Re: цензії

Книжка «kiedy zaczniesz śpiewać» («коли почнеш співати») – поетична збірка Александри Данчишин (нар. 1991-го р.), що побачила світ у червні минулого року. Інша збірка цієї поетки, «tiszert z Bangladeszu» («футболка з Банґлядешу»), виявилась у Польщі першою книжкою 2023-го року. Обидві збірки, з характерним і вже добре впізнаваним мінімалізмом у оформленні обкладинок, видало Pewne Wydawnictwo в Кельцях. Третя у доробку поетки збірочка «kiedy zaczniesz śpiewać» – направду прекрасна у своїй простоті та принциповому послідовному гуманізмі. Гуманізм я розумію не як толерантність усіх і всього, а по-старосвітськи, – як людяність. Водночас, для когось вона виявиться складною, як висловилась Домініка Левіцька-Ключник, це теж правда, – позаяк, ця книжечка про війну, про безкінечні оборонні бої, які витримує наша країна і наша красива Нація у протистоянні із московськими нелюдами. Жанр нової збірки визначити достатньо просто завдяки її орґанічній цілісності, змістовій та композиційній єдності, а також завдячуючи вказівкам авторки уже на перших сторінках, – драма у віршах. Як і належить драмі, читача перед початком розгортання дійства знайомлять із дійовими особами:

Дійові особи драми:

сорок один мільйон українців

зокрема

два мільйони триста сімдесят тисяч вимушених біженців

а скільки убитих?

а скільки поранених?

не забудемо Вас

Ваших імен

Ваших смертей

ця драма – нелюдська

ця біда – наша спільна

Після цього у збірці є сторінка, на якій читач знайде лише два слова: «хвилина тиші». Це та хвилина, яку українці переживають щодня о дев’ятій годині ранку, коли зупиняється громадський транспорт, і люди в тролейбусах і трамваях встають зі своїх місць і мовчать, – кожен про своє особисте, і кожен про наше спільне. Я, чесно кажучи, навіть дивуюся, наскільки глибоко польська поетка осягнула нашу реальність. Виявляється, це можливо, якщо плекаєш людяність у самому собі, водночас поліпшуючи духовну екологію довкілля. А переліку дійових осіб передує Пролоґ, який є введенням до драми, а водночас – і своєрідною інструкцією щодо виконання (чи пак, читання) віршів у збірці: «Текст Твору потрібно читати / голосно / стоячи...». Пролоґ увиразнює текстовий патос і виступає певним емоційним камертоном: виконавці і слухачі повинні налаштуватись на сприйняття текстів ледве не сакральних; текстів, які не можуть лишити байдужою жодну адекватну людину; текстів, щедро залитих людською кров’ю. Злочини проти людяности та проти людства, які є наскрізним мотивом збірки, не повинні лишитися не поміченими та не покараними. Іншим наскрізним мотивом збірки є вражаюча незламність українців, – не лише комбатантів, але і цивільних. Це як альфа й омеґа; це замкнене коло, яке символізує вивершеність і повноту ситуації, – воєнної, світоглядної, інтелектуальної, національної, – будь-якої. Своєю чергою Пролоґові передують два motto, в яких знаходимо слова поета Станіслава Баранчака і самої Авторки. У рядках Баранчака звучать добре помітні вибачальні нотки, які екстраполює на себе й Александра Данчишин: «ніколи не знав / справжнього голоду, приниження, страху за власне життя: / іноді питаю себе, чи взагалі маю право писати». Сама ж поетка висловлюється ще ляконічніше та конкретніше: «Пишу, аби зберегти людяність / хоча б у самій собі». Подібні слова дорогого коштують. Не для авторки, можливо, але – для нас, кому і присвячена уся ця збірочка та увесь її задум, який визначається максимальною емпатією, тобто людяністю. Отож, із усіма інтродукціями, які налаштовують читача (у майбутньому, сподіваюся, ще й глядача) на адекватне сприйняття віршів, ми розібралися, і можна зазирнути до цієї книжечки. Початкові компоненти збірки ніби виконують ролю свідомого уповільнення дії, ніби оберігаючи читача та занурюючи його до основного дійства книги без поспіху, з максимальною обережністю.

