Країна з потужним військово-морським флотом, що не може вести мирне життя, а тим більше не домінувати над сателітом. Прикметно, що перед початком Другої Світової війни гітлерівська Німеччина боролась за військову підтримку саме Об’єднаного Королівства Великобританії. Цей стратегічний хід «пошуку воєнного партнерства» мав подвійне дно. З одного боку, сильного краще мати за союзника, ніж за противника, а з іншого –  відмова в союзі провела демаркаційну лінію в поняттях «свій і ворог», і втягнула Великобританію у воєнні дії на боці Радянського Союзу, хоч та при відмові апелювала до військового нейтралітету.

Імперська свідомість завжди шукає жертву-підданого. В  епіцентрі ризику знаходяться територіально близькі країни й народності. Для Великобританії цією країною з XIII століття була Ірландія. Роман французького письменника, дослідника ірландської історії Соржа Шаландона «Повернення в Кіллібеґс» (Sorj Chalandon «Retour à Killybegs») окреслює національно-визвольну боротьбу ІРА (Ірландська Республіканська Армія) проти Англії в ХХ столітті очима людини з подвійним дном – її бійця і зрадника.

Критики вже встигли означити цей наратив «прикладом художньої емпатії найвищої якості», наголошуючи на правдивості, оптимальній відповідності психологічних та історичних відчуттів, міркувань автора-француза, що реалізувалися в образі художнього суб’єкта Тайрона Мігена-ірландця. Суть не в тому, що оповідь ведеться від першої особи, що письменник добре володіє знаннями про історичні реалії, навіть не в художній майстерності еквілібристики – радше в надтонкій матерії проблеми зради, яку репрезентує романний інтелект у різних соціально-психологічних проекціях. Мотто до тексту є напис на одній зі стін у Белфасті, що з самого початку сугестує рецепієнтові присутність на ірландських вулицях, де відбуватимуться повстання, теракти, арешти, втечі, смерті та ін.. Попри це, основним його меседжем є, що відчувають зраджені до зрадника і чи є останній таким: «Чи знаєте ви, що кажуть дерева, коли в ліс заходить сокира? Погляньте! Топорище з одного з наших». У цих словах герменевтична есенція до роману «Повернення в Кіллібеґс» Соржа Шаландона, будь-які інші сентенції навколо тексту є лише тлом для розкриття таких відчуттів-ставлень. Однак це тло має суттєве значення, оскільки окреслює соціально-політичну, індивідуально- та міжособистісно-психологічну проблематику ірландського суспільства в ситуації проти англійської агресії.

Одним з основних пазлів текстової мозаїки є британська тюрма з ув’язненими ірландськими республіканцями терміном від кількох місяців до довічного. Перше знайомство Тайрона Мігеле, учасника ІРА, з крамлінською тюрмою виглядало так: «…не уявляв собі ані гамору, ані запаху. Страхіття криків, протестів наказів, людського гавкоту. <…> Мені розповідали про самотність в’язниць, але не про їхній галас. Я був приголомшений. До того ж усюди смерділо хворою людиною. Її потом, віддихом, брудом, харчем, лайном і сечею. <…> Вони били всі разом, водночас, немов ряд лісорубів. Підборами чавили нам руки і ноги. Я кричав від болю. Решта ревіли з люті. Невидимі кулаки щосили гупали у двері камер. – ІРА! ІРА! ІРА!» [2, 92-93]. У момент побиття англійськими солдатами, хлопець згадує батька, який також лупцював його. Морально-психологічне навантаження має факт вживання останнім під час биття сина англійської мови: «Батько, коли бив мене, кричав англійською мовою, наче не хотів пов’язувати нашу мову зі своєю брутальністю» [2, 15].

Однією рукою політичний світ ставив за приклад залізну волю Маргарет Тетчер, а іншою, пишучи про «нелюдське і принизливе» ставлення до ув’язнених, тримав ширму, за якою «залізна воля» катувала в’язнів ІРА: «Френка (Мікі) Девліна катували п’ять днів у центрі допитів у Каслреї. Йому не давали спати, тримали на ногах голого впродовж нескінченних годин обличчям до стіни з розставленими руками. Його били, уражали електричним струмом, душили, обпікали сигаретою, душили мокрою білизною. Між  допитами його кидали зі зв’язаними руками у звукоізольовану камеру. Ті, хто перебував у такій сенсорній ізоляції, казали, що навіть їхні крики були приглушені» [2, 213], «Лупцювали голих чоловіків. Голови, руки, спини, підняті руки. Вони позначали нас. Лишали свої сліди. За бороду і волосся мене потягли аж до душової кімнати. <…> Тримав мої руки на краю ванни, жорсткою щіткою вириваючи мені нігті. <…> На зміну заступив другий наглядач. Він виривав мені волосся. Обробляв мій череп тупими ножицями. <…> Ножиці відтяли мені шматок вуха» [2, 144-145],«Мене побили. Потім укинули голим у камеру, давши копняка в поперек. Я вдарився лобом і вилицею об підлогу. Лежав долілиць і насилу сів. Мені розчавили палець на нозі, зламали два ребра. З носа і рота текла кров. Пекуча цівка стікала й ззаду по шиї. Потилиця була розбита. Я помацав. Рана. Бракувало клаптя плоті. Ліва нога почала сіпатися» [2, 140]. Поруч із цими текстовими фрагментами є одна авторська ремарка: «Європа кваліфікувала таке ставлення до в’язнів як “нелюдське і принизливе”»[2, 213], – а далі оповідь продовжується в тому ж ключі.

Ця фраза умовно випадає з наративу не тільки за змістовим оточенням, але й за логікою, бо не розвиває ніякої резонансної політично-військової хвилі: які саме наслідки мало європейське резюме, як це вплинуло на політику Великобританії щодо ІРА, Ірландії, чи змінилось політичне ставлення англійців до голодування ув’язнених («Боббі Сендс помер 5 травня 1981 року на шістдесят шостий день голодування. Коли він умирав, його обрали депутатом до англійського парламенту, але це не зарадило» [2, 194]), які помирали за ІРА, за статус політв’язнів, за свободу Ірландії. Зрозуміло, що ні – світ поважає і зважає на сильних. Подвійні стандарти європейської політики й риторики вже на початку ХХ століття були викристалізовані у ставленні до країни-агресора і країни-жертви. Тому не дивує аналогія псевдотиску на країну-агресора, паралелі у висловлюваннях та діях євроспільноти з приводу сучасної російсько-української війни не мають суттєвих відмінностей від описаних у романі Соржа Шаландона. Більше того, автор позиціонує таку ситуацію максимально відсторонено від будь-яких емоційно-експресивних елементів, що підсилює відчуття покинутості, констатацію причетності ІРА до поразки.

У передмові до українського видання письменник проводить аналогії між Ірландією та Україною, наводячи факт вбивства ірландського поета-борця за незалежність Патріка Пірса 1916 року й українське розстріляне відродження в 1920-х роках, факт голоду в 1845 році, виселення з домів, спалення будинків ірландців та голодомор українців, факт заборони книг гельською мовою, викладання у школах тільки англійською, що теж пережила національна українська мова під імперсько-російським агресором: «Насправді Ірландія поряд з вами. Лише три тисячі кілометрів голубиного лету» [2, 11].

У реаліях тюрми й постійних катувань протест ув’язнених ірландських республіканців вилився в санітарний бунт: «Через кілька днів вони вже не виносили параш. Коли параші наповнилися, солдати-республіканці вирішили сцяти на підлогу й випорожнятись на руки та розмащувати екскременти по стінах. <…> триста товаришів уже три роки були голі в ковдрах і жили у власному лайні» [2, 139]. Люди відмовилися ходити в душ, бо по дорозі до нього наглядачі їх постійно били. Також причиною було скасування на державному рівні статусу республіканців як військовополонених (1 березня 1976 р.) – «За одну ніч унаслідок насильства особливих законів ми стали бандитами» [2, 139]. Однак санітарний бунт жодним чином не пом’якшив і не внормував поведінку британського тюремного керівництва. Змінилось лише те, що наглядачі, ведучи ув’язнених до камер, одягали протигази.

В описах тютемного життя Сорж Шаландон не оминає анатомічно-екскрементальних подробиць. Вони є точкою екстремуму екзистенції ув’язнених, оскільки репрезентують інфантильну анальну фіксацію (фіксацію спротиву), але вже в усвідомленому, переосмисленому вигляді. Якщо проводити художні паралелі, то в українській літературі ця психофізична фіксація представлена восновному в текстах Олеся Ульяненка та Степана Процюка.

Найбільш виразна змістова аналогія з романом «Повернення в Кіллібеґс» Соржа Шаландона є повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни» про стосунки батька-політв’язня із сином. В обох текстах соціально-психологічна історія художніх суб’єктів однакова. Персонажі-батьки колишні політв’язні: Іван, з «Бийся головою до стіни», – радянського режиму, Пат Міген, з «Повернення в Кіллібеґс», – британського, обоє борці за незалежність, перший – України, другий – Ірландії, обоє повернулись додому з «розхитаними нервами» і зливали внутрішні гнів та образу на своїх синах: «Нагодився батько, який іноді днями не виходив із хати, – і вдарив, як звичайно, сина кулаком. Потім почав трощити іграшкою об підлогу, мовби ревнував сина навіть до найменших радощів» [1, 77],– Степан Процюк, «Він бив зі скривленими вустами й вигукував солдатську лайку. <…> Як він заходив до моєї кімнати, здригалася ніч. Він не запалював свічки. Від нього відгонило старим звіром, і я чекав його кулаків»[2, 15], – Сорж Шаландон.

У повісті українського автора синівський характер перебуває в стресі та очікуванні батьківських знущань: «Бувало, що батько гладив його по голові. Свиридові тоді знову ставало… лячно. Він думав, що зараз несподівано милість може змінитися на гнів» [1, 91].Те ж напружене психофізичне наповнення й у героя з «Повернення в Кіллібеґс»: «Одного разу, коли ми поверталися додому, він навіть узяв мене за руку. А мені стало зле. Я знав, що ця рука знову стане кулаком, лагідна, невдовзі стане залізною»[2, 18].

Описуючи фізичне знущання над дитиною, Сорж Шаландон звертає увагу на те, що батько перевіряє, як син реагує на побиття: «Інколи в пітьмі, давши мені ляпас, батько проводив мені пальцями під очима. Прагнув дізнатися, чи я плачу. <…> Свої покарання він завжди закінчував перевіркою моїх мук» [2, 22]. За таким вчинком приховується аналогія з діями наглядачів у тюрмах, що знущались над ув’язненими. Особиста образа переростає в бажання помсти, а відтак екстраполюється не тільки в рамки національного опору до англійського агресора, але й на інших суб’єктів, потенційно незахищених. Цей психологічний міжсюжетно-рефлексивний ланцюг приводить до узагальненої тези Сепана Процюка, яка безвідносно до національних, етнічних чи політичних факторів пояснює природу травми-приниження в суб’єкта: «Образи були його шаманським ритуалом. Напевне, його нестерпно тягнуло принижувати гідність інших» [1, 91]. Сценарій, коли жертва копіює поведінку свого садиста, набирає обертів у постув’язненому періоді життя.

Тема тюремного спротиву в текстах «Повернення в Кіллібеґс» Соржа Шаландона та «Бийся головою до стіни» Степана Процюка висвітлюється у класичному психоаналітичному ключі, де незгода з агресивним режимом переростає в задавлений садизм (бажання активної помсти), а відтак на психофізичному рівні проектується на анальну фіксацію. На текстовому рівні вона репрезентується зверненням до екскрементальних тем. Суб’єкт відкидає від себе продукт автовиробництва, що позиціонується у свідомості як дефектний, непотрібний. Натомість фіксація на ньому, за З. Фройдом, свідчить про інфантильне зацікавлення дефектним світоустроєм[1]. Прагнучи до незалежності, до свободи в житті, знаходячись у тюремних умовах, свідомість ув’язненого суб’єкта моделює автономний простір, послуговуючись ресурсним апаратом свого тіла, екскрементами. У «Поверненні в Кіллібеґс» процес конструювання альтерсвіту представлено таким чином: «Я задрімав, зіпершись на стіну. Потім підвів голову. Айдан мовчки запитував мене. Усміхався в пітьмі. Наглядачі ще не запалили світла. Айдан спроквола підвівся. Пішов до дверей, у свій закуток, під розп’яття. Тоді підвівся і я. Він срав на підлогу, я – в свої руки. Ми знову почали розмальовувати нашу камеру» [2, 150]. У деформованому світі кожен антифакт реальності сприймається, як належне, закономірне: «Я уривчасто дихав. Почав випускати тепло своєї сечі. Я сцяв. Піді мною ширшала лискуча тепла калюжа. Він не відсахнувся. Калюжа дійшла до його голої ноги, оточила її й потекла собі далі струмочком сечі під постіль» [2, 141]. Однак для того, щоб антиреальність замінила норми реальності, потрібно перейти через морально-психологічні злами: «Ми мовчки курили. Я оглядав темну камеру. Вздовж стіни громадився слизистою купою зіпсутий харч. Маса покидьків, вогкої гнилі, розпаду. І лайно, розмащене аж до стелі. Сліди пальців. Коло поламаного вимикача висіло розп’яття. Я здригнувся» [2, 141]. Особливість текстової структури С. Шаландона – акумулювати емоційно-експресивні домінанти в синтаксично коротких, але семантично повних фразових побудовах. Репліка «я здригнувся» несе інформацію про назрівання світоглядного перелому, що згодом і стається: «Коли настала ніч, я був майже готовий до смороду, до своїх липких ніг, до  холоду, до пітьми, до нашого лайна – геть до всього» [2, 141].

У повісті Степана Процюка «Бийся головою до стіни» це психологічне явище окреслено в іншій сюжетній канві, але зі збереженням принципових характеристик, що в семантичній основі слів-образів не відрізняються від наведених ситуацій з роману «Повернення в Кілліберґс»: «Батькові руки були забруднені коричневим. Син ще тримався. – Що в тебе з руками? – Старий мовчав. – Що в тебе з руками, питаю? – <…> – Обісрані! Мої руки обісрані! – Чим? <…> – Гівном, сволото! Гівном!» [1, 59]. Якщо в романі французького автора тюремна антиреальність гармоніює зі сприйняттям кожного суб’єкта, оскільки усі перебувають у однаковому статусі та становищі, то в українській повісті Степан Процюк загострює контраст між свідомістю політв’язня та свідомістю вільної, свобідної людини. Художній інтелект формує експресивну модель зіткнення двох способів існування.

Екзистенція батька й сина в обох авторів перетинається в точці агресивного конфлікту, що рідко чергується з міжособистісним теплом. Разом з тим, останнє з’являється з ініціативи синівського характеру. У двох художніх творах синівський психотип продукує рефлексивний ланцюг до розкодування природи батьківського об’єкту. Якщо агресія йшла від батьківського характеру, то любов, що всупереч класичним причинно-наслідковим психологічним реакціям не мала виникати, бере початок від синівського характеру. Відродження любові між батьком і сином починається з синівського розуміння, яке приходить з глибинною чоловічою мудрістю у зрілому віці як в ірландського, так і в українського художнього суб’єкта. Ідентифікація з позитивними рисами батьківського об’єкту, які базуються на національній складовій, у синівській психології свідчить про формування і становлення усвідомленого національного маскулінного психотипу. Таким чином, основа боротьби за незалежність та державотворення Ірландії, у Соржа Шаландона, та України, у Степана Процюка, закладена батьківським поколінням знаходить продовження в усвідомленому раціональному маскулінному ключі в поколінні синів.

* * *

«Батько хотів піти так, як умирають тутешні селяни. Зайти в море, аж поки його забере вода. У кишені він узяв трохи своєї країни. Обтяжений рідною землею, він покинув би світ без слова і плачу. Тільки вітер, хвилі й світло мертвих. Патрайґ Міген прагнув такого легендарного кінця» [2, 25], – благородні, але понівечені, чисті, але заплямовані кров’ю своїх і чужих, суворі батьки, але з ніжними дитячими душами, зламані ціною незалежності.

1. Процюк С. Бийся головою до стіни: психологічна проза / Степан Процюк / Післям. Богдана Пастуха. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. – 200 с.

2. Шаландон С. Повернення в Кіллібеґс / Сорж Шаландон. – К.: Темпора, 2012. – 296 с.