Володимир Карачинцев – майстер вільного вірша, відомий гурманам поетичної істинності в українській поезії ще з кінця 70-х років минулого століття. Щоправда, таких поціновувачів нині небагато; як і поетів звідтоді. Тим-то його перша поетична збірка – «Хромосоми» (Львів: Центр Європи, 2007. –  256 с.) – видалася мені воскресенською, адже, додавши до уявленого з ранніх добірок підсильне тільки книжці, повно й потужно репрезентувала оригінальні авторські світогляд (невгамовна інтимізація в окресах християнства) і поетику (наскрізна метафорично-симфорична й національно-архетипічна образність; добірне коло тем, у яких ці якості виявляються найкраще). І що не сторінка – десь отаке:

зима

мамин докір

замало вивчати межисніжинковість

всі дівчата і жінки

мають ожиновий запах

Або ж:

         ти ніжна

            дотикаємося аурами

            хризантемамихромосом

                          («Світліє»)

різдвяність настає

і ми починаємо рух до світла

йдемо йдемо і

зупиняємося біля стін раю

очікуючи на нестрижене мовчання трави

(«молитвоспів місяця на засніженій землі»)

Здавалося б, «Хромосоми» – єдинопоетова (одне слово) та єдинонаша (так само) книга, а він – єдино її поет… Другої не треба. Але вона явилася, – «Видименевидиме» (Львів: Левада, 2018. – 192 с.); зрощення двох слів у назві – цілком природне мовне явище. І чи не першим імпульсом до її створення стала позірна непомітність, прозорість «Хромосомів» у літпроцесі: за одним винятком (В. Палинський), у друці на неї ніхто не відгукнувся; мовчання – як воістину глибинно-хромосомне бачення… Та чи не цього автор і домагався? Звісно, що й цього… Відтак він мусив, просто кажучи, ще дещо домовити про видимейневидиме. А що мова ця, з᾿ясувалося, вічна, позаяк те й те існують і дуально, і в найтіснішому поєднанні, злютуванні, – то вдався до нового високотворчого проекту. І вийшла книга надзвичайно… поетичної поезії. Попри її відверті філософсько-аргументаційні мотиви. (З огляду на це автор ніби нагадує нам, читачам спокушеним літературою і не дуже: любомудріє постало з образного думання й мовлення, і лише подальші обскуранти від філософії, включно з видатними, звели її до рівня, нижчого за нині буденне «дощ іде»…Тому поезія, яка вміє з першого-ліпшого нічого зробити Щось, ніколи не була і не стане конкуренткою філософії).

Неординарність книги одразу ж привабила відомих практиків поетичного й аналітичного слова, передовсім того ж Палинського; Богдана Чепурка. Вони написали для кола посвячених, а я, мережачи це, намагаюся розширити його…

         Поява «Видимогоневидимого» здатна докрайньо загострити проблему сприйняття й потрактування того поетичного слова, яке, оминувши звичну для авторського/читацького загалу позу традиційності, чесно та питомо сягає поза традицію. Карачинцев, мабуть, передбачив схожу ситуацію, бо, як мало хто до нього, оснастив, забезпечив свою другу чи не всіма можливими засобами утримання на плаву в бурхливому морі літературної смаківщини. Йдеться про назву, передмову-самокоментар («…Поезія, передусім, намагання дивитись на життя з погляду вічності. Власне, пропонований текст і є спробою представлення відчитаних, відчутих смислів. Амальгамою відчуття видимогоневидимого…»), вигадливо-чітке роздільне структурування текстів, сакральні мотта, латинізми з примітками, зрештою дизайн – обкладинкова білінь із ґранатóвими півкулями Вселенної по краях). 

Загалом книга нагадує добре споряджену каравелу відкривача нових земель…

         Та це щойно зовнішньо-рамкова обстава великого задуму. Вбачаю в цій книзі своєрідний авторський маніфест Життя й Поезії як Божо-людських сутностей. В його осерді – палке переконання, що життя й поезія незнищенні, бо взаємозамінні у своїй нерозривній двоїні. Тут видиме й невидиме – то поетичне життя, то жива поезія. Друга завжди веде перед, адже більше є феноменом метафізично-духовним, спрямована вертикально, щодо земної площинності, й до вселенського центру. Саме поезія найбільшою мірою повертає щодня топтаному інформаційністю слову його світотворні функції. Віддає автологічному філософуванню синтетичну багатозначність, а людям – духовну синергійність, прозріння. Ці мої твердження оперті на мисленну матрицю книги, що тут і там береться позолотою, патиною поетичності. Доброму читачеві воно наочно як білий день. Але найбільше вражають варіанти дивовижного поєднання очевидного з неочевидним – витворення метафоричного, симфоричного видимогоневидимого(тільки «перевізниця» значень та ознак метафора, з її найрозвинутішим різновидом – симфорою, перетворює віршування у творчий акт). Не годен не цитувати, коли кожне прочитання цього знов і знову наснажує (характеристики тропів у квадратних дужках вільні мірою вільності поетичної):

