Авторська колонка

01.12.2016|08:53|Олег Соловей

Мрія про тишу

Випадок Олександра Гордона.

Як тихо в серці. Біль самує.

Олександр Гордон

 

Крайня в часі книга вибраних віршів Олександра Гордона «Міста і рими» виглядає певним підсумком, позаяк містить твори як зовсім нові, так і відверто давні, перевірені часом, читанням і самим автором, – упорядником теперішнього ювілейного видання. Структура книги чітко продумана й відбиває топографічно-психологічну модель, обрану цим автором віддавна. Вона полягає у вигадливій системі взаємозв’язків між урбаністичним простором і мистецтвом (що характерно зокрема польській літературі, яку поет любить і добре знає). У книзі сім розділів, ніби сім пагорбів, на яких і тримається вся семантична конструкція: «Вічність живе у кожному місті / на семи поетичних пагорбах, / яких не видно неозброєним поезією оком» («Сім пагорбів поезії»). Маючи тривалий час імідж передовсім львівського автора (і це загальновідомо), сьогодні поет виявляє інтенції до своєрідної екстериторіяльности: «Сім пагорбів, як сім великих сил: / На них завжди стоять і Львів, і Київ… / Й незламна наша неземна стихія / Непереможна на усі часи» («У небеса стримить свята Софія…»). Поет виходить зі свого психологічного львівського дому, ніби равлик зі звичної хатки, і відкриває для себе нові світи, які виявляються не менш комфортними, ніж його маленька Галичина: «Послухай: далеко, на озері снів, / Немає найбільшого в світі кохання, / Де б небо і сонце, де б Київ і Львів / Дві долі не зблизили в пісні єднання» («То вигляне сонце, то випаде сніг…»). Мандруючи віршами від розділу до розділу, читач при бажанні має можливість відчути, як поступово, але впевнено формується новий і помітно масштабніший світ довкола і всередині ліричного суб’єкта. (Мозаїка, або радше, ментальна ковдра батьківщини (Львів, Самбір, Виноградів, Харків, Одеса, Ірпінь, Київ, Бориспіль тощо) зшивається міцними й суворими нитками спільного горя, любови та усвідомленої відповідальности дорослого віку). Все це плавиться у його свідомості й виривається назовні філософічно-екстатичними рядками, в яких абстракцію вигідно відтіняє конкретика, а майбутнє й минуле логічно поєднуються в трагічному голосі сьогодення: «Сполошилася тиша твоїм золотим почуттям. / Світ сховався за зайві обличчя безсмертя. / Серце вмиється вічністю, справжністю і пражиттям / Твоїх предків й нащадків щасливо-нестерпних. // Я не відаю, що там – за вічним покровом небес, / І за космосом душ, що прийшли із блакиті. / Я – лиш той, що помер… Я лиш той, що воскрес, / Я лиш той, кого виспівав вітер…».

Перші два розділи – «Ірпінський затишок» і «Варта безсмертя», – знайомить читача з сучасними реаліями життя письменника, який не так давно перебрався зі Львова до Києва, в якому сьогодні працює, а мешкає у леґендарному для нашої літературної історії Ірпені, в якому має можливість взаємнення з тінями клясиків. Тим не менше, саме ці розділи, які акумулюють вірші останніх років, позначені дещо зайвою риторичністю або і надмірним патосом (власне, риторикою порожніх місць, якщо за Жаном Поляном). І є таке відчуття, що поет навіть не зауважує пастку, до якої себе заганяє, беручи зобов’язання, не зовсім властиві поезії: «Є поети, з якими не страшно в гібридній війні / Бути воїном правди, провидцем, довічним пророком… / Є слова, що живуть й не вмирають на вічнім огні, / І єднають народ з кожним подихом, поглядом, кроком!» («Ти прокинешся в мріях, у теплому-теплому сні…»). Трапляються й гірші випадки, коли слух остаточно зраджує голос поета: «Ми – вічна нація, народ… / Лежати в домовині / Всім ворогам… Усіх заброд / Ми переможем нині» («Шевченко вийшов на Майдан…»). Але, на щастя, подібні казуси є радше винятками у цій книзі віршів. Зрештою, їх присутність цілком зрозуміла. Це – від бажання художньо осмислити аж надто складну та криваву сучасність, відтак автор наражається на голу публіцистичність із відвертим пропагандистським присмаком. (Від цього жанру українська література відмовилась іще наприкінці вісімдесятих. Понад чверть століття всім здавалося, що художня література не зобов’язана перетинатися із публіцистикою та історіософією. Теперішній день вносить свої корективи, але для опанування історіософічної моделі поезії в дусі Ю.Дарагана, О.Ольжича, Е.Маланюка потрібен, напевно, деякий час). Утім, не можна стверджувати, що осмислення мілітарних мотивів зовсім неприступне поетові. Трапляються на позір прості та позбавлені риторики вірші, у яких вчуваються інтонації як народної пісні, так і всім відомої клясики: «Як умирав солдат, / Ніхто не бачив сонця. / Лиш доносився плач / Із рідного віконця. // Із неба лився сум / І падав вічний морок / На всю земну красу, / Що біля нього поруч».

