Вже багатьом остогидло говорити про те, що відбувається в нашому сучліті, бо навряд чи щось змінить це криве дзеркало життя. Мене, як, зрештою, і багатьох не полишає відчуття присутності в нашому культурному просторі якоїсь темної ями, отхлані, в яку поволі сповзають речі, що мали би ставати актуальним текстом у повному розумінні цього поняття. Зовсім не відчитаний Євген Пашковський, спорадично “подзьобаний” Олесь Ульяненко, ледь торкнутий Василь Рубан, Євгенія Кононенко, Василь Портяк. А це, власне, імена, які уводять сучасний процес у систему високих естетичних енергій, в силове поле, де тексти існують поза часом, поза епохами, зʼєднані єдиною ознакою ‒ потенційною можливістю дарувати сильну естетичну радість. Серед згаданих імен мали би опинитись ще кілька. Одне з таких ‒ Леонід Кононович з його романом “Тема для медитації”.

Не вірю у такі спонтанні відкриття, коли ти приносиш книжку додому, ставиш її десь між стосами, а потім вона випадково падає до твоїх рук, розгортаєш і… все, просто залипаєш в історію як в щось дуже інтимне, дуже особистісне. Ортега-і-Гассет у своїх “Думках про роман” сказав приблизно так ‒ лиш той роман має силу, з простору якого тобі не хочеться виходити. Справді, коли ти закриваєш цю книжку, відчуваєш ситуацію, наче усі рідні залишаються на пероні, а потяг смикнувся і поволі рушив. І ти лиш думками з ними ‒ повертаєшся і повертаєшся до них, ще і ще. Щось подібне пережив, коли опинився разом з героями у фіналі цього роману. Свого часу якось пропустив цей твір, ледь пригадую зараз невелике шумовиння довкола нього, але з перспективи більше десятка років відчувається, що цей роман станом на тепер зрезонує значно еруптивніше. Він для нас сьогоднішніх, ось таких як ми є ‒ почасти сліпих, почасти глухих, почасти тихих, які лишень починають долати ці вади, прозираючи у своє минуле з острахом і надією, шукаючи відповіді там на виклики теперішньої доби. А відповіді ці у тому, яке життя обирали наші діди, кожного зокрема. “Поет завжди має бути попереду” ‒ сказав Генрі Торо. Леонід Кононович у силу свого історіософського мислення опинився далеко попереду нашої доби, тому і роман цей свого часу голосно не прозвучав. Та впевнений, сама теперішність з її дикими ритмами, часто схожими на танок враженого хворобою св. Вітта, дасть цьому творові нове дихання, щоб він впорядкував ці деструктивні рухи національного тіла. Письменникам, як і філософам потрібно вірити, вони вміють бачити поза часом простором і каузальністю сутність світу, його суперечливості та дивну приреченість долі. Виколоті очі царя у фіналі трагедії “Цар Едіп” якраз і потверджують нам давній закон, що не усі, хто має очі, здатні бачити. Як не побачив Едіп у своєму ложі власної матері і крові власного батька на своїх руках. “Усе, що видиме є лише половиною” (Генрі Торо). Власне подорож в ці структури трансцендентного, невидимого, в історію його поставання пропонує здійснити автор у своїй книзі.

Текст “Теми…” наче величезна брила від якої можна відколювати уламки і кожен з таких, поглибившись уявою читача, потенційно є окремим наративом зі своєю центральною проблемою. Твір настільки в смисловому плані багатогранно закроєний, що кожна сюжетна окрушина тут викликає інерцію мислення, в процесі якого постають завершені історії того, що ти чув, десь читав, про щось здогадувався. Цей роман розглиблює уявлення читача про його історію, робить епоху приватним простором. Власне в цьому відкриванні можливостей тихо сяє талант автора.

