Re: цензії

Не так давно до читача надійшла нова збірка поезій Сергія Жадана з промовистою (насиченою алюзіями та ремінісценціями) назвою «Тамплієри». До чого тут лицарі Храму з далекої історії, чи варто всує згадувати їхнє ім’я, пам’ятаючи, як зле вони закінчили в 1314-му році? Якщо йдеться про алеґорію, то слід зрозуміти, хто сьогодні відповідає образу храмовників. Їхній ворог відтак намалюється сам, із цим особливих проблем не буде. Але хто вони, теперішні українські тамплієри? Чи не конче українські, можливо, авторська свідомість фіксується у значно ширших масштабах і виходить за межі вітчизняної реальности. Наш світ улаштований так, що лівий берег будь-якої ріки втрачається першим і це вважається нормою («Світ створено так, щоби нам було що втрачати: / цей ліс, цей голос, лівий берег ріки»); за правий берег тривають тяжкі оборонні бої, правий берег ніхто без бою не здасть. І це – хороша новина, утримування правого берега залишає надію на перемоги в майбутньому. Це перша думка, яку інспірує триптих Жадана «Тамплієри», що й дав назву всій збірці віршів 2015 – 2016 років, замикаючи книгу та будучи її яскравим смисловим пуантом. Семантично до триптиху примикають ще декілька віршів, розміщених наприкінці збірки, позаяк у них присутні емоції ліричного суб’єкта, породжені безпосередньо війною. Іноді трапляються вірші з рядками, м’яко кажучи, неочікуваними, в яких ліричний суб’єкт буквально в одну мить скасовує всі ліберальні приписи: «Я пам’ятаю тебе, ніби карту східних земель, / з яких мене вибили ворожі війська. // І тепер єдине, чого хочу, – вернутись сюди, / знову зайняти міста, з яких відступив, / вирізати всіх, хто тішився з моєї поразки й біди, / вбити по кордону межові стовпи» («Виверни рукави осель…»). Очевидно, що ліричний суб’єкт цієї поезії перебуває в епіцентрі кривавих подій; він десь там, де полихає безпосередній вогонь війни. Саме тому він і має право на такі жорсткуваті думки й почування. Блага вість від Жадана сьогодні звучить приблизно так (курсив мій. – О.С.):

зламати все іще раз, спробувати ще,

вивернути, мов рукав, прихований ляк.

В цих кордонах усе буде лише

так, як має бути, чи не буде ніяк.

Зрештою, вся ця збірка (як і попередня «Життя Марії») виросла на субстраті війни, себто вся вона – з болю, крови й мужности наших героїв. Про що поет укотре не полінувався наголосити у коментарі, який передує віршам: «І ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена запеклістю й злістю, але також і вірою та наполегливістю. І подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне – знає, чим усе має закінчитися. “Тамплієри” – 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається». До цього авторського коментаря ще доведеться повернутися, коли спробуємо з’ясувати, хто ж вони такі, тамплієри нашого часу. Коментар цей сумний і правдивий; і, найголовніше: автор у ньому, як і у віршах, зазирає в майбутнє, впевнено тримаючи на прицілі недавнє минуле і, ясна річ, теперішній день. Ліричний суб’єкт Жадана мінливий, він обертається на різних персонажів, часом проґнозованих, іноді несподіваних. До очікуваних можна віднести священика («Я знав священика, який був у полоні. / Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. / Телефонні розмови з донецькими операми. / Трофейний опель із польськими номерами»), і ось його голос і думки, ретрансльовані поетом: «Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. / Серце моє легке і обійми мої розпростерті. / Моєї любові стане на всіх, / навіть на тих, хто хотів мене вбити. / Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті». Цей священик говорить, приміром, й таке: «Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: / прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. / Я принесу своїм ворогам на могили квіти. / Кара господня настигне всіх. / Вам, атеїстам, не зрозуміти». Семантика збірки реалізується передовсім через комплекс мотивів, найпомітнішими серед яких є мотиви війни й любови («Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу / нитки любові і нитки металу, / вечірню щедрість і ранкову злість»). Цікаво, що навіть у таких мотивних рамках Жадан не забуває і про таку факультативну річ як творчість чи пак, ремесло поета: «Люби, люби своє ремесло, / коли життя відгороджується ровами, / і навіть про те, чого не було, / слід говорити простими словами». (І, мабуть, уже ніхто не дивується, що інтонації саме цього поета неможливо із кимось сплутати: «Коли небо складається з холодних медуз / і птахи голосять, як панотці до парафії. / Що таке поезія? Поезія – це Ісус, / якого розпинають на хресті орфографії»). А війна у цій книзі – багатолика. Ось «чистить зброю молодий піхотинець»: картинка настільки жива й переконлива, що читач відчуває дотик до цієї реальности, а відтак і власну причетність до направду вагомих речей: «Хай уві сні розмовляють діти, / і вгорі над ними висять планети, / цієї ночі так хочеться жити, / що від цього можна просто померти» («Дихає ночі теплий звіринець…»). Ось вони, вікопомні й криваві епізоди війни, про які ліричний суб’єкт Жадана говорить нарочито буденною мовою, наголошуючи, можливо, на абсурдності війни як такої: «З ночі викочуються розстріляні ешелони. / Риють пісок гробарі. Готуються до оборони» («Кнопочна нокіа. Єдина родина…»). Крім своїх і чужих, невід’ємна частина будь-якої війни – маркітанти. Було б дивно, якби поет обійшов їх увагою: «Провидіння завжди стереже / того, хто навіть не думав тікати. / Бої відкочуються, і вже / в місті з’являються маркітанти». Без них не обійдеться жодна з воюючих сторін (а також цивільне населення), і немає значення, яке за вікном століття. Це якась особлива метафізика війни, – поруч із загиблими та пораненими, вдовами й сиротами, перемогами і поразками. Вони, як птахи, роблять свою непомітну роботу, незважаючи на божевілля довкола та ніби стверджуючи його, божевілля, дискретність і тимчасовість:

Вантажені ліками і вином,

минають засідки та перепони,

бредуть від вокзалу старим полотном,

заходять у спальники та промзони.

Розкладають свої скарби,

ходять зайнятим щойно містом.

Ще один рік пройшов без сівби,

на спалених школах сидять голуби,

діти їх зганяють свистом.

Перекривається рух на постах,

і варта на розі співає канти.

Стільки життя в дитячих листах,

і сфери впливу в наших містах

ділять праведники та спекулянти.

Сонце над вами летить шкереберть.

І торгівля для вас – звична марнота.

Але доки ми платимо за власну смерть,

у вас і далі буде робота.

