Ні, насправді роман цілком пристойний, у ньому є все, що треба для успіху, популярності автора і продовження теми. Якої саме? Езотеричної, демонічної, етнографічної – називайте цей епос як хочете, але про Київ у контексті поганської історії не так вже й багато мовлено останнім часом. Здебільшого всі книжки на цю тему починаються і продовжуються зазвичай так, ніби все всім відомо – про чорну славу предків, ясні очі княгинь, різнокольорові скалки розсипаної мозаїки літописів. У даному випадку архаїки в «Лисій горі» Сергія Головачова вистачає – він починає там, де інші навіть не думали зупинятися, гадаючи, що сучасність важливіша за минуле, і досить сказати «Дажбог», щоби роман став «історичним».

 Тим часом камуфляж сучасності – усі ці сюжетні родзинки, які Саша Соколов волів кинути на поталу масовому читачеві – не дуже важить для автора роману. Тобто динамічний сюжет, елементи трилеру, детективна інтрига, пригодницький стиль і безперечний флер міського роману плюс магічні таємниці родом з казки в «Лисій горі» присутні, але суть твору, звичайно ж, не в цьому. Яка саме суть? Чи існує вона в сучасній літературі, а чи все це імітація, гра в щирість і стилізація стилізації? Якщо чесно, то зазвичай такі творі рідко коли бувають художніми, а для науково-популярних їм не вистачає авторового бажання працювати для масового читача.

Натомість з «Лисою горою» все гаразд в усіх цехових сенсах. По-перше, це не просто київський роман про те, як на Вальпургієву ніч до відомого місця сили збирається всіляка нечисть, а люди, міліція і загалом влада зазвичай не можуть цьому протистояти.  Так, тут є і передумови того, чому все так «історично» і зручно склалося, і чого Перуна скинули у Дніпро, і наслідки християнізації так само розглянуті в контексті безумовно гостросюжетної оповіді, але, здається, завдання автора полягало трохи в іншому. Не лише переказати міські легенди про відьом, лісовиків, чортів і вовкулаків, які за життя, тобто вдень, можуть видаватися звичайними людьми, як у «Нічному дозорі», а вночі, або під ту саму Вальпургієву вечірку стати тим, ким вони є насправді. Якраз про них у романі чимало. «Плотными рядами с автоматами наперевес ратники дьявола шли к престолу, оставляя везде, где бы они ни были, хаос и разрушение на своём пути. Их руки были по локоть в крови, и даже лица были вымазаны кровью. Имя им было легион».

І тут саме час розповісти, як побудований цей роман, що немовби за гоголівською «Шинелею» може бути розібраний на формалістичний конструктор черговим Ейхенбаумом зі Шкловським включно. Тож, як знати, існує матриця на зразок біблійських текстів, за якими формується структура роману. Для пересічного читача, не посвяченого в канонічні тонкощі, досить буде згадки про десять заповідей, за якими збудована прикінцева структура роману: «на передней грани перевёрнутой пирамиды высветилась бегущая строка: «НЕ сотвори себе кумира», «НЕкради», «на передней грани перевёрнутой пирамиды высветилась бегущая строка: «НЕ убий» і т.д.

Але у тому-то й річ, що «Лиса гора» - це не роман-апокриф, як вже було сказано, і сучасних жанрово-стилістичних ознак у ньому більш ніж достатньо. Насамперед це, звичайно, сатира, потім, безперечно, памфлет, далі, ясен князь, пародія. «Со стороны это выглядело, как вознёсшийся ввысь в прозрачной пирамиде двуглавый орёл с огненно-красными крыльями. О’Димону в восставшем из пепла фениксе привиделся дух возрождённого Осириса, Димон-А разглядел во взлетевшей жар-птице вернувшегося из заточения Велеса, а безумный инквизитор с ужасом осознал, что только что на его глазах сбылось предсказа-ние Иоанна Богослова об освобождённом из темницы Звере. Когда же окончится тысяча лет, сатана будет освобожден из темницы своей и выйдет обольщать народы, находящиеся на четырех углах земли, Гога и Магога, и собирать их на брань».

Брані, чи пак битви в романі вистачає. Б’ється Зло із Добром, і схоже все це на те, якби у Пеперштейна з Ануфрієвим у «Міфогенній любові каст» зійшлися егрегори народних мас збоку Тисячолітнього Рейху і Святої Русі. Пригадуєте, на що все воно, врешті решт, витворилося? Правильно, на битву гігантських статевих органів, бо інакше і бути не могло там, де бал править цар-мат і лайка-наказ.

А що тут? А тут, як знати, все благоденствує до того часу, аж поки стане ясно, чому «таку країну розвалили». Насправді це не люди, а нелюди її завалили під серпом і молотом своїх сатанинських символів і емблем. Хіба не так? Принаймні у цьому романі – не інакше. Ще в Булгакова, який вчувається у кожній фібрі «Лисої гори» людей привчали не те щоб не любити, але пояснювати їхні вади «квартирним» питанням заради сміху, а насправді змушувати робити «добро» заради «зла», це точно. «Бледные, как тень, люди шли к небесному престолу плотными рядами, глядя на мир пустыми глазами. Одни из них уничтожали людей с помощью прививок, заражая их гриппом, раком, спидом и эболой, другие использова-ли для этих целей алкоголь, табак и наркотики, а также ГМО и прочую химию, третьи сокращали народонаселение, пропагандируя лесбиянство, педерастию и гомосексуальные браки, а также делая людей зависимыми от средств ложной информации, чтобы человечество не знало и не искало правду».

Саме в цьому пафос роману – не зруйнувати чергову модель людинолюбства, хитку і непевну через засилля «відьомських» концептів сьогодення, а збудувати щось на зразок власної доктрини захисту від історичного свавілля і заодно історіографів. Їх справді забагато у нашому довкіллі, усім їм варто видавати премію імені Сашка Ярового. «В первом легионе шли седые старики, во втором ше-ствовали небритые мужчины, замыкали колонну безбородые юнцы. Все они были обыкновенными аферистами, создававшими деньги из воздуха, гениальными жуликами, развалившими великую страну и присвоившими себе её осколки, непревзойдёнными ворами, приватизировавшими и распродавшими по дешёвке всё, что только было можно: армию и флот, фабрики и заводы, средства массовой информации и государственные учреждения, благодаря чему и стали миллионерами, миллиардерами и олигархами». 

Сергей Головачёв. Лысая гора. – К.: Каяла, 2017. - 432 с.