Роман цей розбито за принципом трьохчасовості. Часові зрізи тут ‒ 30-ті роки ХХ-го ст., зокрема центральна тема в цьому часовому корпусі ‒ Голод 32-33 р.р., далі йдуть 70-ті, роки другої посадки українських дисидентів, і нарешті ‒ епоха 90-х. Часи ці постійно змінюють один одного, скачуть, наче зістрибують з рук. Спочатку ця гра трохи дратувала, але згодом така сюжетна атональність стала зрозумілою. Одна з основних цілепокладань роману ‒ показати тяглість історії, вплив людської долі на історію, залежність долі онуків від вибору дідів; так це розуміє герой “Теми для медитації”: “Я оце рік лежав у госпіталі ‒ й увесь час думав над тим, як склалося моє життя… Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а повʼязане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ… тому що все на цім світі повʼязане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям…” Спресованість різних уламків часу в один плавний, монолітний сюжет якраз і дає відчуття умовності на поділ поколінь, натомість ця книжка доводить, що розмежувальна лінія проходить не між батьками та дітьми, а між добром і злом. Логіка сюжетної історії показує, що конкретне покоління, насправді, має вибір лише ситуативний, за нього обрали вже десь там його генетичні попередники. Приблизну композиційну структуру роману ми маємо в “Музеї покинутих секретів” Оксани Забужко, яка, хоч і не так виразно, бо там інша мета, також прописала цей момент напередвизначеності долі. Подібну романну морфологію можна побачити і в творчості Олеся Ульяненка (“Сталінка”), і в прозі Степана Процюка (“Десятий рядок”).

Одразу слід сказати, що стильове виконання роману за якістю можна порівняти з прозою Тодося Осьмачки. Екзистенційна наснаженість твору передбачає тут складну внутрішню суть героя, постійний навислий над ним вибір, який, як сказав би Григорій Тименко ‒ давить коліном в груди. Та головний герой обирає свою дорогу, дивлячись у брякле, темне майбутнє, з якого прозирає непевність і крихкість цього світу. Роман, не злякаюсь цього вислову ‒ насамперед історіософський, де звʼязані між собою сюжетними вузлами людські долі формують уявлення про історію українців, їхні національні травми, психози, зачаєну, вже навіть ментальну образу. Ось навмання один з пасажів: “Свідомість його знову заметалася, намагаючись ухопитися за якусь точку опори і віднайти у цій могильній пітьмі відповіді на запитання, котрі все не давали йому спокою. Проживши на світі сорок літ і спинившись перед межею, за котрою починається небуття, він аж тепер збагнув, що насправді не існує ні часу ні простору; що всяка доля становить собою окремий викінчений малюнок, котрий висить у такій же пітьмі, як і ця, що панує зараз у хаті, от тільки масштаби і властивості того мороку мають зовсім іншу природу і збагнути її людській істоті просто не дано; збагнув, що світ ‒ це ілюзія, і справжнє лице реальності геть відрізняється од того, що бачиться йому наоч; й усвідомивши це, він скорився непоправному і погодився з таким порядком речей, ‒ і тільки одне-єдине запитання невідступно пекло й пекло в глибині душі: чому ж візерунок долі було накреслено саме отаким, яким він є?”.

Філософічність рефлексій автора у цьому романі переплетена з доволі яскравими, рельєфними картинами з історії українського ґенодициду. Якщо говорити про романний часовий блок 30-х р.р., то тут за глибиною вчування у  стогін катованих мільйонів Леонід Кононович вийшов на рівень Василя Барки, ‒ так тактильно, з тінями, він представляє сцени щоденних смертей. Це наче живий памʼятник людському горю. І вже на цьому фоні вирізняються “свої”, хто за подвійну колгоспну пайку звозить щоденну норму трупів, скидаючи їх до спільної ями, притоптуючи ще живих землею, затоптуючи закаблуком їхній стогін з-під мерзлої землі. Треба також сказати, що автор не цурається містичних тем, наприклад, бабця головного героя ‒ ворожка. Сцени ворожіння тут ‒ це взагалі окрема тема, в якій формується якась дуже давня, незбагненна архаїка життя людей, котрі шукають видимої допомоги у невидимих, тільки їм відомих сил. І я ще мовчу про саму образність, техніку виконання сцен ворожіння, яка показує, що автор відчуває слово, неначе руками пластилін. Тут містичні фрагменти, роздираючи оболонку реалізму, влучають з лунким вихльостом у читача, вкрай будоражать його уяву: “То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч… Коли ж слухає ‒ а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві… Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, ‒  а то хрести співають людськими голосами!”. І таких важких епізодів тут безліч, власне вони і дають загальне відчуття історії Голодомору, де переламані долі співають паленими хрестами, символом колишнього життя, вони означують себе наостанок співом.

Автор антиномічно розводить у різні кути т.зв. “своїх” з числа “комси”, “буксирів”, які збирали по селах продподаток і своїх, на кшталт діда головного героя, який служив у Петлюри, а згодом дусив і давив оцю “комсу”, загинув оточений, закиданий гранатами, нікому не спускав, нічого не пробачав. І ось через покоління онук тягне важко їхню родову долю на своїх плечах, захлинаючись від частої безвиході, ступаючи у слід дідові, бо смерть його ‒ це лишень наша уява; виходячи з романної логіки, вони (дід і онук) йдуть по своєму, начертаному саме для них колу. Тут немає ні передніх, ні задніх ‒ вони пронизані тонкою енергією спротиву, яка існує поза епохою, навіть поза “стрілою часу”. В романі онук мстить за долю діда, приходячи до усіх ще живих “буксирів”, і фінали його візитів печатає смерть своєю тамгою. Є відчуття присутності ще когось, окрім самого героя, коли він приходить до цих людей, можливо це дідова тінь. У книзі вірменського автора Левона Хечояна “Ладанові дерева” є оповідання “Студений вітер”, де є подібний момент присутності когось невидимого (вбитого воїна), хто впливає на долю персонажів.

Життя не книжне позбавлене справедливості, натомість життя трансцендентне завжди антитетичне існуванню матерії, поділу останньої на клітини, завдяки якому вона постає як така, і в цьому воно (духовне життя) підноситься над нею. Література часто стає прокляттям для процесу поставання матерії, перша бодай у своїх надрах плекає справедливість, нагороджуючи цим радісним переживанням читача. Автор бодай у тексті вбиває зло, що в житті трапляється вкрай рідко.

Другий часовий блок ‒ це 70-ті роки, період важкого застою. Леонід Кононович проговорив тут настільки важливі моменти для розуміння теперішньої нашої ситуації, що цю книжку треба давати кожному, хто включений в державний апарат як підручник, щоб чиновник бодай у слові зрозумів, з якими духовними структурами він має справу: “Політика, що залишена без нагляду, яка повсякчас намагається обирати найбільш зручний засіб, завше котиться вниз. А захоплений пропагандою натовп слідує за нею. Хто окрім письменника може відкривати очі вельможам, партіям, громадянам на справжню ціну використаних засобів?” (Жан-Поль Сартр “Що таке література?”). Скільки переламаних життів, понівечених тіл ковтнула ця земля, на якій вони утворюють партії, займаються пропагандою і т. ін. Для цього заплачено незмірно багато, і автор у романі це виразно показує. Нехай “Тема для медитації” буде засторогою і живим докором усім сучасним державним клоунам, аби вони розуміли свою сутність на фоні тих ламаних доль, які тримають тут наше життя. Отож цей блок умовно розпочинається з формування настрою читача, коли школяр (головний герой ‒ Юр) зустрічає колишнього арештанта радянського концтабору і чує до себе слова-прохання: “Христом-Богом тебе благаю: напиши про мене! Я геть чисто все тобі порозказую: як погибали ми на тому Волгоканалі від голоду та холоду, як збиткувалися із нас оті комуняки, душогуби проклятії … щоб ти тільки уявив собі, ‒ каже, ‒ скільки лягло нас ув отих краях”. Із цього моменту починаються його випробування, в яких він поволі доєднується до життєвої фабули його роду, його діда. Відбувається це наче пустощі, де він настромлює голову від статуї Леніна на палю і на танцях жартує з цього, згодом ‒ переслідування у школі за зневагу до комуністичних ідолів… Та найцікавіше починається з походу до районного літературного гуртка, де Юр розуміє, що його внутрішнє осяяння, його короткий інсайт, який завершився народженням твору, це насправді дуже далеке від тих “поетів”, з якими йому довелось там контактувати ‒ сіра збірнота людей не здатних навіть на слово-вчинок. І вже з цих сторінок, відчуваючи себе чимось окремішнім, починається історія Юра, глибока історія людини, яка наважилася сама формувати своє життя усупереч обставинам. Історії людей існують тільки там, де є сильні акти волі, ‒ так по-своєму автор роману розкриває онтологію цього твору.

Персонаж Юр переконливо виглядає як збірний образ людини, яка зазнала усіх можливих переслідувань у 70-ті. Це щопта тих, хто відчував життя як таке, хто не зміг дозволити собі стати зомбі. Це і паралелі з Василем Рубаном, який, як і герой роману, був запроторений до психлікарні, це і переслідуваний Василь Голобородько, і Михайло Воробйов, вигнаний з університету за викинуту з вікна гуртожитку порожню пляшку, про що згадує тут без називання імені Михайло Саченко. Реальних людей, які пройшли цей час можна називати ще і ще. Юр вбирає в себе ознаки багатьох подібних, він наче спеціально змонтована форма, куди можна влити зміст реальних різних героїв нашої історії.

Можна сказати, що Леонід Кононович відтворив атмосферу в університетах у той час, причому це вдалося йому доволі добре, оскільки в багатьох своїх проявах приблизно така, лиш у помʼякшеному варіанті, вона залишилась і зараз. Косметичні зміни не міняють суть. І в цьому сила роману, коли автор, говорячи про минуле, пояснює сучасне: “Студенти так званих ідеологічних факультетів [історичний, філологічний, філософський, ф-т журналістики ‒ Б.П.] проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависті до ворогів комуністичного режиму”. Можна собі лиш уявити, як ці  студенти, згодом ставши викладачами, учителями, передавали оцей досвід ненависті наступним поколінням. Якщо говорити про зміни, то можна засвідчити, що змінився колір прапора, та сам механізм цькування у вишах інакомислячих станом на тепер залишається практично ідентичним тому часу ‒ колективні звернення, колективні заяви і т.ін., за якими стоять режисери, що родом з  епохи 70-х, саме з духовно мертвої, або, як говорить Пашковський ‒ “мертворожденної” її частини. Повторюсь, роман цей активізує уявлення про незмінність епох ‒ “буксири” паростками проростають тут, лиш під іншим кольором і ця тема їхньої спадковості, тема студентських активістів(ок) також не чужа авторові, який шукає причини цих етичних девіацій: “Зараз можна із певністю сказати, що буксири, які провадили заготівлю в нашому селі, й комсомольські активісти середини   70-х, які здійснювали політичні судилища, ‒ належать до одного й того ж психологічного типу”. І ось на цьому “мертворожденному” фоні проступає постать Юра, який з головою поринає у підпільну діяльність, розповсюджує серед студентів самвидав, а згодом, як і слід було чекати, опиняється сам на сам зі слідчим КДБ з усіма похідними від цього моментами ‒ його обмовляють перед товаришами, запроторюють до божевільні, звідки він виходить, втративши усі ілюзії, “бо за тої вовчої епохи щирість багатьох коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи…”. І десь відгомоном тут чуються слова із недавнього інтервʼю Василя Голобородька: “Світличний з Дзюбою мене “зіпсували”: я думав, що всі люди такі, як вони, а виявилося, що таких дуже мало”. Романтичний шал боротьби з системою розбивається об тупе мовчання більшості, в якій голоси дисидентів просто танули. Окрім того, в романі виразно проглядаються алюзії щодо сучасної гуманітаристики, яка була у 70-х зачищена під корінь, абсолютно дистильована. Про це також можна прочитати в романі “Радощі та муки Бориса Штоцького” Володимира Яворського. В цих картинах повного гуманітарного омертвіння університетів можна бачити і сучасну ситуацію у вишах, коли стукачі в минулому керують факультетами, кафедрами, коли посталі з тих зграй, що цькували інакомислячих професори, тепер визначають розвиток сучасної гуманітарної думки, творячи нову форму неокомсомолу на місцях. Переважна більшість теперішніх проблем лежить в нашій безпосередній історії.