У найліпших своїх зразках поезія Жадана тече вільно та повнокровно, ніби потужна ріка в долині, яку замість високих берегів здебільшого урівноважують і направляють рима і розмір. (Не останньою чергою також і строфіка: частотність використання поетом п’яти- й шестирядкових строф поруч із більш традиційними катренами (змішуючи різні строфи навіть у межах однієї поезії) вказує на пролонгацію питомо національної барокової традиції). Це така своєрідна ріка життя, води якої вбирають і несуть із собою все суще та найсуттєвіше; власне, все те, що є вагомим або й визначальним для більшости людей: «Здавалося б, неможливо все передбачити. / Здавалося б, не можна звикнути до цього протягу. / Зливи, мов жінки у вежах, засинають, ридаючи. / Дерева, як підлітки, виростають із власного одягу» («Здавалося б, найпростіше – торкатися неможливого…»). Вірші в цій збірці виказують схильність автора до побудови заледве не ліричних сюжетів; вони не лише взаємопов’язані довкола головного мотиву випробувань під час війни, але й розмотують цей мотив, ніби сувій, на кожному новому відтинку додаючи смислових та почуттєвих обертонів, насичуючи книжку від тексту до тексту все новими й новими деталями, а відтак – діялектичною повнотою сенсів та повноводністю складних людських емоцій. Уже в першій поезії книжки виникає образ людини сучасного українського прифронтового міста. Тут все не так, як у інших містах України. Тут зовсім інше життя, основними ознаками якого є непевність і тимчасовість. Прикметно, що автор звертає увагу на зовсім іще молоду людину, в життя якої ввійшла реальність війни: «Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі. / Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід. / Потяги завмирають на мить і рушають далі. / Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід». Що це за місто, враховуючи характеристики, які прозвучали в рядках першої строфи, і знаючи, куди рухаються наші потяги? Вибір небагатий: Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка. От лише біля цих міст немає згаданих поетом шахт, але це не так уже й суттєво. Шахт у будь-якому разі десь там вистачає, поет не надто схибив. Там – це там, де сьогодні війна. Вокзал прифронтового міста з короткими зупинками потягів і юна дівчина, яка мусить якось виживати: «Ніхто не зупиняється в її місті. / Ніхто не хоче забрати її з собою». Насправді, в її віці ще треба ходити до школи. Потяги, які вона проводжає очима, представляються перепусткою в інший світ; туди, де немає війни. Але, і це – дуже вагомо: «Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, / що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою. // Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго, / що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, / що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого / і літньої порожньої панорами». Підозрюю, знання про територію, яка «виявляється, може бути бажаною і дорогою», цій дівчинці підкинула війна; точніше, наші військові, які, офіруючи за цю землю свої життя, спричинилися до якогось найвагомішого уроку про батьківщину: «Ніхто не пояснює їй, у чому причина. / Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату. / Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, / ніби хребет у підлітка з інтернату». Разом із батьківщиною, формується й ця юна людина, для якої батьківщина – не просто слово і не лише маркер певної території: «Все, що діється нині з ними всіма, називається часом. / Головне розуміти, що все це діється саме з ними». Війна, що зовсім поруч і унаочнена в тексті динамікою руху військових, кшталтує психіку й перезавантажує пам’ять людини. Що буде далі, мало хто знає; під час війни конкретне «сьогодні» зазвичай важить більше, ніж примарне «завтра», але, тим не менше, життя триває: «Формується її пам’ять, формується втіха. / В цьому місті народилися всі. Кого вона знає. / Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав. / Коли згадувати більше немає кого, вона засинає». І є таке відчуття, що засинає ця дівчина так, ніби вона помирає. Це хороший текст для введення