«Порівняно молодий критик ІБТ говорить, зокрема, що сучасна філологія перетворилася на літературне краєзнавство, втикане жовто-блакитним пір’ям», – казала свого часу про автора сих рядків наша офіційна наука. Але це про філологів, а як щодо нормальних людей  і красного зазвичай письменства?

Отже, коли стало ясно, що «націологічна інтерпретація мистецтва не може замінити естетичної», літературний ляндшафт став зсуватися вбік прагматики описуваного простору. Згадаймо, як зокрема для Юрія Андрухвича це була «остання територія» з її історичним мотлохом айстро-угорської руїни, натомість для авторів «Енциклопедії нашого українознавства» Сашка Кривенка і Володимира Павліва навпаки – скидання «міфотворчого» багажу з рахунку історії. «Годі любити Україну містичну, – закликали вони, – компіляцію поганських вірувань, героїчних вірувань та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины», – влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунивно» бути наприкінці ХХ століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ».

Тож не дивно, що така «альтернативна» лектура 90-х призвела до суто «рефлекторної» появи зразків художнього письма, що належать до чергового періоду ревізії вже у десятих роках нового тисячоліття. Так, зокрема герой минулорічного дебютного роману «№1» львівського журналіста Остапа Дроздова провів цей самий перегляд пріоритетів «незалежного» покоління – від його раннього радянського дитинства до безумовної зрілості і навіть старості в діаспорі. Натомість його нова оповідь – роман «№2», що продовжує відлік «ревізіоністських» закидів про те, як, наприклад, «неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка», і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже «розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності».

Розповідаючи у своїх лекціях про крах Мрії, герой роману не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не «нульовим» немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом. «Мої стосунки з пам’яттю - це цілий трилер, - звіряється герой «№2». - Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. А мене моя країна постійно ставила на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії - ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч зі сітки». Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як «думати», не вчить, що дратує педагогічний совок закладу. Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

Але це, повторимо, не «остання територія» як єдиний крайовий сховок, який треба будь-що-будь любити. «Просто так любити - не буду, - відмовляється наш герой. - Заслужи любов, країно! Не будь ледачим стервом, не корчи красиві личка красивими ярами-дібровами-ланами  - не підкупиш, лінивице, не підкупиш. Зійди з амвона, звільни місце для людини. Стань № 2. Не будь першою, чуєш? Стань № 2. Звільни місце для того, хто любить тебе. Стань № 2, тому що тебе забагато».

Остап Дроздов. №2. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. – 288 с.