Re: цензії

Часом ув одному невеличкому творі можна зустріти аж настільки густий і виразний алеґоричний зміст, що дискурсивна ситуація такого твору дозволяє робити значні узагальнення стосовно найвагоміших речей, - стосовно, наприклад, доби та людей, які змушені так витрачати своє неповторне єдине людське життя (воістину, другої спроби не буде, - бо це вам не стрибки із жердиною). Подібні твори відгонять невиправним, але цілковито виправданим песимізмом; тим песимізмом, що, за великим рахунком, оплачений власним життям. Мабуть, уже зрозуміло, що саме таке я люблю, хоча й розумію, що все мало бути інакше. Але вже не буде та й бути не може, адже час, який нам дістався, друзі, є часом убивць. Тож, наразі мій кніксен, моє розуміння і співчуття одному з проклятих поетів, - він мав абсолютну рацію. Зрозуміло, що це був Артюр Рембо. І точність його проґностики особисто мене неабияк вражає. Зрештою, і такий симпатичний персонаж, як Бодлер, так само застав уже виключно квіти зла і жодних інших.

Це невеличке за обсягом оповідання киянина Дмитра Пастернака, про яке піде мова, привернуло мою увагу насамперед близьким мені світоглядом автора, реалізованим у художній формі, та, безперечно, особливим ставленням до матеріялу, - далеко не новим, але напрочуд актуальним і своєчасним. Оповідання «Гонитва» (в ориґіналі, російською мовою, - «Гонка», йдеться ніби лише про змагання велосипедистів, але я прочитую в цьому банальному спортивному дійстві досить глибоку й змістовну алеґорію, власне тому й говорю тут - стосовно всього твору - про гонитву, але в жодному разі не гонку) є радше етюдом, якщо говорити про жанр по-дорослому; тобто, лише одним із можливих підходів до серйозної комплексної теми, аніж повноцінним сюжетним оповіданням. Це симультанна фіксація власного розуміння того, як траґічно минає людське життя. Минає, аби не залишити жодного шансу на кореґування доволі невтішних сюжетів, у яких ми є не лише нараторами, але й персонажами, безпосередньо включеними в безумство сучасного світу, а відтак - досить часто - лише об´єктами, а не суб´єктами, як єдино і мало би бути у випадку із людьми. Ось як про речі цілком подібні, хоч і в іншій країні, пише сучасний французький поет Мішель Уельбек:

Світ затягне тебе у свою круговерть, змусить

поспішати - так плигають на сходинку потяга,

який уже вирушив від плятформи.

І ми відчуваємо, що світ сьогодні направду є вже єдиний; і проблеми у всіх нас, екзистенційно беручи, - однаково сумні. Сучасна людина почувається остаточно загроженою, але не може собі дозволити зупинитися й хоч трохи віддихатись; як сказав у іншій поезії щойно цитований Уельбек, така можливість не передбачена ідеологією лібералізму. От, у чому насправді фішка. Тому останню, інфернального змісту метафору, кожному вільно зустріти в підземці у вигляді чесного, хоч і доволі жорсткого месиджу-констатації: «No exit» - «Виходу немає». Втім, час убивць не відає про сантименти. Його хронологія позначена жертвами невідомого призначення; безглуздя численних і об´єктивних людських смертей виглядає не більшим, за марноту людських народжень. Отже, є лише вхід до цього лябіринту, а виходу, як було уже сказано, - мабуть-таки, немає.

Фабула твору Д.Пастернака доволі проста: герой, письменник Н. (який, щоправда, давно вже нічого не пише (як повідомляє всезнаючий деміюрґ: «Он тоже был писателем. Правда, он уже давно ничего не писал. Не писал, как уехал из города»), але все-таки має зацікавлення помітно літературного характеру, як от, приміром, бажання разом із другом видавати літературний журнал), приїздить до міста свого дитинства, маючи на меті познімати цифровим фотоапаратом найвиразніші добре знані міські куточки, які стрімко зникають з-перед очей, поступаючись ґламурним капіталістичним новобудовам. Але місто - це, передовсім, люди. Тому паралельно він зустрічається або має намір зустрітися з кількома людьми зі свого минулого життя. Зокрема, він запрошений на весілля до місцевої письменниці, але чомусь іґнорує це запрошення, про що, в підсумку, не шкодує. Натомість відвідує кількох місцевих письменників, аби вирішити долю літературного журналу. У центрі таких взаємнень - зустріч у каварні з давнім товаришем, поетом Л. Окрім того, ніби поміж іншим, герой відвідує храм. У потоці свідомости блукають ще спогади про колишню дружину Світлану, про ринок у центрі міста, де колись купувалося справжнє сало, й про згадану місцеву письменницю. Ці додаткові ніші пам´яти остаточно й виповнюють не надто густу фабульну павутину оповідання. Своєрідним бонусом, що виростає, за задумом автора, до статусу художньої родзинки твору (власне, до статусу кратеру цього твору), стають спортивні змагання велосипедистів, що їх герой споглядає у центрі міста. Людина з велосипедом наприкінці оповідання ще й підсумовує емоційний стан героя, будучи незаперечною кодою твору, його останньою фішкою - порозумітися героєві удається лише з незнайомим велосипедистом і, виключно - мовчки, через якусь випадкову, але далеко не факультативну, екзистенційно, можливо, виправдану людську солідарність.

Мотив міста є одним із домінуючих у цій новелі. Так уже пішов свого часу розвиток цивілізації, що місто віддавна узурпувало культуроґенну функцію, яка від часів, можливо, Середньовіччя лише посилюється та увиразнюється. Місто є драматичним топосом, його амбівалентність очевидна й остаточна. Воно витворює культурні цінності й ушляхетнює своїх бранців-мешканців, але водночас продукує відчуження поміж людьми та наповнює їх свідомість самотністю й тугою. В місті часом простіше спілкуватися з архітектурою, ніж із живими людьми. Місто, до якого приїздить Н., уже є для нього до певної міри чужим (а значить, бодай імпліцитно, - ворожим), хоча герой усвідомлює це не одразу й не надто чітко, роблячи спроби взаємнення як із містом безпосередньо, так і зустрічаючись із другом, поетом Л. З містом пов´язаний також виразний мотив ностальґії, що своєю чергою провокує творчі інтенції; відтак, це оповідання передовсім про місто і потребу людини в творчості (в даному випадку - література й плани видавати літературний журнал). Втім, місто вже не бажає колишніх стосунків із Н., який його залишив, промінявши на інше, себто, зрадив: «Н. вышел фотографировать город. Самые непритязательные, но родные виды. Город сопротивлялся. Он не входил в кадр, ломал композицию, не дожидаясь экспозиции, убегал размытым, нечетким, а если и четким, то неузнаваемым, чужим. А то прикидывался убогим, бедненьким, и Н. отказывался от всякого с ним родства и даже знакомства» (курсив мій. - О.С.). Маркери чужости, які я в цитаті невипадково виділив курсивом, говорять, можливо, про напівусвідомлені автором, але аж надто серйозні речі. Забігаючи наперед, скажу, що не потраплятимуть, якщо говорити всерйоз, до кадру «емоційної оптики» прибульця Н. і всі його колишні друзі, знайомі, і заледве не він сам (тому він і відмовиться піти на весілля до знайомої письменниці, обравши натомість, фактично, беззмістовне самотнє тиняння містом).

Дмитро Пастернак у цьому творі демонструє неабияку вправність у володінні художніми деталями, які в нього завжди експресивні, направду виражальні та індивідуально колючі. Уже перше речення - «В тот день главная улица была пешеходной», - налаштовує читача на нетривіальність подальшого розгортання подій. Тут же поруч з´являються курсанти через кожні п´ятнадцять метрів, - і можна вже міркувати: чи направду із мирним містом маємо справу, нащо стільки поліціянтів на головній вулиці міста? Втім, на позір, усе благополучно, йдеться лише про спортивні змагання велосипедистів і можна розслабитися, але бажаного ефекту автор уже досягнув. Лаконічна та неординарна деталь допомагає Д.Пастернакові показати мінімальну кількість героїв, але зробити їх впізнаваними та живими. Ба, навіть, представити їх трагічними бранцями цього міста і часу. Згадуючи зустріч із колишньою дружиною, Н. помічає, що вона за три роки, впродовж яких вони не бачились, відчутно змінилася; втім, можливо, це тому, «что он за всю, пусть короткую, встречу так и не увидел ее глаз - она смотрела куда угодно, только не на него». Ці приховані очі колишньої дружини, які так і не спромігся побачити (упіймати?) під час їх зустрічі герой, так само потужно акумулюють мотив чужости.

