Поняття «герметичність» – як штучна провокація та застарілий семантичний «літературознавчий» перевертень "захисту" від змін у новітніх формах поетичного письма – має на меті звести певний твір (чи митця) до політично вигідної "нішовості" мистецтва. Маніпулювання так званим «герметичним» у сучасному літературознавстві – це ознака непрофесійності та антинауковості при художньому аналізі мистецького тексту. До того ж постає питання: чи здатна ще ця псевдонаука на класичний розбір будь-якого тексту? 

За допомогою штампу «герметичне» була здійснена підміна наукового пізнання літературного твору. Але будь-який текст (наскільки б дивним чи «закритим»  не виглядав) може бути докладно дослідженим і зрозумілим, хоча б з огляду на те, що написаний він словами, які, беззаперечно, є у певній мові. Те, що офіційне літературознавство відмовляється визнавати суттєві трансформації, які відбулися в поетичній мові, й не хоче брати на себе відповідальність за зміну технологічних домінант поетичних текстів, не означає, що їх не існує чи вони припинили свій природний розвиток.

Ігнорування  певної проблеми посилює її тривання у часі та непередбачуваність наслідків. Хоча, звісно, існує ще й проблема читача, який відмовляється сприймати «старе», «відмерле», а на те, щоби зрозуміти нові форми та можливості літератури, не має банального підґрунтя – літературної та культурної освіти, яку знищила споживацька епоха. Однак Література перестає бути засобом масового впливу, як би її до того штучно не притягували. Проміжний тип письма – себто недоінтелектуальний масовізм – вже не може існувати з тієї простої причини, що нове у літературі не осягнене, не перетворене іншими типами письма, а тому є «закритим» для поверхневого розуміння псевдочитачів, псевдописак, псевдокритиків. Нарешті (тільки тепер!) Література стала вільною від подвійності та корисливості ідеологічного знаку. Це або Література, або цілковитий непотріб, де не витягнути ніяких «але», хоча дехто і далі намагатиметься зробити це…

Саме на прикладі поезії Андрія Підпалого – чи не єдиного митця своєї епохи – я спробую привідкрити функціональні можливості експериментів у мові його творів.

Поезія Андрія Підпалого постала як явище вільного поетичного мистецтва у той час, коли ще частково була можлива так звана «компромісна» літературщина: 90-ті пропонували зужиті форми постмодерних кретинічних маніпуляцій деґенеративної гри у ніщо, тоді як 70-ті – початок 80-х рр. лишили по собі поетів, які за позначкою страху та надії на згоду зберегли літературний професіоналізм і  якісне письмо. На такому частковому контрасті відбулося становлення феномену поезії А. Підпалого. Тобто залякані, перенапружені катастрофою системи 70-ті – з одного боку, та загальне тло здеґенерованих  90-х, яке взагалі не було здатне на мистецтво – з другого.

І хоча поезія А. Підпалого тяжіє до епічних форм (козацькі думи) викладу, епічний спокій тут, швидше, перевернутий: емоційна напруга на межі або вибуху, або байдужості розгортається у майже крик-попередження про щось неминуче.

Хаотичність слова тут тільки виглядає такою, бо при докладному аналізі текстових сполук виявлена чітка синтаксична конструкція, у якій присутні майже всі мовні зв´язки. Вибрані такі лексичні форми, де цей зв´язок найменше помітний (часте вживання інфінітиву, наприклад), тому створюється ефект  розгалуженого речення, яке сприймається як нагромадження слів або словосполучень через двобічні зв´язки між ними. Це певні «випереджальні» мовні структури, які видають більше значень, посилюючи напругу між словами, скасовують наказ мовної приреченості слова до іншого слова: цілком дієва площина для ідеальних мовних відношень. Синтаксис тут спрощено до епічних фольклорних форм догомерівського типу. Тоді як слова введені у флективні варіації чіткої семантичної насиченості. Тому особливим є відчуття часу, який тут не діє (наприклад: "подією очікування", де флективна форма на -нняпозбавляє "подію" часоналежності, що наближує текст до позачасових марень, які випали з тотальності реального або скоро стануть ним). Тобто все, що відбувається у тексті – це або те, що відбувається тут і зараз, або те, що було споконвіку і мусить повторитися знову. Важливу роль у поезії А. Підпалого відіграє прислівник. Фактично саме він стає означенням особи як визначеного напрямку дії. Хоча це далеко не єдиний мовний прийом, що створює відчуття невпинного тривання, діяння: "і враз коло подує кудись", "у тому на чи по люттю" (зміна значень – звукова та лексична (коло – "біля" і коло – "кругле"; люттю – "злість" і полюттю – через пом´якшене "л" після "о", чується "лити"; "на чи по" - чи на ч(е)и ПО, чи начип (о),– значення змінюється від домінанти звучання).

Доторканням у помітному та розпитаному твого чарівною мовленням та розмитим у причастуванні цього.

Тут слово "чарівною" (ж. р.) ніби вибивається із загальної структури, оскільки видається не узгодженим зі словом "твого" (ч.р.), але узгоджене з "доторканням", "твого" ж керується лексемою "мовленням". Хоча можна поміняти ці узгодження місцями – тоді "чарівною (чим?) мовленням" флективно відповідні один одному. Отже, тут наявний двобічний (перехресний) зв´язок між словами, що, безперечно, насичує семантику усіх елементів.

Слід зазначити, що загальна поетична тропіка (через еволюцію засобів поетичної мови) в аванґардному творі вже давно змінила свої структурно-семантичні центри – тобто майже цілком змінила свою природу мовної побудови. Тому в тексті це сприймається як нагромаджений хаос.

Наприклад:"і потом висихати у дорозі дороги і в не відокремленням та шлюбом..."Тут початок – майже класичний оксюморон ("потом висихати"), тоді як "дорозі" (дороги) епітет, який заперечено (відмінено), а "в не відокремленням" – перетворений різновид літоти – стиснений, коли читач потряпляє у заперечене ствердження, підсилене звуковою різкістю (в-не-від...). Якщо ж ще глибше розглядати цей поетичний фраґмент, то бачимо, що незначні острівці з так званими тропами – мінімізовано. Загалом текст чистий від будь-яких "художніх" прийомів, але емоційна напруга досягається іншим: "подібно треба і виглядаючи поспіль розподілюваним вторгненням і вогкість упритул відчує невідтвоєї і розвиднюватись по повторові тривалого..."Як бачимо, флексії, і навіть лексеми, тут зведено до своїх первісних форм (де, наприклад, "в" – повноцінне слово) – тому важливе чуттєве розуміння семантики кожного елемента: "розподілюваним вторгненням" – де загальний сенс словосполучення навіює образ військового вторгнення з різних напрямків.

Тож за рахунок чого досягається так зване образне насичення подібного тексту? Через непередбачуваність позиції лексем, їхні надбудови – очищення структури знаку (невідтвоєї), та глибинну семантику кожного слова окремо і вкупі з правдою (тут – відміна гри у поетичне) їхніх поєднань. Такі мовно-поетичні експерименти з внутрішньою (семантикою) візуалізацією слова (пригоди Мови) неможливо передбачити навіть через кілька (чи більше) прочитань, бо зменшення рівня "керованості" словозв´язку підсилює модальність (інформативність) тексту, яка щоразу видозмінюється, залежно від досвіду читача, який сприймає поданий поетичний твір (за Лотманом).

І головне – як бачимо – класичне образне сприйняття таких текстів неможливе. Тропи тут перетворені, змінені їхні чинники сприйняття. Про їхню наявність можна стверджувати лише суб´єктивно, тоді як позиція і значення слова набули свого найбільш концентрованого історичного сенсу. Фактично кожний знак та його граматична позиція набуває важливого композиційного значення і є змінно-сталою одиницею Мови як символу тривання та дії цілої нації, а в ній Людини – вічної та справжньої цінності. Мова тут не ховається за образність, не є двозначною чи подвійною. Вона наближається до мови факту та вироку поза соціально вигідними її позиціями. Від речей залишилось їхнє пряме (можна сказати побутове) призначення (без підлаштовувань і надмірності). 

Під час читання поезії А. Підпалого уявляється, що це зринає крізь вітри величезний Птах-віщун і своїми сильними крилами-словами вимахує дивні уривчасті ритми. Саме цей ритм, агресивний та гіпнотичний, створює надмір подій цих текстів. Де у паузах – напруга та чекання випаду – чи войовничого, чи завоювання жінки, а певної речитативності додають створювані видовженими граматичними формами лексеми, – що сприймається як військовий похід крізь часи. Часто наголос падає на перший склад. Тоді кожне слово звучить як постріл.

Деякі рядки із здавалося б войовничим змістом можна сприймати і як пряме (фізіологічне) проникнення в жінку ("раптом у"). Ерос та Війна настільки переплетені, що все залежить від сприйняття читача – що для нього є домінантою в семантиці певних смислових фраґментів: чи напад, чи запліднення, чи захист, чи спокуса, а чи все одночасно... Наприклад: "вторгнення і вогкість упритул відчує червоні невідтвоєї і розвиднюватись по повторі тривалого"– чого? – знищення ворога чи статевий акт? Але емоційна напруга двобічна і зазвичай смислове закінчення рядка стверджує свободу (це слова повітря, свобода, небо, дія, подія). Свобода постає як найскладніший вияв Еросу, який змінює мову еротичного до незвичного семантичного вторгнення. Тут немає визначеної тілесності – людина стає найвищим втіленням Любові у вільному пориві Свободи.