в атмосферу збірки, для майже симультанного ознайомлення з її ідеологічними, емоційними та поетикальними параметрами. Вже в наступній поезії розгортається мотив дому, що корелює з мотивом батьківщини: «Клади камінь при камені, будуй свій дім: / на глині, на чорноземі твердім, / вибирай у землі з кишень вугілля й сіль. / Кожен повинен мати дах для поминок і весіль. // Потрібно мати місце, якого буде шкода. / Вода чогось варта, якщо це питна вода. / Коли справді шукаєш винних, то це не ми. / Все життя ми будували свої доми» («Як ми будували свої доми?..»). І, як завше, Жадан демонструє володіння афористичним рядком, який змушує думати і дивуватися на позір простим речам: «Голос сильним дається для співу, слабким для молитов. / Мова зникає, коли нею не говорять про любов». У ліричному сюжеті логіка поета рухається від негараздів окремих домів до цілого міста, облюбованого та окупованого алеґоричними зміями: «І ми стоїмо під пекучим небом, / і не можемо зайти на власне подвір’я». І, попри загальне заціпеніння, вихід із цієї ситуації є: «І прогріваються могильні плити, / і всі завмирають, ніби в давньому танці. / Але один хтось знає, що треба робити, / і якось зранку береться до роботи». Алеґоризм і метафорику поета можна прочитати як проблему розмінування звільнених територій; лише після цієї складної та небезпечної праці вони знову стануть придатними для життя: «Кожен із нас тебе знає й кличе, / і доки діти бояться заснути, / доброї роботи тобі, чоловіче, / хай менше довкола буде отрути. // Знайди бодай якесь виправдання / цьому місту із тисячею криївок. / Хай повертаються після вигнання / вагітні жінки до своїх домівок». А в якості філософічно-смислового пуанту проливається фінальна строфа: «Вулиці тонуть у сонячній млості, / літню зелень не перебороти. / Життя дається для любові і злості. / Кожному вистачить роботи». А вже в наступному тексті автор ніби відмотує сувій нашої найновішої історії назад на пару років («В місті з’явилися невідомі святі, / молились камінню й спали на килимах. / Який зв’язок із господом при такому покритті? / Малюй хрести на потрібних тобі домах. // За ними прийшли військові й запалили міста, / почали різати безбожників та мирян. / І ось тоді Йона написав пояснювального листа, / зібрав речі й рушив за океан») і з використанням біблійної історії про Йону говорить про реалії війни і так званих вимушено переміщених осіб. Вірш правдивий і жорсткуватий; він написаний так, ніби автор направду не чує з усіх боків, що переміщені особи в більшості випадків не збираються повертатись назад. Нещодавно один російськомовний письменник із Донецька, який уже понад два роки мешкає в Києві, сказав (відповідаючи на питання, чи повернеться він колись додому), що не можна повернутись у власне минуле. Отже, він не повернеться, як і більшість із його земляків. Зовсім інша візія у поета, а суб’єктом рольової лірики тут невипадково виступає сам Господь-Бог: «Якщо ви всі прорветесь і уникнете облав, / якщо загубитесь у чужих містах, / ви все одно не зможете бути щасливими там, де вас ніхто не чекав. / Вигнання завжди обертається тишею на вустах. // Я розумію, що ти не хочеш жити між бід і пожеж, / розумію, що тобі заважає кожна з моїх загорож. / Можна втекти від мене, але від себе ти ж не втечеш. / Та й від мене, якщо відверто, не втечеш також» (курсив мій. – О.С.). І, в принципі, поет має рацію. Але діяти відповідно до його рації сьогодні непросто, а завтра буде ще складніше. І це – також правда, яку не варто іґнорувати. Вже на цьому початковому рівні можна помітити деяку єресь поета, позаяк люди, які ледь не чудом вирвались із окупованого Донбасу, можуть йому закинути надмірну теоретичність у питаннях життя і смерти: «Ти маєш жити там, де ти маєш жити, і не питай чому». Але є своя логіка і в міркуваннях автора. Все це – занадто складна історія, розбиратися з якою, швидше за все, доведеться вже наступним поколінням. А в поезії Жадана Господь-Бог є достатньо переконливим, аби біженець Йона таки повернувся додому. Ледь помітну дидактику останнього рядка підважити доволі складно:

Тоді Йона сушить речі й приходить назад.

Провітрює дім, бачить, як розрісся яблуневий сад.

Яблука падають і лежать у траві,

ніби риби, яких викинуло на берег – ще не померлі, але вже не живі.

І якщо їх не збирати щоденно, вони обов’язково помруть.

І роса проступатиме на їхній шкірі, як ртуть.

Господь себе сам боронить та охороня.

А ось за деревами слід доглядати щодня.

У збірці чимало віршів, мотивний комплекс яких так чи інакше обертається довкола проблематики вимушених переселенців (біженців) і втраченої ними батьківщини. Відчувається, що поет дуже добре розуміється на цих непростих речах. Утім, із якимись рядками все зрозуміло, і звернені вони одночасно до всіх, хоча і ні до кого конкретно («Не треба рятувати світ, спробуй урятувати хоча б когось»), а деякі рядки (або строфи й ледве не цілі поезії) звучать дещо дивно, в них відчувається первородний хаос, із якого непросто виснувати чітку картинку того, що відбувається, як от у вірші «Кидай мертвих за борт…». Швидше за все, ліричний суб’єкт цієї поезії, як, до речі, і попередньої («Другий рік місто косить чума…»), всього-на-всього переносить нас по той бік лінії фронту (розмежування), вдавшись до алеґоричного мовлення, творячи паралелі між давно минулим і цілком упізнаваним сьогоденням: «Другий рік місто косить чума. / Не працюють навіть борделі й тюрма. / Скінчився хліб, скінчилась вода. / З культурного життя – лише хресна вода. / Ходимо, кличемо святих отців. / На зворотному шляху підбираємо мерців». Є в цьому місті й свої розваги, макабричний характер яких передається поетом напрочуд переконливо й точно: «І ми одягаємо пір’я й хвости, / і змащуємо кров’ю натільні хрести, / і палимо на вулицях свого сатану, / і оголошуємо небесам війну, / і водимо процесії довкола вогнів. / Все, що в нас є – це народний гнів». Читачеві не надто комфортно в таких реаліях, бо тут, на думку ліричного розповідача, відродились «Середні віки такі Середні віки» (до «середніх віків» ми ще повернемось, говорячи про триптих «Тамплієри»). Рецептори розповідача позначені помітною відчуженістю; він не виглядає щасливим, радше приреченим, але не без шарму інфантильного фаталізму: «Лишаємось разом – мертві й живі, / стоїмо по горло у високій траві, / стоїмо на березі нічної ріки, / запалюємо старі маяки. / На вогонь прилітає лише сарана. / Ніч глибока. Немає дна». Ось так: там «немає дна»; ці слова варто добре запам’ятати всім, кому багнеться сьогодні писати про поета або хоча б говорити про нього. Для єресі, що її так яскраво демонструє Жадан, починаючи ще з попередньої книжки «Життя Марії», є свої підстави й причини; присутня й деяка провокативність, але поет має на неї право. У віршах багато приглушеного, ніби боязкого, світла й притишених до шепоту голосів («В ґетто ніхто не святкує різдво»), які чесно ретранслює автор, не завше з ними погоджуючись. (Він не може їх не почути, а, почувши, – іґнорувати). Навіть не уявляю, хто із сучасних поетів, окрім Жадана, спроможний писати про «сіру зону», помічаючи суттєві й аж надто вагомі дрібниці: «Коли із зони виходять діти й дорослі, / там все одно лишаються звірі й рослини. // Там лишається небо, як порожня майстерня, / і земля, мов камінням, наповнена мерцями, / і мерці годують від травня до серпня / молоду кукурудзу своїми серцями» («І стільки світла. Щоразу. Навіки…»). Осмислюючи сучасну війну, Жадан уникає деяких деталей, які сприймає як очевидність, про яку неодмінно напишуть інші автори; натомість зауважує, здавалося б, не менш очевидні речі, узагальнюючи картини сьогодення до масштабних історіософських полотен: «Все, як сто років тому. / Час рухається по колу. / Військо виповнює тишу вагонну, / щоби вертатись додому. // Снуються вечірні тіні. / Зроджуються таємниці. / Знову історія країни / твориться вздовж залізниці. // Тут триває торгівля / і передаються новини. / Тримає разом вокзальна покрівля / людей цієї країни. <…> // Війна триває сторіччя, / і триватиме ще віками, / пильно дивляться тобі в обличчя / проповідники з провідниками». Говорить він також про те (зазираючи, можливо, у найближче майбутнє), про що інші хіба що думають: «Сніг заносить залізничні перегони, / місяць світить всім замерзлим подорожнім, / йдуть на Київ добровольчі батальйони, / йдуть під небом – опівнічним і порожнім. // Кожен має свою власну нагороду, / кожен має недовіру і сміливість, / будуть різати таку саму голоту, / щоби відновити справедливість». Ризикну озвучити версію, за якою сучасними тамплієрами для поета є представники добровольчих батальйонів. І хоча це, можливо, завузьке розуміння, але їхня відома жертовність, їх особлива етика і, зрештою, їхні проблеми з владою після повернення з війни – свідчать на їхню користь: «Маршуватимуть колони поріділі, / під мостами виставлятимуть сторожу, / до церков уранці кожної неділі / сходитимуться на службу божу. // Буде їм ім’я Христове, наче видих, / будуть слухати про муки і тортури, / будуть зігнутих від страху посполитих / волочити до комендатури. // При багатті, наче безпритульні, / будуть згадувати спалені домівки, / будуть кулеметами патрульні / вибивати іскри із бруківки». Звернімо окрему увагу на останні строфи, які в цій країні міг написати лише Жадан. Подібну єресь у нас найчастіше не вибачають (згадаймо хоча б Олеся Ульяненка з його нищівною правдою про час і людей). Тим часом єресь, до якої вдається поет, виростає до масштабу етичного феномену, – його варто лише зауважити, а відтак і осмислити:

Буде поле зимувати перестигле

під усю цю маячню і колотнечу.

Нам з тобою неабияк пощастило –

завойовувати порожнечу,

йти на світло з цього простору нічного,

зимувати у старій світобудові.

Нам з тобою не лишилося нічого.

Крім любові, звісно.

Крім любові.

***

Аби ліпше налаштуватися на триптих «Тамплієри», читачеві, можливо, не завадить іще раз перечитати автокоментар поета до книги віршів. А можна повернутись до нього вже після взаємнення з віршами, – обидва шляхи продуктивні. Я, мабуть, хочу сказати, що коментар пояснить те, що здатні в собі приховати тропи й фіґури поетичного мовлення. У першій частині триптиху йдеться про те, як складно вижити в середньовіччі. Особливо тим, кого до цього не готували. Ліричний суб’єкт, швидше за все, перебуває на марґінесах процесу (в усякому разі, не в епіцентрі), але й він дуже добре усвідомлює крихкість сучасного дня та загрози, що постали перед нашою цивілізацією: «Як бути в місті, яке обступила облога? / В сутінках тебе торкає тривога, / в темряві все видається таким близьким. / Є лише одна книга. Вона про бога, / але написана невідомо ким. // Я люблю твоє волосся в нічному вітрі. / На голоси із веж озиваються звірі. / Рветься бузок із торф’яних узбіч. / Світ обмежується тим, у що ти віриш. / Світло вигадали, аби закінчити ніч» («Хто зможе вижити в середньовіччі?..»). Все це поволі починає нагадувати колишнього Володимира Сосюру, у ліриці та ліро-епіці якого суспільне доволі складно або й неможливо відділити від особистого або навіть інтимного. Центральна частина триптиху якнайточніше співвідноситься з автокоментарем поета, – це той самий зміст, викладений у двох різних форматах. У поетичному варіянті автор вдається до творення алеґоричної реальности, пов’язаної із тамплієрами, і це робиться зовсім не для заморожування читача, який прекрасно розуміє, про яку саме війну йдеться. Відсилання читача до доби хрестових походів потрібне поетові, аби налаштувати реципієнтів на певну хвилю, – як почуттєву, так і семантично-змістову (етичну): «Доки вони волочаться палестиною, / сонце над ними горить золотою пластиною. / Торкайся святої землі обгорілою шкірою. / Війна за нові території завжди пов’язана з вірою. // Коли вони повернуться, коли роззброяться, / коли вони відстояться в чорній хроніці, / поруч із ними залишаться найбільш віддані. / За війною найкраще спостерігати на відстані. // Їм ще згадають усе, що сьогодні не має значення, / на них ще посиплються зречення та звинувачення, / їх ще зроблять винними в усьому, що нині діється <…>». Припускаю, що декому з читачів ці паралелі видадуться надуманими (як мінімум), але поетові все це здалося цікавим і навіть життєствердним, – саме тому й тамплієри: «А доки вони полохають небо знаменами, / лишаються непереможними та безіменними, / знають, що все недарма, що все по справедливості. / Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості» («Що з ними буде, коли вони всі повернуться?..»). У заключній частині триптиху («Ще по зимі лежать померлі в озерах…») йдеться про торжество здорового глузду, про інстинкт самозбереження (жити потрібно навіть під час війни) та інший конструктив, що стає актуальним опісля будь-якої війни:

Ще вуста після голоду такі солоні,

хтось і далі залишається у полоні,

а вони тягнуть каміння до міста, волочуть пісками,

відбудовують вулиці збитими в кров руками.

