Мої міркування це також не спроба поставити крапку в цій проблемі. Мова йде про доволі багатопланову суперечку, в якій кожен пласт поставлених питань потребує окремого пошукового ходу для отримання відповіді. Одним з елементів цієї ширшої проблеми є скандал навколо обговорення книжки Сергія Жадана “Аnarchy in the Ukr, а також “Луганський щоденник” у львівській книгарні “Є” Андрієм Дроздою, Ігорем Котиком та Віктором Небораком, де були висловлені, зокрема останнім учасником, досить різкі критичні оцінки як щодо тематичних моментів у творчості цього автора, так і стосовно використання цим письменником сталого збірного персонажа ‒ марґінала зі Сходу країни, якому чуже поняття національного. Різнобійна команда марґіналів, які грають у поетичних та прозових сюжетних мережах цього автора, а вірніше їхні прототипи, на думку Віктора Неборака, зараз складають питому частину “ополченія Донбаса”. І як тепер Жаданові, який виплекав таку персонажну типологію, а більше ‒ змусив читача полюбити цього марґінала, як йому тепер на білім світі жити і радіти? Ця теза опинилась в центрі жорсткої, часто емоційної (у нас по-іншому і не буває) критики з боку читачів, які люблять письмо Сергія Жадана, уважають його однією з центральних постатей в сучасному літературному процесі. Цим людям справді важко дивитись, коли нищать німб на голові їхнього, кожного зосібна, письменника. І це слід розуміти. Жадан справді хороший, добротний масовий автор, який вміє будоражити читацьку публіку, колоти серце мелодраматичним звуком в поезії, звільняти сльозові залози читача, смішити до болю верхньої частині пресу читальника в прозі. Цей автор вміє репрезентувати такий тип персонажа в літературі, який надається на самопідставляння читача себе під цей образ, приміряння себе в цьому образі, що в плані масової літератури є досить важливим моментом. Такий Жадан є, і ми всі нарешті маємо це зрозуміти ‒ він в біса талановитий імітатор почуття, саме це тягне до нього аудиторію. Я не хочу зараз тут нудити публіку тим, що він масовий автор, оскільки це мало для кого є аргументом. Коли я перечитував  “Улісс” Дж. Джойса і тримав себе обома руками за чуба над томом, щоб не відволікатись і не дивитись у вікно, я чітко зрозумів, що вимагати від читача духовного зусилля під час читання книги, яка йому не цікава ‒ не потрібно. Воно (відчуття потреби робити це зусилля) само або приходить, або ‒ ні. Я знаю багатьох, хто любить радянську комедію, але заразом небагатьох, хто може десятками раз переглядати одну і ту саму сцену у картинах Інґмара Берґмана, де кожне скорочення лицевого мʼязу тягне за собою цілі пласти емоційних значень. Це “гра в бісер”, де неможливо нічого навчитись, окрім цієї гри, яка живе сама задля себе. В цьому і полягає її загадкова могутність.

Тут, у цій розмові, слід наперед визначитись, що Жадан як письменник є абсолютно сформований, інтересний і, безперечно, талановитий. Але не слід забувати, що він, окрім сказаних вже ознак ‒ живий. І це останнє дає йому можливість, як і всьому сущому, що має людську природу ‒ помилятись, а критикам це дає можливість ці помилки бачити і описувати. Так, можливо не в такій формі як це нещодавно відбулось у Львові, але кожен сам формує свій стильовий набір і відповідає за нього, це річ індивідуальна. Я все ж думаю, що випади читацької публіки на згаданих критиків з книгарні “Є” зумовлені саме їхнім стильовим підходом, бо якщо говорити по суті, у їхніх словах є певна рація. Жадана можна і треба критикувати, інакше будемо мати свого Олеся Гончара з медалями, нагородами і … порожніми текстами. Формування цього пʼєдесталу сучасності вже почалось. Я пригадую з яким захопленням я читав його прозу до “Ворошиловграду”, і як у мене безвольно опустились руки після цього роману, аналогічне відчуття було, коли читав поетичну збірку “Вогнепальні і ножові”. Я зрозумів тоді, що видавничий маховик вже запущено, і що Жаданові слід утриматись від письма, набратись вражень, що він видихається, реміксує сам себе, замикається на вже зробленому. Цей процес Мераб Мамардашвілі називає “нетримання чорнил”. І головною доказовою базою цього твердження є те, що письменник перестав шукати. А це виразна ознака індивідуальної літературної стаґнації ‒ метафора не є елементом краси (краса в метафорі ‒ явище похідного характеру), вона насамперед є знаряддям пошуку. “Луганський щоденник” вже виразно підтвердив мої спостереження. Цей твір видано насамперед тому, що автор ‒ Сергій Жадан. Ось саме це свідчить про застигання і про те, що в українській літературі створено культ, в якому працює імʼя, а сам письменник цього або не хоче робити, або з певних причин не може. Цей текст, мʼяко кажучи, дуже слабенький, який підводить читача до певного порогу естетики Жадана. Що за ним? Куди далі? Я ставив би питання саме так ‒ критика має відреагувати на це, інакше ті, хто до хрипоти в горлі захищають кожну літеру, написану Сергієм Жаданом, можуть втратити свого автора, він просто законсервується в колі власних тем. Даруйте за порівняння, але це те саме, коли ми даємо дитині коробку цукерок, а тоді підбадьорливо сміємось і підхвалюємо, коли вона активно їх “лопає”, забуваючи при цьому, що руйнуємо цим красиву дитячу усмішку.

Наступний момент, який важливий у сучасному контексті, є ось цей збірний тип у творах письменника, який по-своєму репрезентує художню модель цього автора, скажу більше ‒ він (тип) є домінантою цієї моделі. Про типологію образу персонажа у творчості Сергія Жадана я вже писав (див.: http://bukvoid.com.ua/column/2014/11/29/112801.html ), тому не повторюватимусь тут. Та все ж коротко нагадаю: це марґінал, часто наркоман, з великим діапазоном засобів, які допомагають йому втікати від реальності, це повії, бізнесмени та інший люд, що позбавлений можливості відчувати присутність Бога в їхньому житті, або принаймні бодай якоїсь трансцендентної сили, яка перебуває поза межею матеріального світу. Цей літературний тип перекроковував, витягуючись у часі, з твору в твір, і сформував враження, що український Схід ‒ це саме він, а не хтось інший. Іншим на Сході в літературній “картині життя” Сергія Жадана ‒ місця не залишилось. Автор цих рядків мешкав на Луганщині (в різних її частинах, насамперед пролетарських) до 17 років, а потім часто бував там, тому чітко розуміє про що говорить. Велика частина людей звідти справді вкладається в матрицю цього літературного типу, але я не впевнений, що аж настільки, щоб превалювати у духовному житті того краю. Схід по-своєму дуже цікава територія з своєю етикою, наближеною до блатної кримінальної, яка проникає на всі рівні соціального життя Донбасу, з своєю естетикою, піснями Михайла Круга, Віктора Петлюри, групи “Лєсоповал” та под., з своїми, зрештою, конфігураціями моралі. Ось цю частину Сходу Жадан, здається, добре знає, але проблема в тому, що він пише про неї як про єдиноможливу там, забуваючи, що на тій території є також люди, внутрішній світ яких глибоко антиномічний світу героїв Жадана. “Ну і що?” ‒ скаже читач цього мого допису, ‒ “він так пише”. Справді нічого, адже ми знаємо, що літературна критика має говорити про те, що є в творі, а не про те, чого там немає. Згоден, але в такому випадку не слід стверджувати, що Жадан репрезентує в своєму письмі український Схід. Він, цей Схід ‒ різний. Зараз, пишучи ці рядки, я згадую Олега Соловʼя, який впродовж останніх років до надриву в голосі кричав до всіх зі свого Донецького кутка про те, що Донецьк український, вмовляв не називати всіх мешканців цього міста “донецькими” (за аналогією до ОПГ Ахметова), кричав про те, що їм бракує українських книжок, що він задихається від їхньої відсутності. Я згадую його розповіді про батька, професійного шахтаря, (sic!) українського шахтаря, який репрезентує шахтарську культуру, та не таку, яку розтиражовують люди, що нічого про неї не знають, але про це трохи згодом. Хочу згадати тут роман Миколи Руденка “Орлова балка” про цей край териконів, де шахтар має гідність і вдячність, а не байдужість визискувача до нутра землі, яка годує його. А це також Донбас. Донбас це також ‒ Іван Світличні, Іван Дзюба, Микола Руденко, це і Василь Стус, який став таким, яким став почасти через життя на Донбасі, це і Сергій Параджанов, який сидів у Перевальській зоні на Луганщині ‒ де цей типаж у творчості Жадана? Де ті монолітні, могутні характери, які перехопили духовну естафету у цих старших шістдесятників? Я не бачив ніколи в його текстах цільних людських натур, які часто доводилось мені спостерігати там. Я не письменник, але мені видається, що там були такі типажі, які вповні заперечують смішнуватий, багато в чому пародійний типаж у творчості цього письменника. Доводилось чути, що Олесь Ульяненко мав писати про цей край, про копальні, про дике життя цих людей, які кожного дня ризикують бути заживо похованими задля того, аби нагодувати родину чи батьків. Ось Ульяненкові я би повірив, він міг бачити не поверхню, а нутро, дивитись через форму піни в глибину. Я бачив цих хлопців з глибокими зморшками на шиї, обличчі, які зранку, часто з похмільними сухими губами, не завжди чисто відмиті звечора, понуро йдуть на роботу, несучи під пахвою дешевий “тормозок”. Відгарувавши день (годин 10 підземної роботи ломом), вони виповзають на сонце і хочуть забутись. Ідуть до першого кіоску і просто пʼють, пʼють до чорноти, як вміють це робити тільки на провінції від безвиході, без радості, руками, що вже не відмиваються роками. Просто пʼють до забуття від страху думати про завтра, від страху згадувати про друзів, яких приносять в жертву кривавому підземному вугільному божкові за те, щоб дав їм бодай якусь можливість, ще хоч би трохи побути на цій поверхні землі з своїми галасливими, нервозними від банального, постійного браку грошей дружинами, і дітьми, які зачудовано вміють дивитись на ці терикони, мʼяко хлопаючи довгими, красивими віями. Ось вам Бориславський цикл Івана Франка. Ось який він ‒ Донбас. А не препарований до легкого зачудування гарно вбраної, ситої публіки, яка хоче посміятись над пародійними, часто недолугими героями.

Якось я приїхав зі Львова до родини на Луганщину, і по дорозі додому випадково зустрів окремо кількох дуже старих шкільних знайомих. Усі тягли до себе поговорити, згадати: з них двоє менеджерів середньої ланки і один ‒ зараз розкажу хто. Я зголосився зустрітись трохи згодом з цим, з останнім, і ми пішли до нього додому, прихопивши по дорозі зі собою трилітрову банку пива. Ми не зовсім дружили в школі, він був старший, в нас були різні інтереси: у мене більше спорт і трохи менше ‒ книжки, його ж посадили вперше у 16-ть на термін ‒ 8 років, згодом додали вже в таборі ще кілька років за постійні порушення режиму, за бунти, вийшов, знов сів і так триває його життя, з якого з 38-ми років вже близько 18-ти він просидів за ґратами. І ось ми відкриваємо цей “бутлик”, поволі пʼємо, згадуючи спільних знайомих, скинули футболки, літо, в квартирі душно, я дивлюсь на красивих котиків з очима джокерів, у циліндрах на його ключицях, на вериги кайданів на ногах ‒ татуйування. Говоримо про літературу, він читає з памʼяті цілі шматки Пушкіна і Єсєніна, розповідає, що ніколи в своєму житті не голосував на виборах, навіть на примусових, в таборі, за “Мівіну” і печиво, зневажливо сміється з політики. Гордо поставлена голова, довга шия, ніс з італійським горбком, красиві довгі, тонкі шрами на бровах та вилицях, вузли старих шрамів на губах, виразно релʼєфний верхній плечовий пояс, відсутність жирового запасу, тонка шкіра, як целофан. З цього можна було би по-жаданівськи зробити смішок, сказати про дурно згаяний час, вихрасту молодість, яка призвела до життя з холостими обертами, присмачити сексуальним гумором, показати безповоротність такої долі і т.д. Для чого я згадав тут цей епізод? Не для того, щоб сказати, що Жадан міг би зробити з нього кілька оповідань, а щоб показати, що на цього персонажа можна поглянути іронічно-пастишевим оком Сергія Жадана, яке ковзає поверхнями, а можна ‒ рентгенівським оком Ульяненка. Останній міг би зробити з цього персонажа “свого” Горіка зі “Сталінки”, персонажа з глибокими внутрішніми ранами, біль яких робить його таким, він розкрив би звучання глибин, а не створював би протяг поверхні. До письма такого типу свого часу наблизився Павло Вольвач у романі “Кляса”, але там споглядально-есеїстичний струмінь забивав художній. З цих, подібних типів людей можна було би зробити кілька оповідань, маючи художній талант, зазираючи в їхнє нутро. Тут слід описувати не поведінку персонажа, або його життя; завданням прозаїка було би пояснити, звідки береться у цього чоловіка потяг до літератури, самоповага і чиста, незабруднена матом мова. Адже він, цей чоловік, не знав про приклади волюнтаризму у книжках Джека Лондона чи Уільяма Фолкнера ‒ дух бунту, дух протиставлення себе гумусу (зараз я опускаю тему етики). Хороший прозаїк мав би пояснити саме це ‒ етимологію такого типу чоловіка. Я міг би продовжувати описувати подібних людей з “картини життя” Донбасу, яких там багато, але ви ніколи не знайдете їх у творчості Сергія Жадана. І проблема тут зовсім не в техніці письма, яку ми називаємо поетикою, а у своєрідній оптиці, яка бачить лиш потрібне, відкидаючи інший, чужий художнику елемент. І я ще тут зовсім не сказав про аграрні регіони Луганщини, про Сватовський україномовний район, де люди, як і їхні подвірʼя ‒ завжди відкриті, не сказав про Олексіївку, де вчителював Борис Грінченко, не сказав про багато чого, що робить Донбас українським, не сказав про Василя Голобородька, про якого аж нарешті вголос згадали, що такий є. А це все ‒ Донбас, український Донбас разом з Олегом Соловʼєм, його батьком, моїм покійним дідом, який зібрав близько 15-ти тисяч книжок в шахтарському селищі, питома частина яких ‒ україніка, кістками старих арештантів в землі, яким після концентраційних таборів заборонено було повертатися на Захід країни, додому. Де цей Донбас, в яких він книжках, покажіть мені його?! І тепер поставте питання кожен сам собі: “Чи репрезентує Сергій Жадан повний людино-ландшафт Донбасу у своїх книжках?” І чи справді ми чули, той, інший, український Схід, коли про нього кричав до хрипоти Олег Соловей? І якщо опустити емоції на обговоренні в “Секторі критики”, то ми побачимо, що Віктор Неборак насправді мав рацію, коли казав, що Жадан культивує певний тип зі Сходу. Я з цим погоджуюсь і продовжую, культивує один тип героя, забуваючи про інший. І тут в розмові я вже виходжу за простір літератури, і говорю про сфери соціального життя, на які розпоширюється літературний вплив. Сергій Жадан зі своїми теперішніми запланованими поїздками на Схід, думаю, дещо змінить поетичну риторику, побачивши, що люди там випрозорюються, змінюються на очах з одного боку, а з іншого ‒ вони там все ж не такі, як він їх описав у своїх творах.

Цих речей не можуть зрозуміти багато інтелектуалів, які викидають в простір ідеї галицького сепаратизму, а також ті, хто береться міркувати про Донбас не знаючи його нутра, мислячи давно створеними кимось стереотипами. Як приклад можу назвати книжку Ростислава Чопика “Менталітети”. Я зараз роблю можливо не зовсім коректно, говорячи про найслабший у цій книжці текст, мова йде про есей “Пролетарська нація?”. Для того, аби уникнути непорозумінь скажу, що ця збірка має добротні есеї, які показують насамперед розвинене естетичне чуття автора, його вміння побачити розмаїті культурні впливи у різних видах мистецтва. Ростислав Чопик добре орієнтується в українській літературі, малярстві, відчуває Слово, а також вміє подавати думку в доволі живій есеїстичній інтонації, спонукаючи читача думати разом із ним. Побачена стрічка, прочитана книга одразу імплантується в його мислення і набуває досить субʼєктивних відтінків в інтерпретації, відкриває читачеві інтересні кути зору на той чи той артефакт, заразом видно непідробне захоплення автором таборовою героїкою Михайла Сороки. Та коли цей автор береться осмислювати специфіку Донбасу, якого він, судячи з тексту не знає, то тут відбувається аналогічний процес, як і в прозі Жадана. Я схильний називати це “ґвинтовим рухом”. Що це таке? З одного боку  ‒ безліч розмов в інформаційному просторі про пролетарський, шахтарський Донбас, який не визнає себе частиною України, і ця риторика розсипана повсюду ‒ телебачення, газети, інтернет-колонки, а з іншого боку ‒ в цьому є частина рації, але лиш частина. І ось автор, начитавшись-надивившись і наслухавшись подібного, не знаючи про іншу сторону життя цієї частини країни, створює іншу лопать ґвинта, даючи можливість рухатись цьому механізму, при тому володіючи примарною навігацією. Що таке “шахтарський триб життя” я можу зрозуміти, але що таке “шахтарський менталітет” про який говорить автор, і який за логікою речей мав би бути ним розʼяснений, мені після прочитання есею сказати важко. В аналогічний спосіб я можу говорити, що в Галичині, де ми маємо дуже часті факти, коли люди на високих посадах носять вишиванку, співають гімн і паралельно  беруть хабарі ‒ є аналогічним виявом “галицького менталітету”, який розжижує такими діями українство, але при цьому я навмисно не згадаю тут тіла героїв, які лягли в чорну землю. Тепер, думаю, зрозуміло, за яким принципом пишуться подібні тексти. Мені здається, що авторові треба було би писати про те життя, яке він знає не з екранів телевізора чи газетних публікацій, а з живого життя. Написати про те, що насправді руйнує націю. В Галичині руйнівна сила ‒ не Донбас, а хабарі професійних патріотів, які власне і не дають нам увійти в Європу. Уявити “менталітет” Донбасу з книжки Ростислава Чопика неможливо, поскільки він сам собі його не вповні уявляє, начитавшись типових статей з життя пролетаріату того краю. Але знову хочу нагадати, що мова йде лиш про один есей, який не робить великої погоди під обкладинкою цієї книжки, його змістову незугарність вгамовують інші, добрі тексти цього автора.

У такий, описаний мною спосіб, в культурному просторі створюється своєрідний ґвинтовий рух, де одна лопань ‒ стереотип мислення, а друга ‒ лиш елемент з життя Донбасу, який призвів до створення цього стереотипу. Так і рухається цей корабель, без чуття свого фарватеру, народжуючи знову і знову смисли, які ведуть в порожнечу, в нікуди. Рушії цього руху забувають, що існує інший, добрий світ сильних, красивих людей, які творять свою титанову лопань. І в навігації останніх домінує яскрава зірка, яка веде їх по їхньому шляху.