А ось манера спілкування місцевого поета А.: «Поэт А. подсаживался к вам почти вплотную, доверительно называл вас «старик» и начинал декламировать Унгаретти и Целана, своих любимых поэтов. Руки его чертили в воздухе фигуры, а растопыренные пальцы мелькали у самого вашего носа». А от «прозаик Р. - ломал и грыз спички, и когда приходило время расставаться, рядом с ним вырастала гора щепок, а вам доставался пустой коробок». А от інші деталі, від портретних - до інтер´єрних: із поетом Л. герой Н. зустрічається у каварні в центрі міста. Ляконічно, але досить рельєфно зображена ця каварня: «Сегодня встретился с Л., поэтом. Сидели в дешевом кафе, - в кафе, где официантка подает меню, как грехи отпускает - надменно и неохотно, в туалете не закрывается дверь, а пиво так себе и без выбора». Деталі, пов´язані з простором каварні більш, ніж виразні; акцент падає на останні два слова. Саме неможливість вибору, хай навіть і умовна та ситуативна (зрештою, гіпотетично можна перейти до іншої каварні, - із широким асортиментом пива, люб´язнішою офіціянткою й нормальним туалетом), провокує перцептивний дискурс завулку, мотив відчуження, екзистенційної безвиході тощо. І нарешті, портретні деталі до образу поета Л.: «Поэт, несмотря на свои тридцать девять, имел приличную шевелюру, как у двадцатилетнего. Да он и был похож на юношу - худой и какой-то угловатый». Наголошена невідповідність між змістом і формою, між віком і зовнішнім виглядом - витворюють добре помітну драматичну ауру довкола цього образу. Але й це ще не все: «Пока поэт читал, Н. смотрел на его руку, держащую лист бумаги. Пальцы дрожали, а на кончике безымянного пальца виднелось родимое пятно. Н. раньше никогда не замечал этого пятна. А то, что у поэта дрожат руки, он знал давно». Ці промовисті деталі в портретних ляконічних характеристиках підштовхують до думки про якісь драматичні заломи в людських долях, не інакше.

Доволі помітним у цьому оповіданні є мотив смерти. Це передовсім собака у вірші поета Л.; вірш про вбиту на трасі собаку припав героєві до смаку, у певному сенсі відповідаючи його власним внутрішнім інтенціям: «Пока ехал в маршрутке, написал стихотворение. О собаке, которую сбила машина. Видел ее на обочине. И поэт прочел только что написанное стихотворение. Стихотворение получилось хорошим, собаку было жаль». Це і умовна смерть іще за життя (убитий шлюб і неможливість подальших людських стосунків; смерть не лише як руйнування білкового орґанізму, але й механізму духовного; небажання відкриватися людям, навіть нехіть до звичайного спілкування тощо). Тут же йдеться і про смерть мистця: підкреслена відмова героя від письма після розлучення з містом, хоча він і продовжує вважати себе письменником, плянує видавати літературний журнал і спілкується в місті майже виключно з людьми літератури. Мотив марноти людської смертної екзистенції також корелює з думками про смерть. Про смерть, рай і пекло, власне, про свою долю опісля смерти, Н. міркує в середині собору, до якого потрапляє майже знічев´я, в процесі прогулянки містом. І хоча він рятується добре помітною іронією, але бодай мінімальні ознаки страху й приречености таки присутні: «И потом Христос спросит, накормил ли ты меня, когда я был голоден? Помог ли ты мне, когда я нуждался? А ты удивишься - когда, Господи, я тебя видел, разве мы встречались? Начнешь врать, выкручиваться, но уже ничего не поможет, все и так было ясно еще до твоих ответов. Навряд ли писательница, выходившая замуж три раза, венчалась в церкви». Варто звернути увагу на останнє речення, що ніби вже зовсім штучно причеплено до попередніх рефлексій героя про майбутню зустріч із Богом. Це речення зраджує несвідоме бажання героя перемкнути увагу Судді з себе, грішного, на когось іншого - хочби й на знайому письменницю, яка, не вінчавшись у церкві, мала три шлюби й замахнулася ще, як мінімум, на один.

Наявний у творі і релігійний мотив. Н. відвідує нещодавно збудований храм, в якому вже правлять службу, але стіни ще є білими, не розписаними біблійними сюжетами тощо. Н. не вміє як слід хреститися й не знає молитов, окрім Отче наш. Зрештою, в храмах він передовсім думає про рідних і близьких людей і це є його молитвою. Сього разу, намагаючись думати про рідних, він не може зібратися з думками, бо щось заважає, дістаючи, за великим рахунком, навіть у храмі Божому: «Но сегодня он не мог собраться с мыслями. Н. вспомнил гонку». Тут же він починає думати про весілля, на яке не пішов. Деякі події і люди виникають у вигляді спогадів-рефлексій, як от зустріч з колишньою дружиною Світланою, яка, як і багато чого іншого, назавше залишилась серед артефактів минулого життя: «Н. больше ее не видел, и, главное, не испытывал потребности увидеть». Минуле й сучасне переплітаються у тугий вузол причетности та водночас засвідчують значну втому героя; можливо навіть його вичерпаність - принаймні, саме для цього міста й людей, що мешкають саме у цьому місті.

В оповіданні Дмитра Пастернака на диво ослаблений мотив жінки. Цей мотив ситуативно співвідноситься із мотивами втрат і відчуження - аж до витворення архетипу чужинця: колишня дружина - настільки колишня, ніби з іншої напівзабутої інкарнації; письменниця, до якої Н. не схотів піти на весілля, - поза сумнівом, жінка, але така, яку легко й без видимих наслідків можна проіґнорувати; чотири дівчинки-студентки в каварні, на яких звернув увагу поет Л., але коли Н. запропонував запросити їх, то Л. відмовився, позаяк вони б зашкодили їх розмові (себто, йдеться про потенційних чужинок на території (хай це і є всього-на-всього столик у задрипаній каварні) двох письменників; про чужинок, які не можуть бути допущені до (в певному сенсі) сакрального дискурсу творчости й іншого, суто чоловічого, взаємнення). Офіціянтку, на погляд героїв, взагалі складно вважати за жінку, враховуючи, як вона їх обслуговує, - «ніби гріхи відпускає» (і все, напевне, з принципово асексуальним виразом на обличчі тощо). Отже, у творі присутні, можливо, жіночі обриси, тіні, але навіть не повноцінні фіґури, й поготів уже, - не жінки, які ваблять, спокушують, діють, випалюючи кілометри нервів, ламаючи долі тощо. В оповіданні обійшлося без жінки, і це по-своєму, мабуть, симптоматично. Цей світ, себто, дискурс без жінки, - є аномальним, ненормальним, збоченим, зламаним, прісним, нецікавим і безперспективним. Саме в такому світі блукає своїм колишнім містом герой Д.Пастернака.

Мотив відчуження (алієнації) та відповідна опозиція свій / чужий. Він реалізований у стосунках між людьми, між містом і людиною, ринком і людиною, між самим собою, зрештою, у випадку героя Н.: «<...> несмотря на застывшую в прошлом географию, сами люди здорово изменились. Нет, пить меньше не стали, хотя были и такие случаи, но все же люди стали другими. Аполитичны, апоэтичны, что ли. И он не знал, как к этому относиться. То ли радоваться, то ли сожалеть». До речі, на остаточну вагомість і увагу автора до мотиву відчуження вказує зокрема відсутність імен у переважної більшости мешканців цього твору. Повноцінне ім´я має лише колишня дружина героя, про зустріч з якою він згадує, Світлана. Сам же він лише Н., його знайомі поети - лише Л. і А.; ще фіґурують два прозаїки - Ц. і Р., а знайома письменниця, віком за сорок років, - просто письменниця. І вже цілком виправдано, що не має імени велосипедист, якого Н. зустрічає наприкінці оповідання на марґінальній вулиці, якою він іде не надто осмислено, намагаючись, можливо, втекти від самого себе.