Окремо також слід сказати про сюжетну специфіку роману, про вміння автора посилювати читацькі очікування, в потрібному місці гальмувати хід події, відтворювати психологічну картину певних мізансцен, зокрема психологічні атаки слідчого на хлопця, який доводить останнього до відчайдушного кроку ‒ замах на вбивство співробітника КДБ. Цікаво, що момент із допитом Юра, попри типовість ситуації багато разів описаної у розмаїтих спогадах дисидентів, створює враження індивідуальної картини, коли слідчий торочить хлопцеві про його самотність в цьому опорі, що він живе майбутнім, а не теперішнім, як живуть усі навколо. Пригадую, що під час читання різних спогадів заарештованих у 60-70-ті особисто мене вражав типовий підхід слідчих: затриманому намагались навʼязати думку, що вся його діяльність нікому не потрібна, що він самотній у цій боротьбі, що багато його однодумців відмовилось від своїх переконань. І це для людини було найважче, ілюстрацією може бути реакція політвʼязнів на “покаяльний” лист Івана Дзюби. Цей момент виразно представлений у спогадах Світлани Кириченко “Люди не зі страху”.

Любовна лінія тут виписана також інтересно, але трохи віддає ідеалізацією стосунків, наче ця історія з якогось іншого роману. Бракує тут фізіології почуттів, того, що в творі проявляється в інших сюжетних вузлах, тому любовна лінія дещо випадає із загального стильового звучання роману. Бракує, наприклад, краплин поту чи дощової води на ключицях Леляни, щось такого, як краплини вишневого соку на губах Рут ‒ коханої Мартіна Ідена, персонажа Джека Лондона. Ця краплина соку зробила її живою людиною для Мартіна. А в цьому романі ми маємо надто повітряний, ідеальний образ, який піднімається над романною дією, він органічно не вписується в типологію героїв твору.

Третя часова фаза роману ‒ 90-ті р.р. минулого століття. Тут Леонід Кононович підсумовує історичний виток ХХ-го ст., в осмисленні якого губиться головний герой, котрий після усіх перипетій, повернувшись з війни пораненим, намагається знайти відповіді ‒ насамперед: задля чого він страждав, нищив себе через свої ідеали? Знищене, поранене життя ‒ як психічно, так і фізично, крах ілюзій і відчуття того, що світ перевернувся. І ця його розгубленість передається читачеві: “Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів… а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! ‒ Він перевів подих. ‒ А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…” Даруйте, але не можу утриматись, аби не провести паралель з долями теперішніх добробатівців, які поранені, випалені усередині загальною байдужістю держапарату повертаються з війни… Щодо генерала, то тут очевидно мова йде про Євгена Марчука, працівника КДБ 5-го відділу, що спеціалізувався по роботі з інтелігенцією та творчою молоддю, якого підтримували з середовища дисидентів на президентських виборах. Як це можна пояснити? Автор ставить таке запитання, про яке воліють просто мовчати.

Роман місцями публіцистичний, але це не знекровлює його естетичну систему. Тут є пасажі, які слід проговорити саме так, прямо, без двозначностей. “Тема для медитації” дуже близький твір за духом до “Щоденного жезлу” Євгена Пашковського і хочеться сказати, що перший, наче адаптована форма мови для ширшої читацької публіки. Цей твір як відкривання очей, як спроба заговорити, перервати мовчанку, яка ховає в собі бацилу національної смерті. Тепер зрозуміло, чому автор за такий сильний роман не отримав премії ім. Т.Шевченка. Українська гуманітаристика в суті своїй спадково хвора і що важливо ‒ не хоче цього помічати. Мовчання про минуле, а заразом і замовчування таких текстів значно комфортніше для багатьох, хто бачить в них живий докір своєму існуванню.

[i] Кононович Леонід. Тема для медитації: Роман. ‒ Львів : Кальварія, 2005. ‒ 272с.