Один із таких авторів, Михайло Тємнов, народився в 1960 році в Росії – в селищі Ньорба в Якутії. Закінчив Московське військове командне прикордонне училище. (Як відомо, прикордонні війська в СРСР перебували під патронатом КГБ). 

В Ужгороді працював в структурах КГБ, а потім перейшов до СБУ, звідки звільнився з певним шлейфом. Став нібито «незалежним» журналістом, заснувавши газету «Правозахист», яка перетворилася у звалище замовних матеріалів. 

У 2021 році Михайло Тємнов видав в Ужгороді «журналистское исследование» на 600 сторінок під назвою «Украина в знаках, предсказаниях и реалиях», яке присвятив «светлой памяти патриота Украины Олеся Бузины». 

Це наповнене розмаїтими кострубатими цитатами псевдодослідження мало одну мету: довести, що Україна як держава приречена на розпад. Невипадково ця анутиукраїнська «праця» з’явилася напередодні російського вторгнення в Україну. За книжкою Тємнова, у 2025 році українська держава вже не мала існувати. Однак вона існує, попри все. Тим часом сам Михайло Тємнов виїхав до Словаччини, де нині поширює ідеї «русского міра» серед словаків. 

Читати його «розмисли» на сотні сторінок нема здоров’я, але щоб побачити, чим наповнена ця українофобська писанина, досить кількох цитат: 

«В начале 1920-х годов миллионы бывших подданых Российской империи, которые проживали на територии Малороссии, Новороссии, Подолья и Волыни были записані в розряд «украинской нации». 

«На 13-м году независимости хозаяева из США организовали нам первый Майдан». 

«Начало бандеризации страны, что привело к государственному перевороту в 2014 році со всеми теми же вдохновителями и спонсорами из США. Там пожелали крови, и активистов Майдана по команде лидеров оппозици стали расстреливать грузинские снайперы». 

«В ответ – АТО, где, в нарушение ст.17. Конституции Украины, против граждан страны под руководством СБУ были применены вооруженые сили, спецподразделения правоохранительних органов, а авиация наносила удары по населенным пунктам, уничтожая женщин, стариков и детей». 

Кожна сторінка цієї рашистської пропаганди пройнята негативом до України. Особливу Тємнову не подобається наша незалежність. При цьому великий критикан не зумів видусити із себе жодного кривого слова проти росії, російської влади, російської ідеології. Вона для нього, вочевидь, омріяний ідеал, але живе Михаїл чомусь у Словаччині.

Певна річ, що за російськими методичками Темнов чимало уваги присвячує українському Закарпаттю, де національне питання Москва розв’язала для себе ще в 1944 році. Однак утративши регіон з-під свого впливу, російські пропагандисти почали голосити цілком протилежне тому, чому співали осанну майже півстоліття. І Тємнов нині перший в рядах захисників неорусинства. 

У своїй книжці цей колишній кагебіст (хоча кажуть, що колишніх не буває) наговорив чимало, в тому числі і на прискіпливий погляд правоохоронних органів. Показово, що схвальні передмови до українофобської книжки написали два близькі йому по духові мукачівці – адвокат Олексій Фазекош й Іван Чубірко, керівник  Закарпатської організації ОПЗЖ. 

Ще один адепт «русского міра» досі викладає на історичному факультеті Ужгородського національного університету. У 2019 році доцент Володимир Сурнін видав в Ужгороді книжку «Далекое и близкое. Записки историка», в якій, зокрема, зазначає: 

«За моими плечами, наконец, четверть века после распада СРСР, этой планетарного масштаба катастрофы». 

«Об августовском «путче» 1991 года, который до сих пор упорно именуют «попыткой государственного переворота», но который на самим деле был провокацией заинтересованных в розвале Советского Союза сил».

 «Так называемые «патриотические» силы, сделавшие вступление в ЕС целью и смыслом своей жизни». 

«Помню, с каким напором и остервенением отвергалась «патриотическими» изданиями даже сама возможность альтернативы прозападному курсу».

 «Разгон в ночь с 29 на 30 ноября 2013 года кучки «мирных» студентов, оказавшихся вдруг способными противостоять силам правопорядка».

Нічого дивного у поглядах Володимира Сурніна нема, адже він є уродженцем росії, захищав кандидатську дисертацію з історії комуністичної партії Радянського Союзу. Тож чого іншого він може навчити студентів?  Однак дивує поведінка керівництва деканату та кафедри модерної історії України та зарубіжних країн, які тримають на роботі викладача похилого віку, напередодні 80-річчя, з такою антидержавною позицією?

Згадані книжки виходили в Ужгороді зовсім недавно, коли вже  тривала агресія росії проти України, що розпочалася в 2014 році. Однак висновків не було зроблено. Чи зроблять їх тепер?