…надсвідомість незримими нитками прив᾿язує нас

            до вранішніх променів сонця

            як вишні до гілок

            що тихо збуваються [розгорнена метафорана пейзажно-філософській канві]

            -----

            пливу до тебе у морі піску

            навперейми сонцю чи логосу [психологічно-символічна метафора]

            -----

            невидиме

            а як по ньому босоніж пройтись [метафора-аргумент]

            -----

            гріх надає словам товстошкірості

            пристрасті ущільнюють ауру слів

            світло тоді задихається [розгорнена симфора-застереження]

-----

не уникай дотику жоржин[метафора-відчуття]

            -----

            місимо м᾿ясимо часиво[метафора-казіоналізм]

            -----

            особистості вітру роздаровують амфори камфори

напинають вітрила мрій[симфорично-метафоричне поєднання ментального 

з нетрадиційним]

            -----

            намагаючись

жити

за скрижальною гравітаційною правдою

голгофи[симфора святописемна]

-----

сумісність амальгамується світлом

тим що в кінці тунелю[симфора взаємності] 

-----

як довго триває ця натиснута клавіша тиші[метафора самозаглиблення]

-----

хай збудеться зелена воля трави

нехай буде синя воля води[симфора незнищенності]

-----

м᾿ятними пальцями пам᾿яті

перебираєш зім᾿яті струни повітря[симфора душевної радості]

-----

тіла наші світяться водою

з рук предтечі[симфора буття]

-----

нас прихилених до одвірка зорі[метафора українськості]

Метафорико-симфорика книги всеохопна, така численна, що, зачудовано мандруючи від сторінки до сторінки, в якусь мить перестаєш зауважувати її коштовні розсипи, а натомість замислюєшся про межі-безмежжя поетичного й поезії; про надспромогу поета. Що такого ще здатне бути іншого, кращого?  Припускаю: й самого автора це бентежило, як і потреба оприявлення видимих та невидимих сутностей, імпульсувало до видання цієї збірки. Власне краще, найкраще – то вже згадана мною взаємозамінність Життя і Поезії. І як людина «самопевна» (з його книги), а ще більше життє- й поезопевна, Карачинцев розгортає небувале, принаймні в наші часи, ясування й доведення величі поезії правдивими мисленно-поетичними засобами. Логіка тут залізна: тільки звільнившись, заартикулювавши, від досі необхідного баласту блискучих визначень та дефініцій, є шанс стрімко просунутися вперед. Через межі здобутого вже «Хромосомами». 

Курс за обрій, каравело!..

Творчо-обережно реферуючи теоретичні щодо поезії викладки автора, які насправді є поезією (приклад: «поет сягає домови/не домовинного простору мислеформ /а радше причаєного світу немислимого»), висновую: поезія всюди, скрізь і в усьому, «довкільна до неймовірного» – любов, радість, «тамоване щастя», «пошук входу і виходу з пекла до раю»; оскільки «неназване мало б не існувати», остільки поезія ословеснюється; з одного боку – «магічна сила літер і чисел», а з другого – спрага «тихої мови пустелі для порозуміння з Богом», коли букви, ставши словом, одразу ж стають і «тілом», тож «поезія транскрибує метаморфози». 

Власне їх, метаморфози, можна йменувати «домóвою», як і помовою, позицією по цей і «по той бік мови». 

Олег Лишеґа, пригадую, зіставляючи метафоричність із метаморфозністю, надавав перевагу другій, вважав її первиннішою, питомішою для земно-людської природи; у нього вона – як спільне ядро всього живого, від рослини до людини з її душею й мовою/поезією, яке забезпечує акумулювання й вільне перетікання енергій; метафора ж у його поезофілософії – продукт певного цивілізаційного пристосування і спрощення. Натомість Карачинцев дає слову змогу бути і «гусінню», і «лялечкою», і «метеликом» (класичний приклад натурального перетворення); у нього «шшипить як сонце що входить у море», а «сухожилля слів змащені молоком птахів /які щойно повернулися з ирію»–поезія направду «чиста», «глибинна», «істинна»; водночас, додаю, метаморфозна. І це попри прихильність до ідей відмови од «мислення словом» та «пізнання без знання». 

Певно, Боже сприяння людині полягає передовсім у тому, що Він обдарував її словом, здатним викликати прозріння, осяяння. Надто ж – як людину майбутнього, «проекцію у майбутнє» (за Кьєркеґором і Карачинцевим); ту, що «накопичує внутрішнє світло преображення ради». Отож-бо, преображати сутності свою й довкільні! В царині поетичної творчості таке преображення мовби поєднує метаморфозу з метафорою/симфорою, стає джерелом правдивого натхнення. Карачинцев напрочуд повно зачерпнув із цього «видимогоневидимого» джерела. Якщо «світ являє собою сумму поетіку Бога», то власне поетика в концептуальній практиці автора найадекватніша сама собі. Його поезія зостається собою у просторі перетворення й недовідомості поетичних істин. І його другу поетичну книгу назвý преображенською.