Як загально відомо, бути шикарним, як леопард, і подобатись женщинам із розумними сірими очима баглося Миколі Хвильовому, – принаймні, оповідачеві з його прози. Але сталося так, що леопардом у веселі та незабутні часи Мистецького Українського Руху Василь Барка назвав Ігоря Костецького. Прізвисько прижилося серед своїх, утаємничених. Про це можна дізнатися від Ю.Шевельова та Оксани Соловей. Утім, Мистецький Рух, виконавши свою незаперечну місію, невдовзі відійшов до історії. Леопард залишився практично сам-один у Німеччині (крім нього ще І.Кошелівець та Емма Андієвська). Між іншим, і про це, на жаль, мало кому відомо, Андієвську виховав саме Ігор Костецький, чимало нею опікуючись у 1940-ві роки (попри те, що до середини 1950-х їх стосунки повністю будуть зруйновані). Звідси, можливо, й поезія «Осіннє», яку бачимо на початку її дебютної збірки «Поезії» (збірка мала би називатися «Порічок ґроно», але ця назва, вірогідно, не сподобалася Костецькому, і тоді молода й амбітна поетка скористалася безбарвним родовим маркером, виявляючи катеґоричний юнацький, хоча і пасивний протест проти волі й диктату учителя):

Сургучем запечатаний сад;

Всіх рослин віддали під суд.

Леопард розцвітає в кутку;

Тіні мовчки лежать, мов квитки.

Охмелілий розвішую віск

І думаю тільки про вас.

14-го травня сього року виповнюється 100 років від народження Ігоря Костецького (уродженого Мерзлякова). Після ретроспективного передруку або й узагалі першого оприлюднення деяких творів («Мертвих більше нема», «Троє глядять у дзеркало» й ін.) у «Кур’єрі Кривбасу» (все це завдяки титанічним зусиллям Марка Роберта Стеха) сьогодні Костецький нарешті не є вже таким екзотичним персонажем, яким він представлявся на початку 1990-х років Соломії Павличко. Він уже повернувся до широкого читацького загалу – бодай часткою своїх різножанрових творів, а відтак для загального українського огляду відкрився величний духовий материк, аналогій якому, принаймні в межах української еміґрації, не було за його життя, немає й сьогодні. Костецький був прозаїком, драматургом (між іншим, засновником драми абсурду у світовій літературі), критиком, есеїстом, літературознавцем, перекладачем, видавцем і невтомним популяризатором української культури. Він листувався з такими монстрами модернізму як Езра Луміс Павнд і Томас С. Еліот. Був особисто знайомий із Казіміром Едшмідом.   

Літературознавчі статті, передмови й примітки до книг, підготовлених і виданих Костецьким у його видавництві «На горі», свідчать про неабиякий інтелект і живий розкутий розум науковця ренесансного типу. Втім, на докторат, на формальності з його офіційним утвердженням Костецькому елементарно бракувало часу. «Бо завантажений до сліз і до втрати свідомости», – пише він у листі до Юрія Лавріненка у листопаді 1958-го року. У часи активного книговидання (1950-ті – 1960-ті рр.) у власному видавництві «На горі» про це не було часу й помислити. Переймаючись більше Осьмачкою й Баркою, «вибиваючи» з них переклади п’єс В.Шекспіра, шукаючи кошти не лише на видання власне книг, але й на гонорар для Т.Осьмачки в тисячу доларів. Водночас, саме в цей період, готуючи до видання книги в цілком науковому форматі й супроводжуючи їх надзвичайно ґрунтовними передмовами й коментарями, видаючи, що називається, на віки, Костецький створив неабияку базу й пляцдарм для формалізації свого реального наукового статусу у вигляді докторату. Можливо, він чекав пропозиції від якоїсь українознавчої катедри, але її не було. А після скандального розриву з «Сучасністю» в 1967-му році – й бути уже не могло. Він також міг би здобути докторат у будь-якому університеті нового й старого світу, але не поспішав із цим, віддаючи перевагу реальній щоденній праці чорнороба культури Нації, виявляючи водночас авторитетну й переконливу поставу вченого.

Його «вченість» була не академічного, а функціонально-динамічного характеру (природи); в ній відлунювала неабияка емоційність. Емоційність мистця-експресіоніста, емоційність людини безкінечно залюбленої в театральне дійство, яка й увесь світ, і науку бачила включеною в загальну безмежну театралізовану містерію. Тим-то так переймався донесенням творів В.Шекспіра до українців, не задовольняючись радянськими ерзацами (й навіть перекладами самого Максима Рильського!), а прагнучи творення нових перекладів на еміґрації, та ще й виключно тими людьми, які лише, на його думку, й могли адекватно (на рівні не меншому за шедевр) відтворити Шекспіра в українській мовній стихії. Йому коштувало чималих «адміністративних» зусиль примусити Т.Осьмачку й В.Барку до перекладу сукупно трьох п’єс В.Шекспіра; не менших зусиль потребувала й фінансова сторона справи, але три ці п’єси були видані Костецьким у видавництві «На горі» й своєю появою, безперечно, збільшили вагу української культури. Сам Костецький перекладав також «Гамлета», але чи завершив його, невідомо. Надрукувати встиг лише початок цієї праці. Загалом, із розумінням масштабів доробку письменника залишається чимало питань, позаяк і досі немає впорядкованого його архіву, розкиданого за кількома адресами й навіть у кількох країнах.

