Re: цензії

Ці рефлексії, що їх намагатимусь тут розгорнути, не носитимуть суто філологічний характер, натомість вони будуть більше спонукальними, які мають на меті призупинити лет часу і задуматись, куди прямує все, що коїться з нами тепер, в яких формах воно триває. Вочевидь у кожного зараз зʼявляється відчуття, що той час за плечима нашої сучасності повільно помирає, та постає новий наш цей час, що бадьоро ступає ногою в невідомість, та вона, ця непізнавана, закрита для нас очевидність майбутнього, так чи так залежить від того, що у нас за спинами. Тому саме час озирнутися та роздивитися темні фрагменти минулого, яке спорадично відкриває своє стомлене забуттям обличчя.

Цього разу мова піде про абсолютно загубленого в історії нашої літератури поета, який виринув завдяки архіваріусу української літератури Іванові Дзюбі, котрий з власного архіву видобув важливу частку тогочасного літературного процесу, той пазл, що наближає нас до повної картини літературного життя шістдесятників. Без імені цього поета історико-літературний процес виразно бідніє, дистилюється.

Вже давно назріла якісно нова розмова про літературне середовище 60-70-их р.р. минулого століття. Розмова чесна і відверта, яка б відкрила багато темних моментів, що заважають нам тепер, тягнуть важким вантажем назад, у минуле, і боротись з цим “заднім ходом” історії можна лиш відкриваючи закрите. Це називається люстрація, яку у нас бояться, наче чорт ладану, все далі і далі занурюючи темне невідоме в історичний неторканий морок, відкриваючи обережно лиш те, що не завадить літературним персонам з минулого стояти у керма сучасного українського руху гуманітаристики.

У блискучому романі Тадеуша Конвіцього “Маленький апокаліпсис” є промовистий епізод, коли головний герой, польський опозиційний письменник, в розмові з провладним апаратчиком просить того відкрити портфель і дати понюхати його вміст ‒ йому цікаво, як пахне портфель, у якому носили накази для розстрілу. Ця сцена є доволі символічною і для українського гуманітарного світу, де в своїх портфелях теперішні літературні гуманітарії, які пройшли вишкіл у радянській стильовій (і не тільки) системі, носили замовні закриті і публічні рецензії, доноси, в яких “різали” поетичні книжки разом із поетами. Польща спробувала відрефлексувати ці складні проблеми і в такий спосіб домоглася антирадянізації ‒ результат там очевидний. У нас же те, що називається люстрація відбувається, як і багато інших речей, у гібридній формі. Коли наче усі про неї говорять, маркери радянськості зникають з вулиць, але в суті своїй життя триває так, як і колись. Про що я? Наприклад, не зовсім зрозуміло, де висновки розслідування вбивства Володимира Івасюка, хто замовники та виконавці цього злочину? Скажу навіть більше ‒ ті, хто, як достеменно відомо, опубліковано про це у матеріалах, протоколах партійних засідань, “стучав” на колег, і далі преспокійно посідають центральні місця у нашому офіційному гуманітарному просторі. Окрім того, багато людей, які знають нюанси того життя мовчать, бо розуміють, що їхній голос нічого не змінить, що їх просто зацькують, як і в старі часи. Також доволі симптоматично, що в нашій сучасній літературі немає посутнього (окрім кількох спорадичних спроб) історичного роману про ці складні часи конформізму. Серед авторів, які пробували підняти ці теми, можна назвати лишень кількох ‒ Оксана Забужко (“Музей покинутих секретів”), Дан Боревітер (“Новітні гладіатори”), Любомир Сеник (“Ізійди Сатано!”), Степан Процюк (“Десятий рядок”), Євген Пашковський (“Щоденний жезл”), Василь Рубан (“По той бік добра”), Євгенія Кононенко (“Останнє бажання”). Але цільного роману, який осмислив би тогочасне життя в аспекті конформізму, саме не засудив, не вибілив, а представив усю етичну (і не лише) складність того часу, у нас іще не визріло. Щось на кшталт “Зеленого шатра” росіянки Людмили Уліцької чи згаданого вже тут роману “Маленький апокаліпсис” Тадеуша Конвіцького у нас поки що немає. Власне до цієї теми автори лиш підходять, намацують її, відчувається, що назріває потреба ширшого осмислення цього уламку історії. Про це часто бояться говорити, про це говорити ніяково, наче про якусь венеричну хворобу. Але мовчанням ще ніхто не вилікувався. Коли ти намагаєшся розпитати очевидців з того часу, то іноді чітко ловиш дуже типовий відрух рукою кудись у бік, коли твої питання торкаються подібних драстичних моментів. У цьому плані в українській літературі величезне провалля, попереду визріває велика робота. Тут письменникові слід розкрити, в який спосіб у 70-80-х р.р. минулого століття “зачищався” простір української гуманітаристики, і до яких саме сучасних форм просування мертвої, штучної традиції це призвело, коли інфляція слова доходить до свого апофеозу, коли у слово перестають вірити.

У 2013 році був опублікований репортаж, у якому полковник, колишній працівник 5-го управління КДБ Іван Котовенко розповів про свою “скромну” участь у літературному процесі 70-х р.р. минулого століття http://Gazeta.ua.articles/people-and-things-journal/_u-vingranovskogo-bula-klichka-dvolikij-u-dzyubi-korespondent-u-cornovola-zurnalist/484462 Так от, за словами колишнього співробітника спецслужби, він робив добрі справи для письменників того часу, зокрема для Гр. Тютюнника, Р. Андріяшика, а Ліна Костенко, так вона взагалі завдячує йому виходом книжки, з вдячністю підписала свої книжки. І це кадебіст, що спеціалізувався по роботі з інтелігенцію та творчою молоддю. Причому на роботу його взяли 1972 року. Щоб довго не розводитись про атмосферу того часу, нагадаю, що це рік доволі знаковий в історії українського дисидентства, період правління українофоба Щербицького, зокрема ‒ це рік першого арешту Василя Стуса. Отож можна собі уявити, які кадри підбиралися до цього відділу. У згаданому матеріалі, у мʼякий спосіб, читача переконують, що 5-те управління ‒ це не живодери, які гноїли в тюрмах українську інтелігенцію, це не ті, хто вербував мережу стукачів серед студентства, інтелігенції, залякував, натомість ‒ це нормальні, добрі, милі люди. І оповідач виглядає по-людському добродушним, хорошим таким. Що це були за персонажі, з інтересом можна прочитати у дуже вражаючих спогадах Світлани Кириченко “Люди не зі страху”. І що цікаво, в цьому репортажі зовсім нічого не сказано про понівечене тіло Івасюка, про розслідування цього вбивства, про доведення до самогубства Гр.Тютюнника, проте багато йдеться про важкі похмілля останнього від яких “добрий” Іван Котовенко його рятував, бігаючи для прозаїка за “маленькою”. Тому, хто готував цей репортаж ‒ Павлові Вольвачу ‒ слід було би почитати опис тіла Івасюка, або (називаю спонтанно) спогади Раїси Мороз, дружини Валентина Мороза чи біографію Василя Голобородька, вкрай зацькованого кадебістами, а вже тоді братися за таку роботу.

Слід сказати також, що ця практика вибілювання радянських спецслужб фіксується досить часто, особливо в часи правління Януковича. Оля Гнатюк у своїй книзі “Відвага і страх” також описує досить промовистий епізод праці одного історика Вєдєнєєва, який вдався до містифікації щодо художниці Ярослави Музики: “Навряд чи авторові йшлося про героїзацію біографії художниці. В центрі його зацікавлень були совєтські спецслужби, а не історія культури; героями його численних публікацій ставали чекісти, енкаведисти, оунівці, а не митці. Найправдоподібніше пояснення такої наративної стратегії ‒ це бажання зобразити відважних чекістів, у цьому випадку “Каріна”, як людей, що нібито прагнули до шляхетної мети, і штучно їх відокремити від злочинного режиму” [Оля Гнатюк Відвага і страх. ‒ К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. ‒ С. 371]. Її слова розкривають мету подібних історичних екскурсів, яка добре кореспондує з матеріалом про професійну діяльність Івана Котовенка. У цьому плані дивує також мовчання тих, про кого безпосередньо йдеться в цьому матеріалі, хто живий, хто може спростувати або заперечити поданий там фактаж. Цей випадок свідчить також про те, що інтенсивність роботи в цьому фрагменті історії має бути ще сильнішою, оскільки є виразне бажання приховати реальний хід тогочасних подій, замилити очі обивателю.

Важливі імена губляться в лабіринтах архівів, оскільки багатьом людям з того часу, хто зараз долучений до формування академічного варіанту літературного канону 60-70-их р.р. буде просто незручно існувати поруч з цими чистими іменами. Одне з таких ‒ Григорій Тименко. І якщо Іван Котовенко хоче справді докластися до релʼєфнішої репрезентації 60-70 х р.р. минулого віку, то він може по старих звʼязках разом з Павлом Вольвачем пошукати справу Гр. Тименка і розповісти, що ж справді спецслужби зробили з цим поетом, де лежать його останки?

Виданий томик поезії Григорія Тименка “На вулиці мертвого сонця” знаменує тиху, але дуже глибоку подію в нашому сучасному житті, коли актуалізовуються імена, з яких насамперед має складатися центральний хребет літературного канону того часу. Зʼява цього імені у сучасному літературному просторі говорить про логіку історичного руху відкривати забуте саме тоді, коли його готові сприйняти.

Не переповідатиму складну життєву історію молодого поета, його поневіряння у радянському часопросторі, побутову безвихідь та інші речі, що є доволі типовими для чесного (непродажного) письменника у той час. Не розповідатиму також і про дивне його зникнення без сліду, про безліч версій ймовірних і не дуже, усе це можна прочитати у блискучій передмові Івана Дзюби до виданої книжки поезій Григорія Тименка. Хотілось би поговорити просто про його твори, про те, що робить цього поета поетом. Слід одразу сказати, що Григорій Тименко своїм поетичним кроком абсолютно не вписувався в офіційний марш шістдесятників з їхнім гаслованим наративом, чітким набором тем про муки або щастя кохання, вселюдський гуманізм, дружбу, історію з вічно заплаканими очима, тобто теми, що покривали величезні читацькі аудиторії. Натомість це була поезія, яка лякалась цього бадьорого, рожевощокого сценічного крику, замкнута на собі, на своїх споглядальних ресурсах, на власних можливостях автора зазирати за мембрану реалізму життя. Його поезія стверджує тезу, що художнє явище є безпосередньою реальністю, яка є такою ж, як і реальність видима, позаяк вони обидві стають обʼєктом нашої свідомості. За своєю стилістикою Григорій Тименко стоїть десь між “тихими ліриками” та київською школою. Тут спостерігаємо настільки концентроване ліричне ущільнення, яке дає сильний ефект поетичної густоти. Ця поезія сама по собі є важкою як за рівнем складних метафор, так і за конфігураціями тем, що їх присутність була практично не запотребуваною в офіційній літературі того часу: “Мотив самотності в його поезії важить не менше, ніж мотив смерті. ˂…˃ Поезія Григорія Тименка цілковито випадала з магнітного поля офіційної літератури, “публічного” самоозначення людини тодішнього радянського суспільства” (Іван Дзюба. Передмова до книжки Г.Тименка “На вулиці мертвого сонця”).

Насамперед хотілося би почати з поезії в цій книжці, яка трохи вибивається з загального ритму творів Тименка. Тут відчутний волюнтаризм поетової думки, відчуття динаміки історичного процесу, сильне бажання його переінакшити, віра в дух існування, який суще робить сущим. Виразні алюзії в історію підсилюють цей твір контекстуальною енергією: “Десь відійшли, розвіялись, розтали… ⁄ Що має буть, те буде неодмінно. ⁄ Ішли роки, і більшали прогалини ⁄ І меншало тих, що жили і вірили. ⁄ Де рух плавкий, де чорна тінь крила, ⁄ Сповили світ оманливі задуми, ⁄ Там непроглядна, непроникна мла ⁄ Імперії. Що зветься Каракуми. ⁄ Ми довго йшли з колиски світової ⁄ В брудний мішок тотальної ганьби, ⁄ Де первозданна папороть розвоїв ⁄ Й одна лиш тінь роздарених молитв. ⁄ Були Мазепа вже, й Тарас, і Скрипник, ⁄ Все віддали для вічності в поживу. ⁄То ж час наспів розбить плачливу скрипку, ⁄ Щоб більш не чуть мелодію журливу. ⁄ О, світе казки в млі фольклорних спадщин, ⁄ Де сентиментів вистачить на вічність, ⁄ Де мій народ лишень уміє падать ⁄ І борщ пісний лишень на свято їсти. ⁄ Два шляхи є у нас на Україні ‒ ⁄ Один до волі, другий до ганьби. ⁄ На роздоріжжі голубої мрії ⁄ Стоять самі збіговиська рабів. ⁄ Все має суть й свої ясні причини, ⁄ Всі мають час для бездіяльних дій, ⁄ Моя ж Вкраїна, мов стара причинна, ⁄ Виходить знову з небуття на бій. ⁄ Останній бій… Тож не творіть убою ⁄ Прогнозів рій, немов цяцьки рабам. ⁄ Стоїть Вкраїна на могилі бога ⁄ Й безперестанно молиться катам”. Думаю, що актуальність цього тексту для нас очевидна, як і тремке відчуття якоїсь історичної межі, яка має роздерти хід історії своїм пунктиром, розламати лінію нещасть. Поет прагне відвести увагу від сонної “журливої мелодії” зарюмсаної скрипки і заразом сфокусуватися на важливому моменті зустрічі з історичним небуттям, яка дає можливість поставання якоїсь ще невідомої для його сучасника форми, в залежності від результату актів волі. Тут відсутній молодечий оптимізм, натомість є настійне бажання проговорити тему філософії поразки, тему стокгольмського синдрому (“Й безперестанно молиться катам”), який так часто паразитує на наших співвітчизниках, що проглядається зокрема і в дружбі з “колишніми” кадебістами. Та попри важкий смуток загубленого задарма історичного часу, в поезії “Кінець початку” Тименко пролонговує час уперед, його очікування поворотного руху історичного маятника виглядають наступним чином: “Древня Русь виростає крилом ⁄ України, що йтиме назад ⁄ Із Сибіру в свою колиску… ⁄ ‒ Українці, русини, брати, ⁄ Вже близько!”. Використовуючи біографічний метод читання поезії, можна уявити собі, в якому безпросвітному часовому періоді писалися ці рядки, і як близько біля себе намацував поет час свободи. У цьому можна побачити і глибокий драматизм Григорія Тименка, який занадто рано народився, щоб побачити на власні очі своє частково справджене пророцтво, яке вже навіть емпірично доводить, що це Великий поет. Як казав Генрі Торо ‒ “Поет завжди має бути попереду”.

У цього поета доволі цікава сувʼязь тем, де поруч з історичними екскурсами та перспективами, осмисленням болю в історіософському аспекті, можна зустріти риторику декадансу, зупинку авторського погляду на власній самотності, якійсь виїмковості романтичного ліричного героя, який просто дико не вписується в загальне філістерське русло життя. Через самотність герой йде до власного страждання, а згодом ‒ у осмислення смерті, думка про яку не дає йому спокою, зрештою, як і думка про те, що його доля буде мати важкий фінал, який він пробує для себе самого проговорити у поезії “Блукання”: “Гей блукатиму довго, довго… ⁄ Доки біла зоря не зійде, ⁄ Доки снігом красиву долю ⁄ Не засиплють сибірські зими”. Оце передчуття власного кінця, який за формою далекий від смерті довженківського діда під яблунею, у колі сімʼї, говорить тут ще й про те, що цей автор розумів усю ваготу слова, в якому коефіцієнт інфляції дорівнює 0. Це не гра, а сильний механізм, який формує власну долю поета, що цілком залежна від поруху сказаного слова. Осмислення смерті як буттєвої даності, як сущого, що переживається людиною, штовхає автора зазирнути за край, спробувати вистрибнути бодай в мові за межі можливого. Подібний експеримент можна побачити в прозі Леоніда Андрєєва “Рассказ о семи повешенных”, де автор намагається пізнати, що ж знаходиться за краєм існування людини.

У ще одній поезії “Безцінь” можна відчути дуже тактильне чуття світу, себе в ньому, осмислення найдорожчої радості існування, яке має свій фінал: “Я так любив як вітром дишуть роси, ⁄ Я так любив дитячий світлий клич, ⁄ Коли уранці вибігав я босий ⁄ І говорив журавлику: курлич! ⁄ Німа пустеля крилами колише… ⁄ Всі згадки мруть і тільки я не мру, ⁄ І навіть журавель і той мене облишив, ⁄ І прокричав востаннє тихе кру…” Якщо шукати тут сліди текстів інших авторів, можна натрапити на дивовижні плетива зацікавлень Григорія Тименка, починаючи від російських символістів, німецьких містиків, закінчуючи “філософією життя” Фрідріха Ніцше, алюзії з якою проявляються у наступних рядках: “Краще впитись життям і в житті розтануть, ⁄ Аніж скніти в палацах умовностей тіла і розуму”. Є тут також вірш, який ідейно кореспондує з містиками періоду романтизму, він так і має назву “Містичний”, в якому автор сповідається про любов до опівнічної тиші, коли померлі починають дихати та роздивлятися зорі. Поетові близьке відчуття і розуміння того, що ми називаємо “невидимим”, воно постає в його творах реальнішим за реальне. Та щоб відшукати містки, спорідненості та сліди чужого письма у поезії Григорія Тименка, слід написати окрему наукову студію, яка, вочевидь, назріла.

Окремо хотілося би сказати про доволі цінний в естетичному плані вірш, присвячений памʼяті померлого друга поета ‒ Олексія Булиги ‒ “Смерть метелика”. Цей вірш за сугестивною якістю та сильною смисловою ударною силою може стати емблемою цієї книжки. Фактично тут зібрано увесь світоглядний досвід Григорія Тименка, де ми бачимо в центрі ліричного героя, який непочутий в цьому глухому, байдужому до краси світі, котрий наче метелик згорів у леті на світло. Насправді це доволі поширена в мистецтві тема, яка в творчості цього поета знаходить також своє цікаве вираження. Це образ самотнього героя з епохи романтизму, який, пропагуючи власні ідеали, ламається об стіну ворожого світу (маси) і в цій своїй ламкості помирає, залишаючи по собі памʼять, що дає силу наступним зухвальцям-одинакам. В нашій прозі ‒ це герой “Щоденного жезлу” Євгена Пашковського. Це самітники з низьким больовим порогом, з різким відчуттям справедливості, яке робить їхні душі вкрай вразливими, забираючи сили, та натомість дає їм можливість глибокого погляду, які можуть бачити просте і посутнє, вони не розчиняються у багатоманітності. І цей їхній ракурс, їхній кут зору зумовлює величезні зсуви у свідомості. Саме такий одинак, що орієнтується не на крик тіла натовпу, а на зоряне, кантівське небо, зумовлює вири в історії. Ця лірика здатна викликати трем читача через глибоке проникання метафори в основи буття. Так дружити зі словом можуть лиш ті, кому воно довіряє. Ось уривок з цього вірша, написаного на памʼять про Олексія Булигу: “Він ступив на той шлях, де мовчання і лінь, ⁄ Бо не знали вони. Що було йому треба, ⁄ Щоб він з ними лишився на їхній землі. ⁄ І повільно відкрились холодні двері, ⁄ Щоб надійно сховати його від страшного світу, ⁄ Де ніхто не збагнув, що метелику треба, ⁄ Де нічого ніхто не міг дати для втіхи. ⁄⁄ Метушилась земля, простягаючи руки сину, ⁄ І спускались дощі на безмежжя морів і рік… ⁄ Та ніколи вони вже не зможуть вернути силу ⁄ Тим, що знали байдужий до себе світ”.

Окремо також слід сказати про сильне поетове чуття слова, про вміння поєднати вже наче затерті лексичні форми, що розквітають у його поезії новими смислами, їх хочеться ще і ще проговорювати про себе, живитись їхньою стильовою силою: “Як у пропелери бездонні ⁄ Сріблясто вкручується день”; “Дощить два дні, нудьга не знає меж… ⁄ Бархани блідо носять хмарну втому”; “Над кістяками хмар вибрунювався місяць”; “А місяць хмарам вуса вибривав ⁄ І в пурпуровій пругкості підносив ⁄ До нього клен насиченість листка” і одне з уже найулюбленіших: “Ех, коли б зміг він своїми мріями ⁄ Соловʼїв зробити плечистими!”

Ця скромна рефлексія про творчість Григорія Тименка насамперед має на меті привернути увагу читача до несправедливо забутого імені. Тут не важко розгледіти цінного автора, який через дивний, а можливо і цілком продуманий збіг обставин опинився десь на запліччі літературного процесу. Образ цього поета прекрасно вписується у висловлювання Габріеля Марселя про сутність Людини: “Її треба розуміти не як істоту, а радше як бажання переступити через те, чим вона є і разом з тим не є, через дійсність, у яку вона поміщена або втягнута, але яка її не задовольняє ‒ яка не співмірна з прагненням, що з ними вона себе ототожнює. Її девізом буде не sum (лат. я є), а sursum (лат. нагору)” (Габріель Марсель “Homo viator”. ‒ К. : Пульсари, 1999. ‒ С. 32) Його поезія ‒ це той матеріал, який репрезентує можливості мови пізнавати буття. Літературний канон, як і мова, твориться кожної миті, він здатен змінюватись, когось вбирати в себе, когось натомість вичавлювати (Гарольд Блум). Григорій Тименко ‒ це якраз та постать, що має стати в першій шерезі клітин, що формують мозок хребта канону нашої літератури. Власне незмінний формувач цієї відбіркової структури ‒ час, вже показує нам, що поезія Дмитра Павличка, Леоніда Талалая, Володимира Затуливітра, ранньої Ліни Костенко та под. випадають з цього канону через свою слабкість протистояти мовній стихії Григорія Тименка. Процес відбору персон до канону нашої літератури триватиме і саме від нас залежить, даруйте за пафос, яку історично складену традицію ми засвоїмо. Що буде нам ближче ‒ наповнене смислом слово, чи красива порожня фраза?

Sic transit Gloria mundi.

[Тименко Григорій На вулиці мертвого сонця: поезії ⁄ Григорій Тименко. ‒ Чернівці : Букрек, 2015. ‒ 200 с.]