Головна\Авторська колонка\Про молоко з кров’ю і не тільки

Авторська колонка

08.11.2016|17:34|Ольга Павленко, вчителька української мови, член НСПУ

Про молоко з кров’ю і не тільки

–Вона так модно пише! – пропонує мені прочитати книгу моя колега, вчителька й письменниця.

Колись я вже читала твір цієї авторки. Що запам’яталось? Ні, не назва. А те, що вагітна «притримувала свого великого живота». Ще й, здається, з горба зіходячи, в  той час, коли всі нормальні люди руки розставили б – для рівноваги. Тоді, чесно кажучи, я була переконана, що за псевдо Люко Дашвар ховається чоловік. Бо, як жінка, що має троє дітей, досі не можу втямити, нащо живота – притримувати. Він же – частина тебе, як руки, спина й усе інше. Це хіба пияк на похмілля може руками триматись за голову, але то зовсім інший стан…

Проте якщо в кожному художньому фільмі режисер неодмінно вкладає руки «вагітних» на животи, то письменник бодай змалює таку картинку словами. Боячись, що без такої зрозумілої ілюстрації читач у ту вагітність просто не повірить?

Так, це справді один із модних художніх прийомів. 

Але чим модна книжка, що потрапила мені до рук тепер?

Модність її проглядає уже з назви. Адже й досі заведено топтатись по народній творчості. Тож народний вислів «кров з молоком», при якому уявляєш рум’яне, гарне, молоде обличчя, перетворений на «Молоко з кров’ю», від якого мимохіть кривишся й пересмикуєш плечима. Бррр, як неприємно, м’яко кажучи.

Однак, може, це навмисно? Адже головна героїня – створіння не вельми привабливе. В такому разі це зрозуміло й навіть цікаво: хіба не кортить поглянути на світ очима не янгола, а чорта з рогами чи змії підколодної?  

Читаєм далі. Вже на першій сторінці б’є по мізках загадкова двозначна фраза «дочка бізнесмена Валерія». Намагаєшся втямити: це бізнесменова донька Валерія чи Валерій – ім’я бізнесмена? Через кілька рядків зрозумівши, хто кому ким доводиться, тріскаєш себе по лобі: А! Це ж також модно! Люди, які вдарилися в англійську мову, запам’ятавши з неї хіба те, що вона не має прикметників, хутенько приволокли ту особливість у мову українську. Неперебірливі закомплексовані українці, які завжди прагнули довести, що «я уж нє такая, я на руб дорожє», відіпхнувши власне, дружно підтримали-пригорнули англійське дитя – і пішло: «фрески Києва», «мамі Насті (тобто Настиній мамі) дозволили бути біля дочки», «мова Василя», «сина Президента» і навіть «на весіллі сестри (?) побилися з арабами» (тобто на сестриному весіллі). А що?! Президент проголосив рік англійської мови – значить, іноземці треба годити. От і годять. У той час коли українська і далі зневажається й нищиться, бо її примушують звучати «по-модньому», як казала Проня Прокоповна!

А далі… А далі раз у раз хитаєш головою: не вірю!

Бо знову натикаєшся на те, що жінка «руками притримувала округлий живіт». По-перше, якби авторка знала українську мову справжню, а не притягнуту науковцями за волосся до «братньої», то написала би «округлого живота» – але то вища мовна математика, якої навіть деякі залізобетонні професори-філологи не визнають. По-друге, у той час, про який авторка пише, жінка до останнього приховувала цей стан, щоб, не дай Боже, ніхто ще в лоні не зурочив дитини. Якщо й торкалась до майбутнього дитяти, то без свідків. Це нині молоді матусі задля реклами можуть гуртом заголити-витріщити животи й навіть розмалювати їх. Втім, рекламні животи, швидше за все, бутафорські, в які теж – не вірю.

Пам’ятаючи деякі роки, змальовані авторкою, не вірю, що про народження дитини могли казати «від румуна принесла». Так говорили московити. Українка дитину «приводила». Приносила хіба «в пелені».