Років десять тому, знайомлячись із короткою статтею Віктора Петрова про Т.Шевченка, я побачив у тій статті (чи, радше, в тезах до більшого дослідження) готову дисертацію. Виклад думок Петрова був настільки ґрунтовно-вертикально-науковим, що кому-небудь нелінивому лишилося лише розгорнути його думки й подаватись на здобуття докторату. Петров усе вже зробив, комусь у нашому часі лишилось лише заправити в рамку диплом і повісити на стіні в кабінеті. Те саме можна говорити й про більшість статей Костецького. Вони завше спрямовані у вічність, – у сенсі ґрунтовности та непроминальности його мислення і письма. Його розсипані, як іноді здається, зовсім випадково думки можуть легко доопрацьовуватись уже в нашому часі. Говорю про обов’язкову наявність концептуальної ядерної думки в його статтях, або й про фізичну присутність навіть у невеличкому абзаці власне ядра-концепції. Невипадково, Юрій Шевельов сказав після смерти Костецького, що було їх таких в еміґрації тільки троє, і що він безкінечно вдячний долі за можливість колишнього взаємнення з Петровим і Костецьким. «Коли влітку 1983 “Свобода” принесла повідомлення про смерть Костецького, – згадувала О.Соловей, – я зателефонувала до Юрія Володимировича.

– Бачили? Помер Костецький.

– Бачив, – глибоко зітхнув. – Було нас троє, а зостався я один.

Ключ до цієї фрази є в листі Ю.В. з 26 лютого 1946 року: „ багато важать ще люди. Я благословляю той день і час, коли знайшов Костецького і Домонтовича”.».

Натомість молодший Богдан Бойчук у своїх мемуарах не без видимого задоволення розповів, як хвацько Костецький влітав-вилітав у вікна-двері модернізму, а потім усе-таки визнав, що високий модернізм в українській літературі таки був і представниками його є передовсім Костецький і Нью-Йоркська група. Свої діяметрально протилежні оцінки Костецького Б.Бойчук оприлюднив упродовж одного десятиріччя; це змушує замислитись над духовним і, головне, моральним здоров’ям сього «високого модерніста» з Нью-Йоркської групи. Втім, най про це дбають дослідники згаданого феномену або взагалі, – психіятри. Портрет Костецького, залишений у мемуарах Юрієм Шевельовим навіює радше образ артиста в широкому розумінні, ніж науковця. Але це у випадку свідомости реципієнта раціоналістичного, людини, яка сама є виплодом европейської матеріялістичної традиції, що триває від доби Просвіти й до наших днів. Але ж є ще традиція значно давніша – середньовічна, наприклад. Коли науковець був і поетом, і алхеміком, і переконаним теологом одночасно (тим, хто володіє знанням про Бога, а не банальним вірним католицької церкви; Костецький, до речі, писав із цього приводу: «Я не вірю в Бога, бо я знаю, що він існує. Віра бо – це брак упевнености, мовляв В.Державин. Це одне-єдине знання, точне знання дозволяв я собі»).

Знаходячись у дещо іншій, нетутешній етичній і духовій системі координат, спогади Ю.Шевельова сприймаються вже зовсім інакше. Тоді й постає образ, не менший за українського Фавста. Костецький не раз і не два, а сотні разів був готовий обміняти свою душу заради нарощування надбань українською культурою та наукою. Треба бути останнім барбосом, як сказав би він сам, аби цього не помітити, принаймні, у наші дні. Можливо, Костецький глибоко й фатально помилився, офірувавши свій талант, свою божевільну працю й усе своє життя українській культурі. Сам він, будучи правдивим Фавстом, дуже цікаво пояснював, чому його привернула до себе саме українська нація та її культура. Ці слова і сьогодні звучать вражаюче та майже знетямлюючи того, хто їх чує: «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного – її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, а таки на очах у сучасного людства. Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були елементарні духові дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Я знаю дуже мало людей української національности, в розмові з якими я відчував би ту гостру інтелектуальну насолоду, що струмує у взаємненні з інтеліґентним росіянином або поляком. Якщо між українцями й трапляються подеколи такі, то вони переважно є виходнями з чужої духовости».

Українцями не народжуються, стверджував Костецький, ними стають у свідомому віці й назавше, – до розстрільної стінки, до краю могили, до солодкого крововиливу від елементарного усвідомлення, що Бог тебе любить, тож так лише й має бути. Але знову продовжує І.Костецький: «Народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державности – це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене. Зіпертись на цей жалюгідний гурт людей, який сам не знає, чого він хоче, вростися в його найтаємніше, а тоді вийти з нього, щоб продемонструвати, як навіть з найнеталановитішого матеріялу може постати за всіма законами мистецької прецизности зроблений геній, – що може бути більш захватним. Чому саме українці. Тому, що їх нема. Десятки справжніх мудреців старалися для них про їхню мову. Вони не бажають нею розмовляти. Так от, довести цю мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелу й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з европейської поезії та прози, закласти нею, нарешті, монумент роману, – ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм відповідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам».

Можливо, єдине, чого не зміг передбачити Леопард, так це те, що на могилі його взагалі ніяких танців не буде, – ані загальних дискусій, ні літературних суперечок по суті, – нічого, зовсім нічого, – лише тупа ліберально-демократична ситість і самовдоволене рохкання земляків довкола якихось премій, фондів і ґрантів. Тиша, мертва могильна тиша, товариші. Цвинтарний дискурс. А мораль на сьогодні така: в українському світі не знайшлося жодного видавця, якому б забаглося видати Збірник творів Ігоря Костецького до його сторіччя. Лише так його й можна ушанувати. Я міг би наразі продовжити розповідь про Леопарда, говорити тривало й не нудно; зокрема, про його гуманізм, попри те, що письменник віддав належне абсурдистській естетиці; про його неймовірну мистецьку інтуїцію та про інше, але кому це направду сьогодні потрібно?

13 травня 2013 р., м. Донецьк