Re: цензії

На жаль, українці дуже мало читають. А, якщо і читають, то переважно Андруховича, Дереша, Кокотюху, тоді як читати потрібно модерну клясику, тобто літературу великої гуманістичної експресіоністичної доби, яка все ще не закінчилась, на наше щастя. (А той факт, що для нас, українців, вона не завершилась, ця солодка доба деміюрґії та суб’єктивної творчости, безпомильно засвідчує, зокрема, й феномен Майдану 2013-го р.). Нам конче потрібно читати, але, навіть не читаючи, українці, як не дивно, – суто інтуїтивно, – розуміють, що їм треба робити. А читати потрібно не Кокотюху, і, поготів, не Андруховича із Забужко, читати потрібно Ігоря Костецького. Хоч би й роман «Мертвих більше нема», який віднедавна (завдячуючи М.Р. Стехові та журналу «Кур’єр Кривбасу») є доступним для всіх, охочих із ним познайомитись. Це вельми прикметний роман, як, зрештою, і вся волюнтаристична творчість Костецького, що здобувся на прізвисько Леопард (sic!).

Є у цьому романі Костецького епізод, який для самого оповідача не представляється хоч скільки-небудь винятковим. Сільські діти вивісили на бані церкви синьо-жовтий український прапор. На ранок першим його помітив «тоненький панок», який окупаційною польською адміністрацією був поставлений наглядати за життям українських селян. Так вона й почалась, «боротьба за прапор»; і в цій боротьбі маленькі галичани отримували перші уроки затятости, але, водночас, складали перші іспити людяности: «Тоді він нас помітив і наші погляди зустрілися. Ми не відвели наших очей від нього ані на хвилинку. Але й він тримався довго. Він довго дивився на нас, і ми тоді, в наших роках підлітків, мали змогу брати живу лекцію того, що має загальну назву зла на землі. Він дивився на нас, ми на нього, ми були притаєно задерикуваті, а він – наважений». Поляки досить швидко зрозуміли, що вивішений прапор не так просто повернути на грішну землю. Поліціянти принаймні цього зробили не змогли, тому викликали здалеку пожежну команду: «Було тихо і врочисто. Ніхто не сміявся. Не сміялися навіть ми, найменші, хто мав би, зрештою, повне право тут сміятись останнім. Ворога треба шанувати, треба шанувати не тоді, коли він розумний, але тоді, коли він уперто трудиться, – таку науку, хоч і несвідомо, винесли ми тоді. Пожежники справді трудилися завзято. Споруду для зняття прапору довелося будувати таки з землі, і на це пішло багато зусиль. Були хвилини, коли навіть нам, малим, хотілося допомогти цим ретельним трудівникам. Ми втримувалися від цього природного жесту лише нашою заздалегідною завзятістю. Пожежники від’їхали, не сказавши нікому ні слова. Лише тоді ми зрозуміли, що може означати справжній дух боротьби».