Відсутність імен, як на мене, підкреслює нереалістичний характер оповідання, зокрема, його схематизм. Власне, це називається формалістичним оголенням прийому або «розкриванням карт», якщо за вітчизняним критиком 1920-х років Григорієм Майфетом. Себто, автор не намагається підлаштуватися під образ життя, а йде своїм суверенним шляхом, не зайве наголошуючи на факті саме художньої конструкції, а не життєподібної. Своїх персонажів Д.Пастернак, подібно до Майка Йогансена, міг би вирізати з картону, - нащо їм, у такому разі, повнокровні імена? В оповіданні, іншими словами, діють не живі люди, а персонажі-конструкти, на яких покладається автор, бажаючи поговорити, зокрема, й про нагальні пекучі життєві проблеми сучасности.

З мотивом відчуження безпосередньо пов´язаний і мотив самотности - один із помітних у сучасній літературі (зокрема, в сучасній французькій прозі), присутній він і у цьому оповіданні. Герой прагне виповнитися містом, що було колись своїм і більш-менш зрозумілим, натомість - замість цього виповнення та очікуваного комфорту від взаємнення, - лише декілька світлин у пам´яті цифровика, але й вони не вповні задовольняють героя: «После собора он не знал, куда ему идти. Он иссяк, фотографировать ему больше не хотелось, нахлынула апатия - если знакомые виды завтра же исчезнут, пусть - ему все равно, что здесь будет. Гонка завершена, писательница благополучно - или неблагополучно - вышла замуж. Ему захотелось домой. Зачем я сюда приехал? - пытался вспомнить он. Неужели только пощелкать фотоаппаратом?». Тут варто звернути увагу на словосполучення гонка завершена. Без переможців і переможених. Або лише з переможеними (чомусь мені так здається, виходячи з перцепції двох-трьох коротких речень). Також привертає увагу екзистенційно розчахнуте питання-відчай: «Ему захотелось домой. Зачем я сюда приехал? - пытался вспомнить он». Увесь комплекс ще вчора рідного міста миттєво убрався в шати чужости та ворожости. Рятуючись, герой несвідомо заглиблюється у двори периферійної вулиці. Тут Н. помітив, що «после шумного бульвара улочка казалась пустой». Але дихалося на ній, очевидно, простіше й комфортніше. І прикінцева сцена, в якій Н. намагається хоч якось позбутися відчуття самотности, приєднуючись до незнайомого учасника гонки, велосипедиста: «Сам того не замечая, Н. пошел за гонщиком. Почему-то ему казалось, что велосипедист знает, куда идти. Да и направление было для Н. не важно, ему просто хотелось побыть с кем-то в компании. Тем болем, что и гонщик не возражал против попутчика. И так они шли, думая каждый о своїм». Звичайний урок міського життя: мільйони людей щодня труться (у переповненому транспорті - в буквальному сенсі!) один біля одного, але дихати в унісон уже неспроможні. Ще була подібна ілюзія спільного дихання в нещодавні соціялістичні часи, але не тепер, коли остаточно переміг капіталізм.

Так само безкінечно самотніми є поети у цьому місті. Що стверджується хоча б і таким повідомленням: «Вообще поэтов в городе можно было сосчитать по пальцам. В буквальном смысле. Каждый имел свою особенную жестикуляцию и манеру вести разговор». Якщо говорити про центральну для художнього часопростору оповідання зустріч героя із поетом Л., то вона відгонить якимось особливим у цьому сенсі драматизмом. Лишивши друга в каварні не у найліпшому стані, Н. цілком усвідомлює ненормальність таких стосунків між друзями й демонструє помітну глибину цього усвідомлення: «Н. оставил поэта в удрученном состоянии - то ли из-за того, что с журналом все шло не так гладко, как хотелось, то ли из-за каких-то своих мыслей, то ли от пива и жары поэт погрузился в меланхолію». Справа, виявляється, була не в цьому конкретному поетові Л., а радше в самому Н.: «Который день Н. встречается с друзьями-писателями и ни одного он не сфотографировал, ну хотя бы в обнимку - на память. Нет, его интересовал прежде всего город - мертвые камни». Відчуття жалю, що стосунки з другом уже не ті й не можуть бути колишніми, виникає після відвідин собору: «И сейчас, выйдя из собора, Н. пожалел, что так быстро расстался с другом. Даже не то что быстро, а так расстался - осталась какая-то недосказанность, что-то недо-, - обычная небрежность: мол, встретимся завтра или послезавтра. Но ведь не встретимся - завтра Н. уезжает, и бог его знает, когда снова появится в городе, и за это время все может произойти. А ведь Н. даже не пришла в голову мысль сфотографировать друга. Цифровик был при нем, что стоило клацнуть пару снимков, пока заказывали по второму пиву?». Виглядає так, що Н. випадково переплутав людей і каміння; зрештою, він робить спробу поводитись із містом, ніби турист, але це все-таки місто, з яким у нього пов´язано не так уже й мало. Наприклад, тут мешкає його колишня дружина Світлана. Та й із іншими людьми не все так просто; він і досі пам´ятає їх міміку й жестикуляцію, інші вагомі дрібниці. Але водночас воліє поводитись як турист. (Навіть іґнорує пропозицію відвідати весілля знайомої письменниці. Яку знає не перший рік, від якої має підписану книгу й про яку може повідомити досить цікаві подробити: від незвичної манери тримати сиґарету - до історії її минулих, не зовсім удатних шлюбів). Чому ж, все-таки, Н. поводиться в рідному місті, немов турист (направду вагомою деталлю тут є цифровий фотоапарат у його руках, бо, зазвичай, рідне місто ми сприймаємо просто очима - без додаткової оптики)? Сакраментальне, мабуть, питання, як на наші гидотні часи. Мабуть, щось-таки втрачено, і ці втрати вагомі; ба більше - попереду будуть й наступні втрати. Це відчувається в душевній структурі героя, який все ще шукає себе, але без помітного успіху, позаяк є до певної міри істотою інфантильною, як от мешканці прози, наприклад, Альбера Камю. Втім, із виразною часовою поправкою на початок ХХІ століття, він ще більшою мірою нагадує героїв прози вітчизняного Григора Тютюнника, драматизм яких є і передбачений, і водночас - етично обумовлений. Я, мабуть, хочу сказати, що безумний проєкт під назвою «урбанізація» (себто, ґлобалізація) - триває й сьогодні, будучи згубним не конче для мешканців периферійного часопростору. Сьогодні, будучи скерованим углиб, буквально - у ґени, він передовсім нищить мешканців самого міста.

Мотив творчости є нерозривним із мотивом міста й самотности в місті та у творчості; це якесь густе суцільне плетиво, позначене також ностальґією за минулими часами. Ці два мотиви є обрамленням усього твору. Творчість нікого чомусь не рятує. Вона виявляється великою ілюзією; принаймні, самої лише художньої творчости недостатньо для щастя. Це розуміє Н., спілкуючись із письменниками або аналізуючи їх життя та, так звану, їх творчість, звіддалік: «В городе, как в современной литературе, природе уделяется мало внимания, - ее нет ни там, ни там. У писательницы так точно - у ней все о женском или мужском - отношения, одним словом. И чем сфокусированнее у нее выходят эти отношения, тем расфокусированнее выходит ее собственная жизнь. Писала бы лучше о тургеневских лугах, пушкинской осени, а то всякие гинекологические кресла и пьяные мужья». Насправді ж, і самого оповідача, й письменника Дмитра Пастернака - цікавить саме література людських стосунків. І не лише література, а передовсім, стосунки, як вони є. Але в тому то й справа, що з людськими стосунками щось негаразд. Вони руйнуються й не підлягають ремонту. Людина, звичайно, не перше уже століття витравлює із себе людське, але тільки в нашому часі сягнула нарешті воістину загрозливої майстерности в цьому занятті. Пора зупинитися і повернути, можливо, назад. І підказати цей простий і потрібний вихід із пекла сучасної цивілізації мають саме письменники, а не зірки телебачення чи, поготів, - політики і банкіри. Генрі Міллер колись мав святу і наївну впевненість, що майбутнє належить поетам. Я хотів би стати поруч із цією його наївністю та, попри цивілізаційне безумство, вірити у майбутнє.

Показово завершилась і лінія часто тут згадуваної письменниці, що мала взяти черговий свій шлюб того дня, коли Н. здійснює мандрівку містом. Можливо, хоча б їй пощастило - попри невлаштований побут, кумедну манеру тримати сиґарету й незґрабний зовнішній вигляд, що лише унаочнює трагікомічність її окремо взятої екзистенції? Зовсім навіть навпаки, що є цілковито логічним у контексті кількох, ледве анонсованих, але водночас досить сильно й рельєфно окреслених людських доль: «На другом конце города писательница вернулась из загса, надела свой свитер-кольчугу, поставила в прихожей мужские тапки и села за компьютер писать очередной рассказ». Де і чим займається в цей час її новий обранець, - питання, напевно, зайве. Втім, ще всередині твору в свідомості Н. прослизнула думка: «Может их, мужей, никогда и не было, и писательница все сочинила? Не исключено, что сегодня она сидит в скверике возле районного загса, ветхого зданьица с липами у входа, и представляет, как она выходит замуж. Сочиняет». Жорстко, без сантиментів, чим і визначається стиль Дмитра Пастернака, але не без логіки. Десь так воно насправді й буває - не конче в героїв оповідань, але і в живих людей. Так підсумована ще одна доля, ще одна спроба змінити незадовільні екзистенційні параметри чийогось життя-буття; водночас - це фінал усього оповідання. Фінал у вигляді підкреслено-спокійної, майже лікарської констатації і, ніби вслід за невиправним оптимістом Генрі Міллером: мовляв, погода не переміниться... Можливо, письменник, все-таки, мав на увазі, що марно мріяти про порятунок?

І останнє: кожен гонщик має вчасно збагнути якісь найвагоміші речі й подалі закинути свій персональний велосипед, - як це робить, скажімо, герой Бертран із відомої французької кінострічки «Я залишаюсь», за участю симпатичної у своїй кіношній і життєвій незґрабності Софі Марсо, - незалежно від того, про що, власне, йдеться у кожному конкретному випадку. Бо швидкісна гонка або ж - якщо ґлобальніше - безумна міська гонитва - є на тлі людського життя безкінечною, але насправді дуже короткою; вона триватиме доти, доки остаточно не виснажить людину. Не випадково, й суто ґраматично лексема гонитва співзвучна з поняттям ловитви - яке, за визначенням, є суто мисливським, нещадним - таким, що суперечить життю a priori. Хтось конче має загинути. А як інакше, якщо вже таке почалось полювання? Після фінішу більшість (включаючи, певно, і переможця) учасників цієї гонитви відчують прикрість, але буде вже пізно. Буде занадто пізно. І в цьому, зокрема, я бачу ледве помітний, себто, майстерно прихований гуманістичний патос оповідання Дмитра Пастернака.

грудень 2008 р.

ІІ. Життя, відкладене на потім

Шкіц Дмитра Пастернака «Как скоротать воскресный вечер», - на диво, цікавий. Без початку і без кінця, пунктиром, - письменник прописує грані відчуження, - по суті, центральну й неподоланну проблему сучасної людини, зокрема, і - української: «Вокруг тебя враги. Малыш, с которым ты только минуту назад играл, становится чужим. Жена - незнакомой случайной женщиной, ты прожил с ней пять лет неизвестно почему и зачем. Квартира кажется спичечным коробком, забитым ненужным барахлом». Ця цитата виповнює текстовий простір не тільки абсурдом, а й чимось значно більш злоякісним і остаточним: якщо не лише дружина, але й дитина для героя-оповідача - уже вороги. Ясно, що це, передовсім, миттєве страшне осяяння, але легше від цього не є. Бо, нагло ось так з´явившись, це болісне відчуття надалі не відпускає. Відчуження з проблеми суто філософської - в часи Освальда Шпенґлера, Хосе Ортеґи-і-Ґасета та Сідні Філкенстайна, - перетворюється в проблему сьогоднішнього нашого побуту. Письменник висловлюється коротко, сильно і страшно, артикулюючи проблему саме в такий стилістичний спосіб. Хоча, можливо, більшість із читачів іще не готові до цього. Незважаючи навіть на тривалу й виснажливу історію літератури. Не конче української - світової літератури так само.