Головне для поета – дбати про природність і невимушеність власних інтонацій, а найбільша з усіх можливих прикрість – брати фальшиві ноти; читач це відчує миттєво. Думаю, поет це дуже добре усвідомлює, та й вік його уже цілком дорослий. Мені вже доводилося стверджувати, що найцікавішим О.Гордон є у інтимній й любовній ліриці. А любовні мотиви, як відомо, у нього невід’ємні від масштабної львівської теми, яка у його творчості поглинає та підпорядковує собі всі інші найменші смислові та інтонаційні вібрації. Тому-то й у розділі «Ірпінський затишок» зустрічаємо відверто львівські відлуння, які мене анітрохи не дивують. Більше того, ця очікувана очевидність неабияк тішить, поготів, що й самому поетові у такій художній локації перебувати затишно й комфортно, і це відчувається з перших рядків:

То вигляне сонце, то випаде сніг…

Сховавшись у львівській родинній мансарді,

Ти пишеш про неї, ти пишеш про ніч,

Про очі її найніжніші й прегарні.

 

<…>

 

Далеко-далеко, на озері снів,

Сховавшись у львівську родинну мансарду,

Ти пишеш про щастя, ти пишеш про Львів

І про найпрекраснішу в світі троянду.

 

Вона тебе знов цілуватиме ніжно,

Усі твої мрії, усі твої сни…

І завше музично, і завше капризно

Гортатиме вірші твої та листи.

    

Любовна лірика у цій книзі представлена буквально в усіх її розділах, присутня вона і у «львівській» частині книги (розділи «Львів незникомий» і «Небо українця») і це, як розуміє читач, зовсім не дивно. Львівський топос для ліричного суб’єкта цієї книги – цілком орґанічна стихія, тут усе автентичне й знайоме з раннього дитинства: «Підзамче наче спочиває, / Дрімає думка у деревах, / Її озвучують трамваї. / І де-не-де ще бродять леви» («Пливу у мріях, мов у казці…»). Тут жодна цеглинка у стінах старих кам’яниць – не зрадить і не ошукає; натомість підтримає і наснажить. У цьому чисельному корпусі текстів поетові направду легко й природньо, ніби саме небо його підтримує і надихає: «У Львові – тиша кольорова: / Зелена – в парках і дібровах, / Сіренька – в давніх кам’яницях, / А небесам… ще синя сниться». Загалом, тут не бракує якісних поезій, але одну з найпомітніших родзинок мені багнеться навести повністю:

Я вийду колись із міста

І піду за межі сонця,

Здіймусь на Високий Замок.

Шукаючи вічних істин,

Прочиню портал віконця,

Пройду повз німий світанок.

 

Мене, може, довго не буде,

Цвістимуть гіркі каштани,

Загублю себе на Стрийській,

Та потім згадають люди

Поезії снів останніх

І вічні легенди львівські.

 

Світ – надто великий острів,

Чекаємо завжди щастя,

Згорають і душі, й храми…

І тільки приходить осінь –

Ми прагнемо вічність вкрасти,

А небо бреде за нами.

 

Про ці давніші львівські вірші мені уже доводилось писати. І думка моя не змінилася, особливо ж, якщо говорити про верлібри з розділу «Небо українця»: зміна версифікаційного локусу, перехід від силабо-тоніки до верлібру, по-перше, пожвавлює читацьку цікавість (перемикаючи реґістри сприйняття), а по-друге, й авторові дозволяє відкрити щось новеньке й незнане в собі та довкола себе. Верлібри відкривають зовсім іншого Гордона, який, незважаючи на можливості вільної форми, виглядає на диво підтягнуто й дисципліновано, – у сенсі збалансованости думки й почуттів: «Мої друзі загубили мене / під час пошуків власного шляху. / І тепер не можуть зрозуміти, / на якій відстані до істини / вони перебувають. / Кохана загубила мене / під час пошуків власного щастя. / І тепер не може зрозуміти, / на якій відстані до почуттів / вона перебуває. / Я загубив себе, / коли втратив друзів і кохану. / І тепер не можу зрозуміти, / чи моя совість чиста / до них…». Відомо ж бо: найголовніше добре бачиться звіддалік, додаючи драматичну ноту до людського життя.