Хто такі тамплієри, і який слід залишили в історії людства? Чому саме на цю етичну емблематику вирішив зіпертися сучасний український поет, розробляючи мотивний комплекс війни, любови й віри («Лишається любов. / З’являється вага»)? Відповідь буде нескладно знайти, пошукавши в надійних джерелах. У блискучому есеї Збіґнєва Герберта «Оборона тамплієрів» йдеться про новий тип суспільної організації, яку запровадили тамплієри, заснувавши Єрусалимське Королівство: «Нова монархія була, так би мовити, більш демократичною і більш республіканською, ніж чимало західних монархій. Королівську владу обмежував парламент, який складався не лише з баронів, а й із міщан. Він мав вирішальний голос у багатьох важливих справах, скажімо, податкових. Селяни були вільні. Шанували також релігійну свободу. (У Жадана вже у першій частині триптиху зустрічаємо рядок: «Справжня віра виростає з єресі». – О.С.). У низці храмів існував simultaneum – звичай відправи богослужінь за багатьма обрядами й конфесіями. Тора, Коран і Євангелія, на яких присягали перед Трибуналами, мирно співіснували, мабуть, уперше, і не лише у судовій практиці. Звісно, дійсна картина мінялася залежно від перебігу подій і напруженості суспільних стосунків і була далека від ідилії. Проте годі оминути цей вагомий експеримент творення багаторасової та багатоконфесійної спільноти». Сучасному читачеві одразу стає зрозуміло, що йдеться про нечуваний ідеялізм тамплієрів, особливо ж, у тому факті, що стосується simultaneum. (Герберт: «В їхній свідомості, мабуть, почався важливий процес розширення виднокола у питаннях віри. Те, в чому був певен кожен франкський шляхтич, вирушаючи у хрестовий похід, – християнство є єдиною гідною цієї назви релігією, – захиталося завдяки новим контактам і новому досвіду. Коран, який визнавав Христа за одного з пророків, безумовно полегшив цей процес»). Навіть теперішній світ іще не готовий до миру, що вже говорити про добу хрестових походів. Дозволю собі продовжити цитування розкішного есею Герберта, бо надто вже вражаючими та характеристичними, як для нашої доби масового споживання, виглядають абзаци про суворих храмовників із «темного» (як декому й досі здається) середньовіччя: «В Єрусалимі тамплієри невдовзі зайняли дві мечеті, під якими містилися велетенські підземелля, призначені на стайні. По суті, їхній укріплений Темплюм був містом у місті. Там тривало своє життя, суворе й просте. Харчувалися тамплієри у великій трапезній із неоздобленими стінами; їли мовчки, і кожен лицар-монах залишав частку своєї страви нужденним. Коли хто з братів помирав, його страву впродовж чотирнадцяти днів віддавали вбогому. Тричі на тиждень тамплієрів зобов’язував повний піст. День починався месою, яку відправляли за дві години до світанку. Відтак кожен лицар навідувався у стайню до свого коня і лаштував зброю. На світанку знову слухали месу, а вдень повторювали десятки обов’язкових молитов. Обід, пізніше щось на зразок шикування на очах у гросмейстера. Вечірня, молитви, вечеря і тиша аж до кінця дня. Статут також містив карний кодекс. За десять злочинів загрожувала кара виключення з ордену, ба навіть довічне ув’язнення. <…> Доходи ордену не збагачували його членів. Адже у статуті існував суворий припис, за яким, коли б після смерті брата знайшли у нього гроші, то належало поховати його у непосвяченій землі».