За посередництва оповідача письменник торкається фундаментальних підвалин ментальности, визнаючи за чесноту, а не оскаржуючи, як це часто бувало раніше і є до сьогодні, вкраїнську впертість. Він визнає її міцнішою та круглішою (повноціннішою) навіть за силу волі. Бо сила волі, врешті-решт, може бути зламана, а впертість національного характеру – ніколи. Впертість визнається оповідачем підставою виживання й тривання нації, не більше, але й не менше. Оповідач пригадує, як він, будучи ще підлітком, але маючи вже за спиною історію з прапором, купував у Львові квиток до Тернополя. Природньо, він звернувся до касира своєю рідною мовою, стоячи вже твердими ногами на своїй землі, попри те, що це були ноги дитини. Касир-поляк відповів, що не розуміє. Малий повторив, і так мало тривати ще довго, але в польськомовній черзі зчинилось обурення, й касир змушений був поступитися. Досвід, винесений з дитинства, дозволяє оповідачеві надалі його лише зміцнювати та шліфувати, доводячи власну впертість-затятість до ідеального ґатунку, в основі якого ідеялізм людей, що усвідомили власну гідність, відчули своє покликання й вирушили йому назустріч. Чи варто тут пояснювати, що цей підліток-оповідач уже за декілька років стане бойовиком ОУН і чесно загине від німецької кулі у своїй боротьбі за прапор? Але із історії з власною підлітковою впертістю він виніс й наступні рефлексії (цитата, можливо, й задовга, але у романному тексті цей пасаж перетікає зі сторінки на сторінку, будучи реченням, якому немає кінця, тому я відчутно його редукую): «… так, я усвідомлював, що це був не прогнаний сон, а великий рокований яв, той єдиний і вічний яв, що до нього треба йти трудними, звертистими стежками, через хащі й провалля, через піщану безнадію пустині, через дальні пожежі міражів, іти невідхильно, іти врочисто, від того самого моменту, скоро ти ступив уже на цей шлях, – і ось тому тепер, коли я йду вже цим шляхом, коли я вже остаточно певен, що не зійду з нього ніколи, ні за яких можливих і неможливих обставин, я накликаю до себе моїх співлюдей, я хочу по змозі затримати цю точку початку в стані безруху, намагаюся всіма силами вдержати її, мов стерно у змаганні зо стихією хвиль, я волію її, можливо, довшого буття в розгорті, тому я роблю мою оповідь такою тягучою, тому я хочу, щоб моя мова протривала якомога довше, мені хочеться в цю мить говорити протяжно й важко, майже деклямувати, майже співати, щоб тільки лише відгукнутися з цього кінця просто до серця людей на тім кінці і дати їм до зрозуміння, що цей тяжкий і радісний обов’язок є наш спільний, всіх нас, і що мить є страшною лише в передчутті, при наближенні ж вона дедалі вище розгоряється багаттям найвищих радощів, і сама вона коротка, дуже коротка, така коротка, що в порівнянні з нею одна годинникова секунда дорівнює тисячеліттю, і відразу ж по ній, водночас із її вибухом, відбувається дійство великого збагнення, в якому, неначе у велетенському яйці, видно все відразу, єдиним всеоб’ємним поглядом, початок і кінець, і той кінець, що є нескінченним початком, і всі парості майбутнього, що живуть безгранично в минулому, і первісна трагедія кожного народження, що її потім присипляє й притупляє час нашого зростання й дозрівання, і цей наш видимий безтурботний спокій, де все розподілено по своїх місцях, і ота наша невтримно зростаюча спрага, що під зверхнім порядком речей більш або менш супокійних, більш або менш неприємних, лукаво й доброзичливо, крок по кроці підштовхує нас до високого берега, звідки або падати, або летіти, коли ж бо вже розпочинається лет, то тоді годі говорити про впин, бо щойно тоді стає зримою на ввесь розмах скаля, на якій виписано дійсну ціну драмам життя всіх розмірів та вимірів, драмам з їхніми болючими зав’язками і з прикінцевими фанфарами їхніх об’явних фіналів».

Тож, зрозуміло, що цей мій текст міг би мати й іншу назву; скажімо, – «Ода вкраїнській упертості». Національний контекст інспірує появу тут і дещо шляхетнішого поняття – затятість. Затятих, як відомо, не випадає зігнути, їх можна лише убити. Згадаймо принаймні близький нам у часі випадок Василя Стуса. Поет залишив нам сотні рядків для кшталтування позиції прямостояння й обстоювання власної гідности, але передовсім пригадується хрестоматійне:

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій – і стій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе – навіки вік.

Для нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

У масовій свідомості, що відтворюється за рахунок зужитих штампів гамівної риторики, впертість традиційно пов’язується з чужою для українців твариною – віслюком. Тоді як терплячість, – із добре відомим українській людині волом. Якщо віслюків моє покоління бачило лише у дебільних совкових комедіях, то українські реалії занесли до ґенетичної пам’яти працездатність вола. Її знали і горці Гуцулії, і селяни Наддніпрянщини, і шахтарі пріснопам’ятного Донбасу, – так працювали у нас з діда-прадіда. Цей текст, повторюю, міг називатись інакше, але най уже називається так, як назвав, скориставшись із колишніх влучних заголовків М.Р. Стеха під час публікації ним матеріялів для з’ясування так званої «афери Костецького» («Кур’єр Кривбасу», серпень-вересень 2001-го р.). М.Р. Стехові у презентації цих матеріялів йшлося, зокрема, про природнє право І.Костецького на вільний вислів власних думок, індивідуальність і гідність, – ось про яку боротьбу за прапор ідеться. У нашій теперішній боротьбі за прапор, у теперішніх вітаннях і відповідях, що звучать по усій країні, – вагома підстава для нашого спільного майбуття. Втім, у майбутньому вистачає й минулого, – це також зрозуміло. І кожен із нас вартий свого минулого не меншою мірою, аніж майбутнього. Але спочатку належить перейти теперішній час убивць, який в Україні триває вже кілька століть. І думка така: впертість (затятість) визначає людську послідовність, а ця, остання, породжує відповідальність. Відповідальність, своєю чергою, – свідчить на користь гідности. У нашій упертості – наша сила, – вважав Костецький. Стус у «Таборовому зошиті» писав про «волячий терпець». Повірмо цим двом. Наша путь є відома, ми надто тривало вже нею йдемо, й вона стала страсною. Попереду в нас – невідомість. Чи буде вона прекрасною в тій далекій епосі, «де люди живуть своїми свобідними гуртами»? Вірю, що буде. А оцей мій текстик, написаний в останній день тринадцятого року, – лише привітання життя і творчости, – і новорічне, і Різдвяне, й Великоднє…

31 грудня 2013 р, м. Донецьк.