 Можна і, мабуть, варто було б говорити про культурологічний аспект цієї книги віршів. Але ще більшою мірою сьогодні доводиться говорити про її особистісний ракурс. Не знаю, як мені це не кинулось у вічі значно раніше. Можливо, був молодший і багато чого не бачив, не відчував, зокрема, й очевидного: лірика Гордона буквально утрамбована маркерами самотности. І ці знаки людської долі сьогодні стирчать у рядках, як тромби; вони засіли так ґрунтовно, що вже загрожують. Те, що добре для поезії, часто буває згубним для живої людини. Тобто, я хочу сказати, що за ці вірші чесно сплачено, читачу. Читай, насолоджуйся: «Ти від мене насправді за тисячі тисяч / Кілометрів і снів, і чуттів-запитань. / А між нами купається сонячна тиша, / Ніжних спогадів, роздумів, стріч і прощань» («Я чекаю на тебе… Повернешся інша…»). Любовна лірика розділу «Мовчання під зорями» – всуціль позначена виразними знаками оскаржень, які в підсумку дозрівають до об’ємного образу втраченого раю: «Поцілунок відкриє між нами планети. / Поцілунок відкриє між нами міста. / Ти до мене летіла з-за сьомого неба, / Щоби я прочитав твої спраглі уста» («Я чекаю на тебе… Повернешся інша…»); «Осіннє сонце, дай мені на мить / Сховати тишу поцілунку в серці. / Дай ніжність вічності семи століть, / Щоб надивитися на Львів у серпні!» («Осіннє сонце, дай мені на мить…»).

Центральним мотивом усієї книги є багатоголосий (поліфонічний) мотив тиші. Він розпадається на численні різновиди-кореляції, але передовсім це пошуки тиші, мрія про тишу (в осерді цієї мрії – бажання розчинитися в тиші, знайшовши супокій і щось на кшталт гармонії зі світом), втеча від тиші, протест проти тиші. Але попри всю свою поліфонічність, тиша у цьому випадку корелює передовсім із самотністю, позначеною виключним драматизмом: «Може, хтось пригадає мій голос і вітер, / Із яких виростали безсмертники днів». З одного боку це самотність мистця: «Поезії судилася самотність / мільйонів підручників. / Поетам призначена доля / мільйонів самотніх. / Народ ніколи не розуміє самотніх. / Народ лише читає підручники…»; «Світ піймає мене, і у тисячній тіні / Зазвучать заланцьовані в тиші слова, / Закричить-заніміє душа у тремтінні, / Забринить у безсмерті печаль вікова». А з іншого – це тиша (самотність), яка вбиває: «Комусь весна дарує ніч, / І зоряну, й прекрасну. / Комусь лиш думи з увсебіч / Впадуть на душу рясно» («А серце – то живих сім струн…»). Спочатку мені здалося, що це прикмета віршів, написаних поетом у останні два-три роки. Але, уважніше вчитавшись у давніші (львівські) твори, помічаю і в них ваготу і прикрість цього мотиву. Спроби культурологічного переосмислення самотности навряд чи здатні порятувати ліричного суб’єкта від звично-звичайного болю, джерелом якого іноді, можливо, буває мистецький еґоїзм, іноді якісь інші причини. Самота, якої він часом прагнув, завдає йому болю навіть у рідному львівському топосі, помережаному улюбленими знаками культури, теплими спогадами дитинства, історіями взаємнень із жінками тощо. Естет і самітник Микола Зеров (а таки самітник) зовсім невипадково є одним із найближчих друзів (з циклу «Зеров у Львові»). Тихий елегійний сум пронизує книгу, автор якої постає немовби на якійсь уповні усвідомленій межі, на якій особисте єднається з універсальним, доростаючи в такий спосіб до повноти невимовного, але все-таки вимовленого:

Тиша тишею збігає.

Місяць в вишині.

Поле з полем розмовляє.

Зорі чарівні.

 

Вічність дихає у небо,

В сон Ірпінь-ріки.

Укладаю сни про Тебе

В долю і в рядки.

  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери