мистецтво її роман чи маскульт, підтверджує діагноз опонентів. Адже фаховий критик навряд чи вагався й хитався, як кажуть, разом із генеральною лінією партії.

Поза тим, є одна фігура, котра в «критиків» викликає винятковий стовідсотковий позитив, є живою іконою та своєрідним кодом актуальної української художньої прози. Йдеться про Оксану Забужко. Два роки тому відкрита дискусія за участі тих, хто вважає себе еталоном смаку й носіями таємних знань, мала назву: «Чи є проза після Забужко». http://litakcent.com/2016/11/21/vidkryta-dyskusija-chy-je-proza-pislja-zabuzhko/ Так, певний провокативний елемент присутній. Але все одно тут Фройд би плакав. Бо, наприклад, Юрій Винничук і Андрій Курков написали свою першу прозу до того вікопомного дня, коли з друкарні вийшли перші примірники «Польових досліджень…». Згадані автори й не лише вони, пишуть прозу й далі, тоді як Забужко художніх творів не пише скоро, як десять років. Отже, на переконання «критиків», проза в Україні поділяється на «до» і «після» Забужко. Причому чи є «після» - факт, який ще треба встановити й довести.

Нові й досвідчені автори – Євген Положій, Ірен Роздобудько, Максим Бутченко, Ірена Карпа, Наталка Доляк, Остап Дроздов, Богдан Коломійчук, брати Капранови. Долайте до цього переліку кілька десятків тих, кого згадаєте. Залиште за собою читацьке право читати або не читати цих та інших, любити чи не любити – але не давайте такого права всякому, хто гордо називає себе літературним критиком.

Під час згаданої дискусії говорилося про критику як упереджене читання. Лишається зрозуміти, до кого таке упередження. Я схильний вважати: упередження існує до авторів книжок. Та якщо помиляюся і все інакше, маємо дуже сумну картину – упередження в українських літературних критиків існує до літератури як такої.

Скажете – не так? Гаразд. Повертаємося до важливого питання: чому жоден «критик» не удостоїв увагою книги Антона Санченка. Єдиний марініст ну напевне мусить привабити! Але, шановне панство, щоб писати про твори Антона Санченка, треба знати Джозефа Конрада, Роберта Стівенсона, Миколу Трублаїні, Германа Мелвілла, Алістера Макліна, Геммонда Іннеса – і це не повний перелік тих, у чиєму доробку є маріністика (російських авторів неполіткоректно пропоную ігнорувати, без них вистачає). Хто з самопроголошених критиків готовий взятися за таку роботу? Чи, може, у Санченка погані книжки? Так нехай він почує це від «критиків»: ваші твори, пане Санченко, нашої уваги не варті. Нашу увагу треба заслужити.

Та де! Вийшов новий роман Андрія Куркова «Шенгенська історія». О`кей, хай російською наші критики читати не хочуть. Є вже українська версія. Нема бодай з півдесятка фахових рецензій на роман та інші твори автора, який є чи не єдиним впливовим адвокатом України в Європі й популяризатором українських авторів в середині країни та за її межами. Натомість критики на Заході нетерпляче чекають чогось нового від Куркова, аби написати не півдесятка, а зо три десятки текстів. Те саме – з Юрієм Винничуком. Він більше цікавий Європі, а в Україні від лише «проза після Забужко».

Чи нехай «критики» скажуть Євгенові Положію: шановний, Ви як автор не варті нашого часу, нашої уваги, а в нашому критичному колчані не вистачає для Вас критичних стріл. Пишіть, звісно, хай вам Бог помагає. Тільки не ми, критики. Замість прізвища Положій можна вставити інше, не менш цікаве. Але ось такою є типова відмазка «критиків», чому вони не хочуть читати актуальну літературу й створювати довкола кожної нової книги прецедент.

Був такий фільм часів пізнього СРСР – «Ми з джазу». Молодий джазмен Костя шукав визнання. Таким могла бути лише думка головного експерта, теоретика джазу, такого собі капітана Колбаскіна. Якщо Колбаскін скаже, що Костя король джазу, тим самим він вирішить подальшу долю митця. Так ось, всякий, хто називає себе в Україні літературним критиком, претендує бути таким самим Колбаскіним. Забуваючи за власною самозакоханістю, пихатістю, за власною некомпетентністю та снобізмом: жоден із них не є лідером думки в літературному середовищі. Жоден не має авторитету.

Здобути його дуже просто. Почати читати ті книжки, автори яких не відмовилися від читача й намагаються працювати для широкої аудиторії.

Є помилкова думка про існування в Україні шару так званої «попси». На жаль, це не відповідає дійсності. Між книгами «високої» та «низької» полиць в нашій країні різниця в 3-5 тисяч примірників тиражу. Тобто, «високе», не для «всіх», для «обраних» має тираж 1-2 тисячі, а «попса» - 5-7 тисяч. Кому пощастить – 10-12 тисяч, але це все одно не масова література. Тиражі мізерні, а називати це бестселерами – смішити гусей.

Коли так, всі автори в Україні, абсолютно всі, перебувають в однаковому становищі. В однаково несприятливих умовах. Доступ до читача обмежений навіть у мегаполісах через мінімальну кількість книгарень. Значить, всі письменники рівні.

Відповідно, вони мають бути рівними й для тих, хто проголосив себе критиками. Простіше кажучи, слід ставати професіоналами, більше читати, розуміти всі контексти й поважати літературу, врешті-решт. Писати про всі книжки, цікавитися всіма жанрами та сегментами. Так роблять кінокритики: їм не подобається, але вони дивляться й потім детально аналізують, що не так.

Але Комплекс Капітана Колбаскіна – коли кортить бути авторитетним, не йти за читачем, а заперечувати його потреби, як і потреби ринку, виносити вироки й радити читати на пляжах Кафку, - поки невиліковний. Ось чому в нас нема авторитетних критиків: вони пишуть не для того, аби їх читали. Їх не винесе на вершину хвиля визнання. Як і авторів, про яких вони здебільшого пишуть як про «промені світла» в царстві бездуховності й тотальної попси…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери