Ех, майнути б оце на Сулу...
Чомусь очі туманить габою,
Хтось у серце вплітає журбу,
Бо оте все давно під водою...

Юрій Роговий. «Феодосію Роговому»

Дорогий Федосю! Я одержав твого листа…

сумного, на грані розпачу: “Все більше

людей ждуть – апетитно ждуть – моєї погибелі”.

Гр. Тютюнник. З листа до Ф.Рогового, 12.02. 1980 р.

(Це, до речі, останній лист Григора Тютюнника)

П’ять років тому побачила світ збірка новель Феодосія Рогового, «Задумані вікна», впорядкована сином письменника, Юрієм Роговим. Ця книжка свого часу, здолавши упродовж кількох років численні ідеологічно-цензурні перешкоди, виходила у видавництві «Молодь» під редакційною назвою «Провідини» (1973), хоча авторська назва книги була таки іншою, – «Задумані вікна» («Подаючи рукопис до видавництва, Феодосій Роговий у заяві до головного редактора писав: “Прошу Вас розглянути рукописну збірку моїх оповідок під умовною назвою “Задумані вікна” розміром вісім друкованих аркушів і включити їх у видавничий план 1970 року”»[1]). Аби дочекатись виходу невеличкої дебютної збірочки письменникові доведеться зазнати чимало гіркоти та звичайної людської підлости. З листа Ф.Рогового до Гр. Тютюнника від 7.01. 1971-го: «І взагалі мого оптимізму на “два поїдки”. Витратився. Вся підлота продовжується. Оце якраз сьорбаю гущу. Ось-ось ниці заплещуть в долоні… А мене так і не визнано за людину. Ніхто словом не обізвався. Я просто – нетудихата. Або ще гірше… Посіла мене сумна розчуленість, а це погана прикмета. Застряв у думках, як муха в смолі, і чекаю. Чекаю безмежного супокою… Час туди несе»[2]. І ще, – з пізнішого листа із того ж приводу й до того ж адресата: «А мені й до цеї секунди стидно від самої думки, що отак я “видаюся”… Бо то єсть глум над моїми й людськими болями… Глум! Жадоба чавити, бачити страждання…» (26.10. 1972)[3]. Зрештою, від чиновницького свавілля постраждала не лише назва збірки. (З листа Ф.Рогового до Гр. Тютюнника: «Виходить моя “перша книга прозаїка”… Вона, як сам розумієш, третину моя, а то – “дядькове”…»[4]). Детально про мученицький шлях першої книги письменника розповідає у післямові до сучасного її перевидання Юрій Роговий: «Вихід книжечки пройшов практично непомітно <…> Та й що, власне, особливого можна було говорити про видані оповідання, коли й сам автор ледве впізнавав їх. Навіть назви багатьох із них і ті стали малознайомими: так “Молитва над колискою” стала “Житом на щастя”, “Конкурент” – “Дядьком Яковом”, “Ондатри” – “Тодосем” і тому подібне. Ще й тепер, через багато років, досить важко віднайти авторські варіанти як назв, так і суті оповідань»[5]. А підсумовується цей виклад чи то видавничих перипетій, а радше неймовірних знущань, сумною констатацією: «Коли збірка все-таки вийшла друком, її об’єм становив лише… два аркуші – із майже двохсот сторінок машинопису – близько п’ятдесяти…»[6].

Щоправда, поодинока відрадна реакція на вихід тоненької збірочки Ф.Рогового таки мала місце. «Друг читача» опублікував у № 26 за 1973-й рік відгук Карпа Ходосова під назвою «Свіжий почерк»: «Молодий автор якось із самого початку заявив про себе – не побоюся сказати! – власним досить сильним голосом, голосом, що вирізняється з-поміж багатьох інших. І в побудові сюжету, і у виборі теми, і в образній системі та художніх засобах чується вправність досвідченого майстра»^[7]. А загалом шлях новелістичної збірки від автора до видавця розпочався, як я розумію, ще навесні 1968-го року. У листі Бориса Олійника до Ф.Рогового від 5 червня 1968-го року читаємо: «Дорогий Феодосію! Одержав листа. “Оповідки” передав у видавництво “Молодь” Григору Тютюннику. Отже, тримайте з ним зв’язок – обіцяв посприяти»[8]. Після декількох років виснажливої боротьби за першу книжку автор знову пише у листі до свого товариша Гр. Тютюнника: «Я надто “п’яний”, щоб викласти тобі все “естетично”, все послідовно і по-людськи… Як я можу писати по-людськи, коли зі мною поводяться, як з худобиною…»[9]. Трьома роками пізніше вже Григір Тютюнник озветься до нього власними, не менш розпачливими й зболеними рядками: «Не хочеться писати. Вітрила спущені. Вітру в них не чути, не шумить. Може, це тимчасова втома, а може, й ні. Дивився я на всяких читачів. Селяни, ті, що читали, постаріли і доживають віку в грядках та біля курей; молодші роблять, п’ють, їдять і крадуть усе, що трапиться; ще молодші їдуть геть і перевчиваються на іншу мову. Робочий люд удень на роботі, ввечері п’є, вночі спить. Інтелігенція підслуховує колег, а колеги всього і всіх бояться. Це вже не “человек в футляре”, а “футляр”!»[10]. Приватні ситуації цих двох письменників, Феодосія Рогового та Гр. Тютюнника, були відчутно різними, але їхній письменницький розпач – одного змісту й одного походження.

Зрозуміло, що поняття «пропащої сили» я вкотре (за клясиком) прикладаю до стражденного українського селянства, яке є єдиним героєм художні прози Феодосія Рогового (як і прози Гр. Тютюнника, до речі). Хоча певні (або і добре відчутні) конотації мають стосунок і до письменницької долі самого Ф.Рогового (і – вкотре сьогодні! – так само й Гр. Тютюнника…). Скільки б могла створити ця геніяльна людина, якби не заважали, якби не отруювали саме її існування, – щодня і щомиті. Втім, письменник устиг зробити чимало, – ба, навіть багато, – створивши «Сагу затоплено Посулля», що складається із п’яти романів. Творчість письменника досі належним чином не поцінована та не осмислена. На що справедливо вказав Іван Дзюба у передмові до одного з видань «Свята останнього млива». А про дебют Ф.Рогового дослідник зауважив зокрема таке: «Уже тоді почався нерівний двобій письменника із цензурою, видавничою рутиною, перестраховництвом, естетичною і мовною глухотою, – і він тривав усе його творче життя… Яке це типове для цілих поколінь українських письменників – для найталановитіших з них, звісно, хто не сповідував кон’юнктуру, – і чи може хтось уявити, скільки і що було втрачене?»[11]. А тим часом, образ затопленого Посулля Ф.Рогового, селянська душа, це неймовірне буяння-розкошування автентичного (майже втраченого) українського мовлення, – направду, не мають аналогів у вітчизняній літературі. Його можна порівнювати хіба що з утраченим Південним раєм Вільяма Фолкнера, творця і єдиного володаря неповторного духового острова в американській культурі. І тут укотре можна констатувати, що українська література (і поезія, і проза, й навіть театр, якщо говорити про драматургію Ігоря Костецького, який на десяток років випередив творців европейської драми абсурду, залишаючись дотепер невідомим світові першопрохідцем театральної екстреми) значно випереджає свого читача, зокрема і читача-інтерпретатора, – ледачого, провінційного, інертного, ніякового… Що знає український читач про Феодосія Рогового, творця розкішної пенталогії «Сага затопленого Посулля»?[12] І хто йому винен? Залишається хіба що повторити слова Гр. Тютюнника, вже цитовані вище: «Дивився я на всяких читачів…»

27 серпня 2020 р., м. Вінниця