Ці вірші асоціюються передовсім із хронікою війни, оркестрованою багатьма голосами, жоден із яких не є суто художнім (експресіоністичним) перебільшенням чи, поготів, жаскою авторською ґіперболізацією, натомість – усі вони максимально верифіковані, позаяк матеріял поетка бере із українських соцмереж і світових новин. Також чимало спільного у цих віршів із жанром репортажу; враховуючи, що авторка часто уточнює локацію події, можна стверджувати, що це і є репортаж безпосередньо з пекла, українського пекла 2022-го року. Цікаво, що Сергій Жадан 19-го червня 2023-го року (а це, до речі, і приблизна дата виходу збірки А.Данчишин) написав у післямові до власної збірки віршів наступне: «Вперше захотілося вказати під віршами дати написання. Оскільки контекст виявився вагомішим за власне текст. Вірші останніх років узагалі втрачають свою автономність, окремішність, вони все більше нагадують щоденник, який допомагає зберегти відчуття часу, його тяглості, його наповненості. Час нині багато чого визначає, засвідчує твою здатність говорити, твою неспроможність змовчати. Саме тому поезія цих місяців, писана різними авторами, з різними інтонаціями, мовлена різними голосами, все частіше нагадує хроніку, репортажі, творені дивною крихкою мовою – мовою зламу епох, мовою часів великого переходу, гіркого завмирання поміж життям та смертю» (курсив мій. – О.С.). Жадан ніби передбачив і означив загальну (зокрема, й мистецьку) ситуацію, спровоковану масштабним російським вторгненням у країну красивих і мужніх людей.

Першим віршем у збірці є «свідоцтво про героїзм», у якому йдеться про Романа Грибова, «офіцера прикордонної служби», який, перебуваючи на місці служби на острові Зміїному 24-го лютого 2022-го року, та почувши пропозицію щодо капітуляції, відправив «нахуй» (у авторки – «pierdol się») російський воєнний корабель. Цю фразу українського прикордонника почув увесь світ. І це направду був героїзм, польська поетка все правильно зрозуміла. У наступному вірші «свідоцтво про спротив» авторка відтворює діялог із відео, яке всі ми свого часу бачили. Це була розмова окупантів із грузинськими моряками, які відмовили їм у дозаправці у Чорному морі та пославши їх, знов-таки, за модою 2022-го року, та завершивши емоційне спілкування словами: «Слава Героям! Слава Україні!». У третьому вірші «akt niepokoju» є безпосереднє посилання на Твіттер Лесі Василенко, депутатки ВР України. Документальна складова віршів А.Данчишин вивищує їх до статусу свідчення та свідоцтв, ці вірші не втратять своєї актуальности ще багато-багато років. У вірші «свідоцтво адекватности» йдеться про звернення українки в Інстаґрамі до інших українок, у якому вона, згадавши про четвертий день (повномасштабної) війни, закликає співгромадянок до активного опору з виразними жіночими мотивами: «Дівчата! / Українки! / в цей четвертий день війни / вперше вдалося прийняти душ і помити волосся / але хочу більше / навіть у сховищі хочу почуватися вільною людиною й жінкою / прошу вас / принаймні годину на протязі дня / пам’ятайте про вашу жіночність і світло у ваших очах / користуйтесь червоною помадою / і фарбуйте ваші незвично красиві очі / заплітайте коси користуйтесь парфумом / ще раз покажемо усьому світові / і зокрема нашим ворогам / що наш дух є незнищенний / ми маємо неймовірну підтримку / ми маємо потужне військо / маємо несамовито відважного президента / світ нас підтримує / слава Україні! / їбать ворогів». Таке точне відтворення (власне, документування) авторкою текстів першоджерел схиляє до розуміння цих віршів як суцільного ліричного репортажу, але специфічного репортажу, який із усією своєю інформативністю буквально перед нашими очима перетворюється на урочисту пісню про справедливість, зокрема в конкретному вірші («свідоцтво справедливости»): «окупанти почуваються безкарними / але це тимчасово / кожний російський вояк / відповідатиме / за ґвалтування українських жінок і дівчат / якщо доживе». Цьому текстові передує «свідоцтво жорстокости» («akt bestialstwa»), де озброєні окупанти поводяться із цивільними гірше, ніж звірі. Це було у Шевченковому, але не лише там: зґвалтування, убивства, погрози вбити дитину, яка «голосно плаче за сценою» (за стіною), поки її матір ґвалтують, а батько лежить у дворі застрелений, «бо був нацистом», як пояснює вдові окупант. Повільно гортаючи цю невеличку книжечку, читач усе глибше й глибше занурюється у світ, у якому переважно страшно та безнадійно, але зброю не складено, боротьба триває. І навіть у лютій пітьмі раз-у-раз виринають промінчики світла, як от у вірші «akt troski» («свідоцтво про піклування»):