Не вірю, що звучало тоді майже московське «ти сама красива». «Сама краща» – таке було. Так і зараз кажуть.

Не вірю, що дівчина казала хлопцеві «я зараз до хати побіжу» – вона казала «втечу до хати». Те ж саме з калічкою «хоч скільки від нього бігай». Цей модний покруч вироджений російськомовними, не здатними запам’ятати слова «тікати».

Не вірю, що тоді можна було почути генетично модифіковану фразу «хочу сім’ю, дитину». В змальовувані часи ще казали по-українськи: «хочу сім’ї, дитини». Так само, як «хочу хліба», «хочу розуміння, любові»  

Не вірю, що тогочасний селянин міг послуговуватись словом «оберіг». Так само не казали «око зле» – око було погане,  лихе, недобре. Навіть собака не злим був, а клятим.

Не вірю, що в той час хтось знав московський вигук «А то!» – це сучасне надбання. Яке нахабно відсуває на задвірки наше «отожто».

Так само не використовувався сучасний гібрид «ледь не розревлася». У справжній українській мові «ледве» з НЕ – не поєднувалось. Для заперечення вживалося «мало» – «мало не розревлась». Яка природа цеї калічки? Людина пише російською, доручає переклад комп’ютерові, той із синонімів: ледве, насилу, мало не – вибирає перший. Та сама історія з синонімами або, чи. Слова різні за значенням, проте машина для російського «или» бере перше. От і маємо: «у героя Гоголя вкрали ніс, вухо або око?» – проте зараз Гоголь пані Чернової не стосується, це застереження на майбутнє…

 

Не вірю у фразу «мати твою сердешну», бо говорили «матір».

Не вірю, що в селі роками ніхто не помічав під вікном заміжньої жінки коханця, який не дуже й ховався. Бо в селі навіть якщо серед ночі в якомусь напрямку дулю даси, то завтра усі знатимуть, кому вона була призначена.

Тим більше не вірю, що для нього в сільській хаті узимку (майже постійно!) могло бути відчинене вікно. Любов любов’ю, а зима кожну шпарку зачинить.

Не вірю, що на весілля молодій заплітали коси, бо насправді косу їй розплітали. 

Не вірю, що коханець із тільки що переломаною рукою (сама через те перейшла) «загрібає у сніг намисто і накриває його «долонями».

Не вірю, що намисто лежить не нанизане, бо десь загубилась одна-єдина намистина. Агов, жінки, розірвавши намисто, ви знали напевно, скільки намистин кудись закотилися?

Не вірю, що курка вперто дзьобає намистину. Курка не настільки дурна – вона може дзьобнути непотріб хіба що раз.

Не вірю, що дівчинка уперто тягатиме на собі намисто, яке їй до пупа, бо воно – заважає.

У те, що мати взяла її увечері з собою до клубу поміж дорослі, також не вірю: в ті часи дітям лізти поміж дорослих було зась, і це було строго. Пригадую, вперше пішла на дорослий кіносеанс аж у 13 років і то не знала, де очі діти від сорому, бо я ще ж мала…

Та й у містичні ролі намиста й цукерок (складається враження, що протягом десятків років «виступають» ті самі цукерки) якось не віриться. Часом про учнівські твори кажемо, що якийсь наведений факт із темою не пов’язаний, а прив’язаний до неї. Так і тут.

 Це книга про село, якого авторка не знала й не знає.

 

Книжка, однак, захоплює і жене сторінками все далі й далі, цього не відбереш. Ось тільки потім… Таке враження, що спожив неякісний харч. Після стількох обманів перечитувати її вдруге – не хочеться. Таке чула й від інших читачів. Навіть із противною метою повідшукувати проґавлені «блохи». То й не буду. Тільки пораджу авторці на майбутнє: пані Ірино, пишіть, але з повагою до читача. Бо не такий він (тобто не кожен з нас такий) примітивний, як би Вам хотілося.

Так, звичайно, попри всі мінуси, «піпл схаває». Питання в тому, який зостанеться післясмак. Буде це кров з молоком чи таки молоко з кров’ю.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери