Подивився фільм(певно, після багатьох інших) про дуже пізнє повернення письменника, у всьому світі шанованого, на свою бáтьківщину. Почалося з гарячого возвеличення, а закінчилося полюванням на нього як на дика. В усіх своїх книжках він мовби переконував себе, що не даремно втік від рідного, що воно не просто провінційне – вульгарне. І не переконав, адже таки поїхав… Це одна з євангельських правд і притч, але розказана й показана без найменшої поблажливості. Висновок: отчий край найкраще любити на відстані; як і людину. Інша річ – коли ти внутрішній утікач від нелюбої ріднизни. Коли нікуди не поїхав і не маєш потреби до неї повертатися. Коли все робиш для того, щоб не піддатись обудененню, спрощенню тощо. Але ти не в силі перемогти свою родову локальність, яка поволі стає призначенням. Ти, зрештою, не знаєш крайніх меж своїх можливостей і потреб, тому що ніколи не виїздив і не повертався… Коло змикається. І ти в ньому ув’язнений. Чи вовком, чи білкою – все одно у клітці. Та це відомі історії. Навітьяк вириваєшся з цього кола. (Можливо, є й нові способи вирватися, скажімо, полетіти на Марс...). Сама смерть у цьому колі нікого нині не здивує. Мій персонаж міг би ще… змінити прізвище, адресу, професію, якоюсь мірою й зовнішність. Так роблять, утікаючи від закону. А він – утікаючи від неможливості втекти від знеособлення. Але, трохи оновившись, уже був би відлюдником. Чи ні? Знайшов би собі поблизу такого ж відлюдника, з яким добре спілкуватися поглядом. Жив би, приглядаючись до всього найдрібнішого. Спочатку, щоби стримати свою катаракту. Далі – щоб не бачити великого профанства. Збільшувальним склом не користувався б – воно притуплює відчуття правдивої близькості. Це можна продовжити…