Я так розлого цитую Герберта, бо вважаю, що Жадан, реанімуючи Темплюм, як яскравий ідеялістичний концепт, використовує його не просто у якості екзотичного тла, але вдається у цьому випадку до своєрідного гіперпосилання з метою забезпечити віршам про сучасну війну додаткове (актуальне) багатоголосся. І перше, що впадає в око, – це дисонанс між життям і побутом храмовників та споживацькими ідеями й настроями будь-якої доби, – як давноминулої, так і теперішньої: «Собор у Труа затверджує 1128 року статут тамплієрів, духовним опікуном яких стає найвищий моральний авторитет Європи св. Бернард. У його відомому листі De laude novae militiae ad Milites Templi ми знаходимо протиставлення суворих і цнотливих тамплієрів новобагатькам, по-жіночому марнославним і ледачим лицарям Заходу. “Неохочі вони до всіляких надмірностей, як у їжі, так і у вбранні, а турбуються лише про речі необхідні. Живуть разом, без жінок і дітей… лайливі слова, марні вчинки, непогамовний сміх, скарги і ремствування, якщо їх зауважать, не залишаються у них безкарними. Ненавидять шахи і гру в кості, почувають відразу до ловів; не знаходять жодної насолоди у нерозумній гонитві за птаством, гидують і уникають мімів, чаклунів, жонглерів, легких пісеньок і жартів. Волосся стрижуть коротко і знають із традиції апостолів, що турбота про зачіску ганьбить чоловіка. Ніколи не бачено, щоб вони причісувалися, рідко миються, їхні бороди шорсткі, запилюжені, плямисті від спеки і труду”». Такий ідеялізм тамплієрів, їхня аскеза, – не могли не призвести до загального обурення у середньовічній Европі та, ясна річ, популярних тоді звинувачень у єресі. (Герберт: «Звісно ж, тамплієрів звинувачували в єресі, головним чином для того, щоб позбавити папу змоги втручатися на їхню користь»). Як відомо, історія тамплієрів закінчилася катуваннями й мученицькими смертями на вогнищах. Тож есей Герберта завершується слушною думкою: «В історії нічого не закривається назавше. Методи, вжиті в боротьбі з тамплієрами, ввійшли до репертуару влади. Тому ми не можемо полишити тієї давньої скандальної справи блідим пальцям архівістів». Ця єресь в історії людства виростає до рівня високого етичного феномену. (Гуго Балль свого часу писав про письменників-експресіоністів: «Мистці сього часу протистоять суспільству як єретики середньовіччя». А теоретик і практик експресіонізму Курт Гіллер пристрасно наголошував: «Для нас важливо ствердити насамперед особисте, власну тематику, волю до творчости, власну етику»). Будучи бездоганним інструментом, звинувачення в єресі завше дозволяло сильним світу сього ламати й нищити направду достойних людей, захоплених сяйвом вагомих для них чеснот. Жадан зазирає одночасно в минуле й майбутнє, видобуваючи смислові паралелі, зміщуючи час і простір із однією метою: він прагне наголосити на тому, що руйнівник і будівничий перебувають в одному часі, сидять за одним столом, а чия актуальність вагоміша, кожен для себе вирішує сам:

Тешуть каміння, тешуть, змінюють краєвиди,

ламають повітря, переінакшують світло,

роблять цей світ таким, щоби його можна було любити,

щоби в ньому було не так безнадійно й підло.

Всім, хто лишився жити після тяжкого мору,

всім, хто зберіг свою радість і непокору,

кожному, хто вцілів під важкими зірками –

вони відбудовують місто збитими в кров руками.

Муровані ними стіни, віконні рами,

зведене риштування, міцні канати.

Сонце стоїть над мулярами й каменярами.

Ще стільки часу, щоби все це порятувати.