От як після цього довести відданість українській перекладній літературі? Тут не обійдешся копіями чеків, котрі підтвердять: я намагаюся регулярно та активно купувати в книгарнях насамперед українські переклади актуальної зарубіжної белетристики. 

Провина моя обтяжується незнанням іноземних мов – так само, як стан алкогольного сп`яніння обтяжує будь-який кримінальний злочин. Власне, через своє незнання мов (про причини тут з вашого дозволу говорити не будемо, бо виглядатиме спробою виправдати невігластво – А.К.) я ніколи не доведу також, що дитячу й не лише дитячу художню літературу в Україні часом перекладають не з оригіналу, а з російської версії. 

Боже збав, це не тотальне явище! Навпаки, зараз цього стає дедалі менше. Проте має місце. Як у тій старій радянській пісеньці, «кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет». Проте якщо я почну наводити конкретні приклади – а ті, хто читає цей текст, тільки й чекають, хто ж перший влізе в бійку, - відразу розмова про тенденції та стратегії розвитку буде грубо підмінена переходом на персональне: «Та хто ти такий!» Не допоможе й те, що я хоч і не філолог за освітою, проте - здатен відрізнити мовні звороти, характерні більше для російського тексту. Котрі кочують в українській ну точно ж не з автентичного оригіналу, любі друзі! 

Але, повторюся, на персоналії тут переходити не варто. Бо якщо, наприклад, переклади, котрі свого часу зробив Ілля Стронговський з Чака Палагнюка та Чарльза Буковські не зовсім годяться, він завжди може сказати: «Переклади краще!» Чим посадить мене в калюжу, опустить нижче плінтуса, змусить тримати язика при собі – словом, потраплю одночасно в усі пастки, в які здатен потрапити «трієчник». З рештою, хтось називає переклади Стронговського авторськими, і теж по-своєму правий. 

Так, мені соромно, що я не знаю іноземних мов. Втім, це можна виправити. Завезти мене і таких як до якоїсь із країн Європейського Союзу й викинути там. За кілька місяців зможу складати вивчені слова в необхідний для спілкування мінімум речень, бо без знання мови хлібчика не купиш. За рік зможу більш-менш нормально розумітися. Зможу дивитися кіно без знайомих субтитрів. Правда, вправно читати мовою країни перебування навряд чи навчуся за цей час. І вже точно навіть у віддаленій перспективі не стану перекладачем. 

Людина, яка не знає іноземних мов, у сучасному світі може прирівнятися до інваліда. Та в цьому ж сучасному світі через інвалідів не переступають. Поважають їх права. Обладнують спеціальні сходи, кабінки в туалетах, інтегрують у соціум, дозволяють відчувати себе повноцінними членами суспільства. 

Незнання мов – не медична інвалідність. Але для таких валянців, як оце я, віддавна існують перекладачі. 

Все просто. Якщо я не можу – в силу різних причин! – прочитати книгу в оригіналі, таку можливість забезпечує якісний переклад. Хто буде з цим сперечатися? 

Я народився на виріс у місті Ніжині. Джерелом, яке напувало мене книжками в дитинстві та отроцтві, були дві бібліотеки – дитяча та доросла. Ще в місті було три книгарні. Це крім спеціалізованих відділів у канцтоварах, на пошті чи деінде. Всюди величезним дефіцитом були книжки популярних іноземних авторів, перекладені й видані в Росії. Такий дефіцит відкладали на подарунок чи хабар. Або продавали «з навантаженням» - не смійтеся, до книги українського письменника. Ще можна було здати 20 кг макулатури і отримати талончик на Моріса Дрюона. 

Що виручало мене, книголюба, який чомусь не міг читати про колгосп, завод та комсомол? 

Іноземна література, перекладена українською мовою. 

Вона була навіть у книгарнях – говорю насамперед про книжки підвищеного попиту, белетристику. В бібліотеці мене попереджали: «Три мушкетёра только по-укрАински!», і я охоче читав та перечитував «Три мушкетери» українською мовою. А також – «Острів скарбів», «Вінні Пуха», «Алісу в країні чудес», «Мацусеві пригоди», «Чотири танкісти і пес». Неможливо було роздобути «Волшебника Изумрудного Города» - зате в вільному доступі був український переклад «Чарівника з країни Оз». Детективну класику – Агата Крісті, Жорж Сіменон – я опановував в українських версіях. Збірники польських детективів, перекладені й видані в радянській Україні, ніколи російською й не виходили. Знаю, як виглядає російська версія «Швейка», але не читав її жодного (!) разу. Натомість в мене вдома три (!) українських переклади «Швейка». Цитую тільки їх. Детективні романи англійця Діка Френсіса «Фаворит» та шведів Май Шеваль і Пер Вале «Гіркій сміх» прочитав українською і досі не знаю, як виглядає російський варіант, хоча все це нині у вільному доступі. 

Де вперше за совка намагалися надрукувати переклад «Хрещеного батька»? Де побачили світ перші – раніше за російські, любі друзі! – переклади Джеймса Чейза та Яна Флемінга? Не кажучи вже про ідеальний, як на мене, переклад «Запахів» Патріка Зюскінда? Де надрукували українською «Кохання під час холери» Маркеса та «Коханець леді Чатерлей» Лоренса? Чи «Уотт» Беккета? Відповідь правильна – журнал «Всесвіт»! Аплодисменти. Між іншим, була «Бібліотека «Всесвіту», хто забув. Я купував ці книжки в магазинах. 

Отже, я довів свою увагу та повагу до роботи українських перекладачів? Закріплю захопленням від роботи тих, хто перекладає фільми для кінопрокату. Наші перекладачі адаптували іноземні фільми для українців так, що стали ледь не головними українізаторами нової доби. Герої України, без пафосу. 

У чому ж тоді проблема? А в тому, що ця індустрія, з вдячністю згадана мною вище, кудись зникла. Ось що я мав на увазі, говорячи про знищену школу. Фахівцям нема, довкола чого гуртуватися. І сказати, що не затребувані – нічого не сказати.

 Бо потреба насправді є, і вона, як на мене, нагальна. Книги, видані в Росії, треба чимось замінити. А читати, нагадую, хочеться. 

Ось із приводу чого був даний мною злополучний, як виявилося, коментар. Перекладну літературу з Росії, ті сотні й тисячі назв актуальних книжок, котрі можуть потрапити під визначення «російська книжка», хоча нічого російського, крім мови, там нема, нічим замінити в Україні одномоментно. 

З українськими письменниками бідося. Бо книжковий ринок будь-якої країни визначають та формують не «поетичні сотні» чи клони Джеймса Джойса. Актуальна белетристика, жанрова література, попса, чтиво – як не назви, але в нас, зуб даю, не знайдеться навіть півсотні авторів, готових писати по детективу на рік російською мовою. Про українську печально мовчу. 

І тут на виручку приходить – повинна прийти, скажемо делікатніше, - белетристика перекладна. До речі, пані Божена Антоняк переклала польських авторів Марека Краєвського і Зігмунта Мілошевського, чиї романи в Польщі – правдиві бестселери. Минулого року три актуальних, свіжих гостросюжетних роман із Польщі та Франції перекладені та видані зусиллями видавництва «Темпора». Серію «Карта світу» давно розвиває «Фоліо», і Умберто Еко – завжди з оригіналу і завжди оперативно. А Дена Брауна і Стівена Кінга завдяки старанням «Клубу Сімейного Дозвілля» читаю тільки українською. Чого там, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» десять років тому виданням Гаррі Поттера задала, по суті, тренд – видавати українською раніше й краще, ніж російською – в Росії. 

Усе це добре. Але все одно кожен одинокий актуальний переклад в Україні – це, на жаль, не аналог широкому, полиць не вистачає ставити, представленню російських «Иностранки» чи «Corpys». А мені б хотілося, аби українською в Україні актуальну літературу перекладали в тих же обсягах, що й у Росії. Бо тиражі, до речі, майже однакові, невеличкі. Хоч у них там живе 150 мільйонів, а у нас – 46 мільйонів народу. Але ж обсяги, обсяги, обсяги… Навіть якби видавець ризикнув замістити перекладений імпорт власним виробництвом хоча б у пропорції один до десяти, він зміг би це втілити? От не знаю.

Мені навзаєм гнівно покажуть масу перекладеної літератури, з різних мов, яку вже видали в нас. Проте вибачте, шановні, це будуть здебільшого книги, котрі не користуються широкою популярністю навіть на батьківщині автора. 

На мій превеликий жаль, пересічний читач не заплатить гроші, аби купити й прочитати таку книгу. Навіть якщо переклад, як завжди в Україні, бездоганний. Чому класні перекладачі витрачають на це час, чому вони перекладають, а видавці - видають таку літературу, знаю. Але промовчу – здоровіший буду. 

У сухому залишку: Андрій Кокотюха був, є і лишається популяризатором будь-якої книги в Україні. Особливо якщо це переклад, і якщо я зможу прочитати, наприклад, чергового Стівена Кінга, раніше, ніж постарається Росія. Крім того, видана в Україні книга напевне буде дешевшою за імпортовану. 

Єдина умова: оперативно перекладати, широко рекламувати та якісно видавати слід насамперед ту іноземну літературу, котра користується попитом найширшої аудиторії. Списки бестселерів ніхто не скасовував. Детективи, трилери, мелодрама, горор, фантастика, історичні романи – нічого нового, нічого спеціального. 

Опція «люди не читають» не розглядається: люди читатимуть, якщо буде добре старатися той, хто продає. Книгу треба продавати. І довкола цього об’єднати зусилля. Не дивлячись на те, хто що коли кому сказав і як ці слова трактувати. Тільки так, не інакше. 

P.S. Про те, чи зможемо ми в Україні своїми силами відродити потужності, котрі дозволяли колись давно оперативно перекладати й видавати актуальну белетристику, і скільки хто кому за це повинен платити – розмова цікава. Але вже не зі мною.