Українські Дівчата

на папірчиках, які кладуть серед пончиків для українських вояків

Хлопці!

бережіть птахів!!

ще наробимо собі Козаків!!!

І в репортажі, і в драмі, – ми чуємо голоси дійових осіб. (Це наші люди, наші жінки і діти, це їхні голоси зі зрозумілою палітрою: від радости порятунку – до лютого відчаю через безвихідь). Тож, аж настільки незвичний жанровий мікст змушує уважно стежити за перебігом подій та їх відлуннями. Від тексту до тексту засобами ґрадації розгортається трагічне та ґрандіозне свідоцтво жаху, але водночас і всенародного українського спротиву. Є тут Кіра із Харкова, яка дбає про світлозатемнення як засіб порятунку від літаків; і одинадцятирічний хлопчик із Запоріжжя, який сам-один дістався словацької території з пляшкою води та «з телефоннним номером, записаним мамою на долоні»; і «змучена дівчинка, з рук якої нагло виривається кіт і зникає у темряві ночі», дівчинка у відчаї плаче. Це, загалом, маленька велика книга плачу. Плаче, відверто про це говорячи, й сама Авторка у вірші «свідоцтво вдячности»:

моє помешкання

Ігор

вісімдесяти п’яти років

ідучи на дерев’яних милицях

Сашка

дякує вам за обід

зробить знімки вашого мешкання

постелі на якій спав

покаже

потім

як нас у Польщі приймали

ходить по мешканню

робить знімки

я плачу

Війна у цій збірці показана передовсім через обличчя і силюети цивільних, – здебільшого, дітей і жінок; напевно, найсумніших мандрівників цього світу, бо вони не туристи в чужих світах, а біженці. Тим часом їх домівки, школи, лікарні, бібліотеки; їх селища, містечка й міста – палають, перетворюючись на пустелю вкриту попелом і безнадією. Але спротив триває. І, саме їхні, найрідніші голоси, надихають залізні українські бригади Сил Оборони міцно тримати фронт. Палітру всіх цих емоцій можна відчути, читаючи вірш «akt nadziei»:

свідоцтво по надію

сховище в Києві

Мама Амелії

увага увага!

Амелька заспіває для зміцнення бойового духу

Амелія Анісович

Мамо

всі шумлять

Мама Амелії

коли почнеш співати

змовкнуть

Амелія Анісович

співає «Let it go»

Амелії сім років

до Польщі приїхала з бабцею і п’ятнадцятирічним братом

рідні залишаються на барикадах у Києві

20.03.2022 р. співає Гімн України

на концерті «Разом із Україною» в Лодзі

Було би направду чудово, було б справедливо та вдячно, якби який-небудь український театр, хай навіть і провінційний, узяв цю драму у віршах (додавши музику, світло та відповідну хореографію) до свого репертуару. До того ж, не відкладаючи на далеке майбутнє (пізніше напишуться інші драми та інші свідоцтва цієї війни), а працюючи з таким матеріялом уже сьогодні й завтра, – аж до того часу, доки українцям це буде потрібно. А, можливо, й не лише українцям. Сьогодні у европейців триває літо й сезон відпусток на узбережжях морів зі спокійними оксамитовими вечорами, але все це аж надто легко руйнується, – щойно приходить війна, – свідоцтвом чого і є ця маленька збірочка Александри Данчишин. І, насамкінець, багнеться ще раз повторити її слова, що виростають до статусу credo:

Пишу, аби зберегти людяність

хоча б у самій собі

липень 2024 р.