А це велика радість – не залежати від читацької думки: коли птахи свідомості перебувають на волі, тоді ніщо не обмежує творчої свободи. Я завжди знав, що маю написати оту першу книжку – написати своїми словами. Однак не здогадувався, яку саме назву матиме книжка.

Я закінчив Житомирське музичне училище та Київську консерваторію. Багато років у складі гурту «САТ» грав на баяні сучасну імпровізаційну музику і академічний авангард. А ще я постійно слухав музику – класику, рок, джаз, фольклор. У роки радянської «залізної завіси», яка забезпечувала ізоляцію від західного світу, відсутність інформації була однією з найбільших проблем. Тому все, що тоді сприяло вирішенню цієї проблеми і формувало мій світогляд, сьогодні пригадую з особливою вдячністю. Одним із якісних інформаційних джерел були для мене вінілові платівки чехословацької фірми грамзапису «Supraphon» з імпровізаціями Іржі Стівена, Рудольфа Дашека, Адама Маковича й інших джазових – і не лише джазових – виконавців. Тож написавши книжку, в якій і на мить не забував про музику, назвав її коротко – «Supraphon». А тоді сів за комп’ютер і зробив дизайн, щоб алюзія була максимальною: квадратна книжка з намальованою на обкладинці супрафонівською платівкою і конверт для книжки – майже платівковий. Окрім того, новели і повість, що ввійшли до «Supraphon’у», за платівковою аналогією утворювали відповідні книжкові розділи – side A, side B.

У 2012 році в брненському видавництві «Větrné mlýny» («Вітряки»), яке є засновником і одним із організаторів фестивалю «Місяць авторського читання» (скорочено – «МАЧ»), вийшла друком антологія сучасного українського оповідання «Україно, давай, Україно!» в перекладі чеською мовою, упорядкована Люцією Ржегоржіковою і Марком Робертом Стехом. До творів, що утворили книжку, потрапила і новела «Фрегат» із «Supraphon’у». Потрапила завдяки Василеві Слапчуку, який порадив надіслати декілька текстів на електронну адресу Маркові Стеху, котрий і включив новелу до майже укладеної антології.

Тож, у листопаді минулого року отримавши лист із запрошенням взяти участь у транскордонному фестивалі «Місяць авторського читання», я вирішив прочитати перед фестивальною аудиторією одну зі своїх останніх новел, яка називається «Казка про раціонального трубадура», а також оповідання «Під сонцем» і «Найкращі дні» з книжки «Supraphon», назва якої є зрозумілою чеському, словацькому, українському, польському меломанові й читачеві. Оповідання «Найкращі дні», яке дало назву перекладній книжечці моїх творів, надрукованій чеською напередодні «МАЧ», починається такими словами: «Це мало статися сьогодні» . Щось подібне я відчував, читаючи листа, в якому директорка фестивалю Рената Обадалкова пропонувала приїхати на цьогорічні читання.

Добре, коли розведені у часі події збігаються у логічному ланцюжку, бо тоді фрагменти життя, збираючись докупи, утворюють цілісну мозаїку – у цьому присутній якийсь колосальний знак. Як коли б хтось світлий ступав по воді. Послуговуючись позбавленим найменшої манірності висловлюванням Хуліо Кортасара, скажу так: відвойований у темряви і не для широкого кола читачів писаний «Supraphon» тепер мав читатись у Брно, Остраві, Кошицях, Львові, Вроцлаві. Етимологія книжкової назви зненацька зарезонувала у настільки промовистому й символічному контексті, що я, четвертого липня в обідню пору сідаючи у Луцьку на автобус, аби вранці наступного дня прокинутись у Чеській Республіці, декілька разів, наче мантру, прокрутив у голові колись написане речення: це мало статися сьогодні, це мало статися сьогодні, це мало статися…

Ми живемо у складні часи, які проте не є складнішими за ті, що вже минули, як не є складнішими й за ті, що наразі не настали. Десь панує хиткий мир, а десь триває кривава війна: так було завжди – це видно з історії. І ми зі своїми сподіваннями та страхами постійно входимо у ту ж саму воду – двічі, тричі, знову і знову. Сьогодні як і колись. Входимо так, ніби нічого в людях не змінилося, не змінюється, не змінюватиметься. Хіба що палеолітичні Венери, закарбовані у давньому камені, поступилися своїм місцем супермоделям, схильним до сюрреалістичної анорексії. Хіба що толкінівський епос перетворився на кіно, трансльоване – без попкорну і кока-коли – на реальні стіни донецького аеропорту, на запилені обличчя «кіборгів». Ми й справді живемо у складні часи. І для тих, хто втратив рідних і близьких у війні, яку путінська Росія розв’язала в Україні, вже не існує ані минулого, ані майбутнього – найскладнішим для них є застигле в реальності сьогодення.

Я думав про це і тоді, коли на українсько-польському кордоні – по дорозі у Брно – до автобусу зайшов прикордонник зі скринькою, і люди жертвували гроші для бійців на Сході. Юний японець із американським паспортом, котрий сидів поруч і весь час фотографував крізь вікно українські краєвиди, запитав, навіщо збирають гроші. Ламаною англійською я пояснив, що в Україні йде війна й оскільки економічна ситуація є складною, люди в такий спосіб допомагають армії. Він кивнув головою: «I understand». І без особливого зацікавлення сфотографував прикордонника. Юного японця з американським паспортом ні в чому не можна було звинувачувати: йшлося не про його Хіросіму, про чужий для нього Перл-Харбор.

Згадав цей епізод, позаяк після «Supraphon’у» написав ще два романи. Перший має назву «Коростишівський Платонов», у ньому я ще міг дозволити собі не цікавитися нічим, окрім суто художньої медитації та вирішення виключно мистецьких завдань. Натомість політична задуха в Україні ставала дедалі нестерпнішою, у повітрі вже тхнуло «драконівськими» законами. Соромно бути японцем, тобто індиферентним чужинцем у себе вдома. Соромно з байдужістю промовляти «я розумію», коли ситуація в країні виходить за межі елементарного розуміння, елементарної соціальної рівноправності. Тож я написав роман «Прихована фортеця» про українських сміливців – героїв, для яких справедливість є найяскравішим сонцем, які готові перевернути заржавілу державну машину черевом догори. Про новітнього козака Мамая, який, читаючи вірші Василя Стуса і граючи на електричній гітарі пісні з репертуару рок-гурту «Manfred Mann’s Earth Band», шаблю тримає напоготові. Завершив книжку напередодні Революції Гідності. Для дизайну обкладинки використав картину «Містичний човен» мого улюбленого французького художника-символіста Оділона Редона. На тій промовистій картині над дивовижним синім човном майорить не менш дивовижний жовтий парус.

У 2015 році Україна стала почесним гостем фестивалю «МАЧ». Знову ж таки: це мало статися сьогодні , саме в цей рік. Після Революції, у часі війни. Реклама фестивалю була синьо-жовтою. І фарбами українських кольорів кожен з учасників фестивалю живописав у своєму коротенькому відеозапрошенні до потенційних відвідувачів «МАЧ» – це був гарний задум організаторів. Запрошені літератори, настільки різні у своїх художньо-естетичних і стильових уподобаннях (інколи різні на майже антагоністичному рівні), не різнилися кольорами на обличчях, одежі, окулярах, книжках, мапах, стінах тощо. Тож і я вирішив розмалювати Редоновий човен та парус на обкладинці «Прихованої фортеці» смужками національних українських кольорів, в які, як я сказав у своєму відеозверненні, є смисл вглядатися постійно і які є смисл постійно увиразнювати.

На фестиваль запрошено 31 письменника з України. Не зміг прилетіти з Америки один із засновників Нью-Йоркської групи 81-річний Юрій Тарнавський. Замість нього свої вірші читав 31-річний Павло Коробчук – лише з ним із українських літераторів я побачився протягом п’ятиденного туру. Навіть двох названих імен достатньо, щоб зрозуміти: організатори мають на меті представити літературу України в якомога ширшому діапазоні – жанровому, стильовому. На жаль, деяких авторів старшого покоління, представлених в антології «Україно, давай, Україно!», немає на фестивалі (вочевидь, з об’єктивних причин). А сучасну українську літературу неможливо уявити без творчості Валерія Шевчука, Галини Пагутяк, Євгена Пашковського, Володимира Даниленка, Василя Слапчука, Степана Процюка. Сподіваюсь, що зацікавлення творчістю запрошених на цьогорічний фестиваль письменників у майбутньому призведе до більш панорамного представлення зарубіжному читачеві прозових і поетичних творів українських літераторів – не лише в антологіях, а й в окремих книжках.

Фестиваль розпочався 1-ого липня. Я ж виступав у Брно на 5-ий фестивальний день – після Оксани Забужко, Олександра Михеда, Остапа Сливинського, Павла Коробчука. 6-ого липня була Острава, 7-ого – Кошице, 8-ого – Львів, 9-ого – Вроцлав. Я не мав проблем із переїздами з міста у місто, з перетинами кордонів: всюди зустрічали і супроводжували, ніде не довелося блукати у пошуках готелів по роздрукованих з Інтернету мапах. А відсутність подібних проблем швидко вивільнює людину у простір, необтяжений грубою матерією. Це та особлива легкість, особливе відчуття дійсності, до яких швидко звикаєш, – ніби потрапляєш у кришталевий світ, озвучений музикою Чіка Коріа.

Згідно задуму організаторів, щоденна програма складалася з двох півторагодинних виступів, які відбувалися ввечері – один за одним: з кожним українським письменником свою творчість представляв також літератор з Чехії, Словаччини або Польщі. Разом зі мною у турі п’ятьома європейськими містами був журналіст, репортер тижневика «Gazeta Wyborcza» і письменник Павел Смоленський, який минулого року видав у Польщі книжку розмов з Юрієм Андруховичем під назвою «Ще не вмерла і не вмре». У Брно я виступав о 19.00, а Павел – о 20.30, тож я (оскільки розмовляю польською) мав можливість послухати його філігранну прозу в авторському виконанні. Коли ж письменника запитали про ситуацію в Україні, він відповів категорично: «На Донбасі – російська агресія. Я не вірю, що можна придбати автомати, військове вбрання і танки в магазині, як сказав Володимир Путін». Згодом із Павлом ми мали можливість порозмовляти докладніше на різні теми, позаяк переїзди з Острави до Кошиць чи зі Львова до Вроцлава – то чималий, кажучи польською, kawałek drogi. Розмовляючи зі Смоленським я зрозумів, наскільки адекватним, пристрасним і водночас виваженим є його погляд на сучасну Україну і Росію, на глобальні загрози, які виникають внаслідок цієї війни. А ще я подумав, що дуже добре, якщо українці мають союзників серед справжніх зарубіжних інтелектуалів. Зрештою, «празька весна», польська «Солідарність» і українська Революція Гідності – приклади послідовного протистояння імперії, російському Мордору.

У своєму житті я присвятив багато часу експериментальній музиці, складній для сприйняття і розрахованій на підготовленого слухача. Брав участь у фестивалях сучасної музики. Особливо запам’ятався мені 1993 рік, тоді у Києві відбувся Перший міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Нова територія». На сцені грали справжні зірки нової музики, на чиїх записах я вчився імпровізувати. Гітарист і організатор фестивалю Олександр Нестеров запропонував виступити і ансамблю «САТ», в якому я тоді грав. У приміщенні Українського дому ніде було яблуку впасти. Джазовий теоретик, ведучий BBC Єфим Барбан, відомий як Джеральд Вуд, прокоментував незбагненні аншлаги: «Концерти імпровізаційної музики не можуть збирати повні зали. Це не нормальна ситуація і вона зміниться. На концерт Дерека Бейлі у Лондоні приходить п’ятнадцять слухачів». Сталося все саме так, як і передрікав Єфим Семенович, який, спостерігаючи за численною київською аудиторією, розгледів залишкові явища хвороби – пострадянського синдрому: сьогодні на подібних концертах немає випадкових слухачів.

 «МАЧ» відбувається шістнадцятий рік поспіль. Фестиваль має свою історію і своїх шанувальників. Це люди, які приходять на зустрічі з письменниками, бо їм залежить на спілкуванні. Та й письменники опиняються там з тієї ж причини, попри те, що їм не завжди залежить на читачеві (поруч із цією рекурсією можна поставити смайлика). У Брно я вкотре пересвідчився у думці: всі ми перебуваємо дуже близько один біля одного, тож відстань між людиною, яка пише, і людиною, яка читає, – це лише незначна відстань, яка розмежовує літератора і його слухачів у брненському театрі «Husa na provázku», остравському клубі «Atlantik», культурному комплексі в Кошицях, львівській «Дзизі» або вроцлавській «Медіатеці». 4–5 метрів – і не більше. Вдумливий читач – це вже майже письменник, тоді як кепському літераторові ще слід навчитися читати так, щоб від художнього твору впадати в непідробний душевний та духовний екстаз, проходячи крізь катарсис як крізь очисний вогонь.

Мені складно спрогнозувати скільки людей відвідає фестивальні заходи з 1 липня по 4 серпня, але, вочевидь, їх буде дуже і дуже багато, зважаючи на потужний розголос у засобах масової інформації чотирьох країн. Та головне, що попри деяку різницю в кількості слухачів у кожному з міст, аудиторія була абсолютно фантастичною – і в часі читання тексту, і в часі подальшої бесіди. А отих непривабливих і характерних облич з ознаками випадкової присутності я не бачив на жодному читанні. Все було якраз навпаки – і це дивовижно. Тому я і пригадав слова Барбана, що точно вказують, якою саме має бути оптимальна слухацька аудиторія.

Читаючи новели, я бачив обличчя людей, чиї очі були спрямовані на екран позаду мене, на якому транслювався переклад тексту новел – чеською у Чехії, Словаччині й польською, відповідно, у Польщі. Люди мали можливість читати з екрану, бо перекладачі про це потурбувалися завчасно. Я вже казав про перекладну книжечку моїх творів, яка отримала назву «Найкращі дні». Окрім згаданих текстів до неї ввійшли й новели, наразі не надруковані в жодній з книжок: «Альбом Джотто», «Цивілізація, карета і Te Deum», «Із Менделєєвим і Чюрльонісом ми ловили рибу…». Над чеськими перекладами працювали україністи філософського факультету Карлового університету: Нікола Дедінова, Кароліна Юракова, Діана Койтюк, Дагмар Остржанська, Дарина Поліщук. А керувала роботою доктор Тереза Хланьова. Переклад новел польською здійснив Мартін Гачковський. У польському варіанті замість «Найкращих днів» я читав новелу «Фрегат», також перекладену Мартіном для вроцлавської зустрічі.

І наостанок – про дивовижні знайомства, нарешті виведені в реальність з віртуальної фейсбучної площини. І про ті знайомства, яких могло не бути, якби не фестиваль «Місяць авторського читання». Скажу чесно, мені не надто цікаві люди, котрі говорять виключно про літературу, як не надто цікаві й ті, котрі дискутують лише у житейському форматі. Мені здається, що найкраще і найправильніше говорити про літературу так, як говорив би про життя, а про життя – так, як говорив би про літературу. Це насамперед порада самому собі, оскільки вона дозволяє звести до спільного знаменника мету, яку ставлю перед собою як людина, з тією метою, яка гіпнотизує мене як письменника. З людьми, які розуміються на подібних речах, мені й пощастило спілкуватися протягом фестивальних днів.

З Терезою Хланьовою ми обмінялися кількома десятками листів у часі роботи над перекладом новел. Я надзвичайно радий і вдячний їй за те, що вона знайшла можливість приїхати з Праги на мої читання у Брно. Ми говорили з нею на різні теми, але в тих розмовах було щось таке, що, власне, і дозволяє звести навіть елементарне й начебто мимобіжне до чогось важливого та серйозного. В Терезі є та дивовижна і рідкісна якість, яку я надзвичайно ціную в людях, – уміння оминати категоричність і дотримуватися виваженої об’єктивності в судженнях.

З Люцією Ржегоржіковою я не був знайомий раніше. Але сталося так, що вона прилетіла в Чехію на День рівноапостольних Кирила і Мефодія з України, де нині працює директоркою київського Чеського центру. Тож я мав можливість поспілкуватися з нею про політику і мистецтво, про новітню чеську літературу, про українську свідомість, яку «старший брат» намагався намертво прив’язати до російської культури і про те, що завдяки допомозі друзів з сусідніх країн українцям вдасться свою свідомість швидко і результативно диверсифікувати.

У Брно мою зустріч із читачами модерувала Іржина Дворжакова, в Остраві – Олексій Севрук, в Кошице – Ірина Романчук, у Львові – Юрій Кучерявий, у Вроцлаві – Мартін Гачковський. Я із задоволенням подискутував із Олексієм, обмінявся думками з Юрієм і, закінчивши свій тур у Вроцлаві, подарував Мартінові книжку «Supraphon», з якої протягом п’яти днів читав новели.

Отже, мої фестивальні дні минули. Це мало статися і це відбулося – вчора. Натомість у новелі «Казка про раціонального трубадура» є слова, які обнадійливо розсувають межі скупої та доволі ідіоматичної реальності: там, де він був, четвер передував п’ятниці будь-коли . Йдеться про цілком інше сприйняття дійсності, де минуле «вчора» завжди передуватиме завтрашньому «сьогодні».