Особливість літературного процесу, сиріч українського, полягає в тому, що тут вже давно ніхто не хоче про себе чути навіть натяку на правду. Не те що правди у її найрізноманітніших виявах: від християнського фанатизму до геббелівської пропаганди, – а навіть подобизни правди.

Чому так склалося, важко сказати, а ще важче зрозуміти. Одні літератори вийшли на зарубіжні стипендіальні фонди і вдало їх експлуатують, вдаючи із себе суспільних лібералів і лоялістів ріжного штибу сексменшин. Інші рвуть на собі вишиванку і хто тихо, а хто цинічно краде все, що може. Ще інші… Але про невдах жодного слова…

Так виглядає, що ідея високої літератури потрібна лише декільком людям, – вже покійному Олегу Лишезі й живій, нонконформістській Галині Пагутяк. Кожна з цих постатей має своє коло шанувальників і прихильників, а є ще  інші літератори, самодостатні й по-самурайськи приречені на вічну опозиційність, той же Степан Процюк.

Тарас Прохасько завжди виокремлювався із усіх можливих і неможливих літературних шерег. Він спокусив читача умінням літературного говоріння , власне такий собі варіант усної літератури в конспектованому вигляді. Його показна житейська мудрість і простота створили навколо Прохаська імідж новітнього філософа-сковородинця, хоча ніхто не вникав у сутність його світоглядної ходи.

Кілька оповідань у середині 90-х, відтак антироман „ НепрОсті“ на початку 2000-х, створили йому реноме українського Маркеса з нібито  українським магічним реалізмом. Але від 2003 року Прохасько перебивається в літературі балаканням , ніяк не виходячи ні в жанрові рамці роману, ні в жанрові рамці оповідання чи новели. Він так і „ завис “ на рівні есеїстичного говоріння вголос (не беру до уваги пробу дитячої книги, яку тут же проголосили шедевром світового значення), але чомусь цього естетичного і світоглядного „ зависання “ ніхто не хотів зауважити. Навпаки, постійно і завжди – Прохасько – найкращий, Прохасько – унікальний, Прохасько – неповторний. Майже як крихітка Цахес…

Прохасько справді унікальний випадок в українській літературі. Він давно зрозумів читацькі потреби і вдало маніпулює літературною справжністю. Хоча давно вже не має бажання ні писати, ні видавати книги. Але чоловікові назбирується під півсотню літ. Він отримав з десяток несогірших фінансово європейських премій. Робити барменом йому не вдається ( се одна з улюблених його професій), то чому не заробляти літературною лінню, коли читач потребує такої постаті і ця ніша є відкритою…

Можливо, я б не був такий категоричний, коли б не прочитав розмови з Прохаськом, зібрані воєдино під обкладинками книги, виданої Василем Карпʼюком.

Хочу подякувати Карпʼюку, що він зробив необхідне: розкрив сутність літературного лінування.

Майже всі розмови Прохаська стереотипні, сливе під копірку проговорені, хоча слова інші. Що є в них, цих розмовах? Людина, яка мала літературний хист і трохи його розвинула за допомогою простих маніпуляцій: особливостей родинної біографії; галицької говірки, вдало використаної; займенникових галицьких форм; показової простоти; недбальства до зовнішнього вигляду; внутрішньої сором’язливості, про яку постійно нагадується і ходження по колу: „ одної і тої самої “. Прохасько навіть не намагається приховати свого небажання щось вигадувати, він говорить про себе майже правду, „л опоцеїть “ (літературно бреше), а читач, мов заворожений, радісно вигукує: се так природно, се так щиро, се так просто . Навіть не звертають уваги на те, що Прохасько твердить, що ні природним, ні щирим, ні відвертим він не був і не буде.

Я не беру до уваги приватний аспект, бо се, в принципі, особиста справа кожного. Але роль, обрана Прохаськом вимагає дотримання певних правил, яких він не дотримується і твердить, що ніхто нічого не повинен дотримуватися. Тобто, його філософія – всьо так просто , мені так до бре, я себе відчуваю письменником, але не ідентифікую з професією письменника , я собі хочу бути збудником думання про самого себе, я вибираю… Сей квазісковородинець є одним із найегоцентричніших літераторів сучасної України. А його філософія не що інше як літературно-побутовий анархізм.

Хоча треба сказати, що з тої епохи т.зв. „ станіславського феномену “ сьогодні залишаються письменниками двоє – Іздрик і Єшкілєв . Інші – давно спекулюють на літературі, і навіть не соромляться цього літературного спекулювання.

Чому я такий категоричний? Почитайте розмови з Тарасом Прохаськом. Це розмови в принципі ні про що. Так, це посібник як нічого не робити, аби тебе називали письменником і ще й проголошували такого літературного неробу майже новітнім класиком. Дайош канонізацію літературної ліні …

Жанр розмов хитрий. У ньому, як в кривому дзеркалі видно, хто є хто.  І оце зібрання розмов ні про що під однією обкладинкою зіграло злий жарт з неписьменником Прохаськом. Воно вияскравило усю дріб’язковість і вторинність його т.зв. літературної ходи і літературного досвіду.

Бо з тих письменників, які вростали в світ Природи й ставали його органічною складовою, вартує уваги лише Олег Лишега. Всі інші ( a ʼ la Прохасько, a ʼ la Дочинець, a ʼ la Сорока ), які бавляться в природолюбців, сковородинців, вічників – се імітація творення справжнього. А по-суті ці літератори плекають новий різновид навкололітературної творчости – квазіінтелектуальної попси.