Показовим для мене у цьому творі є остаточне та принципове іґнорування реалістичної конвенції. І це слушно, реалізм збанкрутував, і доволі давно. Швидше за все, він просто подох, як старий, вимучений боротьбою за існування, пес. Бо задля реалізму треба було б показати соціяльний стан родини, чи є в цих людей достатньо грошей для життя та відпочинку; як там сьогодні із показниками інфляції, - грошової та духовної; чи не хворіють ці люди тощо. Все щойно перераховане насправді важить небагато, якщо ходить про пошук щасливих людей сьогодення. Втім, у цієї родини з фінансового боку, напевно, усе гаразд. Інакше посутніша проблема хліба змусила б оповідача, говорити саме про неї, а не концентруватися на відчуженні, як проблемі суто екзистенційній, - важко стравній і, мабуть, непереборній. У чому, власне, і полягає ця драма, що її так сумлінно воліє прописувати Д.Пастернак.

Певною знахідкою, як на мене, можна вважати імперативність оповіди - від самого її початку: «Пни ногой машинку малыша, чтобы она летела через всю прихожую. Малыш будет смотреть на тебя испуганными глазами. Протяни сквозь зубы - уведи ребенка, оставь меня в покое, и когда жена заберет малыша в детскую (пойдем, папа хочет побыть один), закройся на кухне. Прислонись лбом к холодильнику, а лучше к окну (стекло холодное) и выбери, что будешь пить». Імперативність передбачає помітно жорстку тональність оповіди, - навіть незалежно від змісту повідомлення. Крім того, читач повинен відчути, що й сам герой перебуває в конечній залежності від цієї імперативности, - можливо, йому б і хотілось пожити хоч трохи іншим життям, але завтра понеділок і треба тримати себе в руках, треба бути у формі, - світ не повинен дізнатись, як саме він вивертає тельбухи зовні пристойної та побутово цілком улаштованої людини... Імперативність у дискурсі натякає на відсутність вибору, принаймні мені так здається. Не маючи реального права вибору, герой удається до симуляцій, демонструючи передовсім сам собі якісь рухи і жести: «Ты хватаешься за эту возможность выйти. Уйти. Поход за пивом предполагает действия - надеть пальто, завязать шнурки... Действуй. Не отвечай на вопрос, куда ты. Буркни - не твое дело. Через секунду смилуйся: сейчас буду». Вийти з помешкання, в даному випадку, - означає взяти короткий тайм-аут, отримати можливість перепочинку в цій гонці із переслідуванням. Відчуження тим часом триває, його інерція досить переконлива й спроможна тримати героя в цупких і липких обіймах досить помітний час: «Ты выходишь на перекресток, который каждый день видишь из окна. Только его и видишь. И так повторяется изо дня в день, из года в год. Твой горизонт, твой пейзаж не изменяется. Ты в колее, - нельзя ни свернуть, ни отстать». Отже, тільки вперед, майже не замислюючись над сенсом жестів, рухів і дій. Автоматичне життя й автоматичне мислення живих автоматів. Їм варто поспівчувати, але де їх знайти у помітній кількості, - тих, хто наважиться співчувати героєві в таких дрібницях? Адже, на позір, із ним усе гаразд; його оскарження на рівні інтенцій або й цілком хворобливого симультанного вияву, - виглядають настільки ґлобальними, що співчувати йому навряд чи хтось сьогодні насмілиться.

Наступна серйозна проблема сучасного меґаполісу - втрата приватности або навіть інтимности: «Год от года многоэтажки становятся все выше. Все плотнее застройка. Окна соседнего дома так близко от твоих, что чужая интимная жизнь у тебя как на ладони: что пьют, что едят, в чем спать ложатся. И оттого что она на ладони, она уже не интимная, - ни для тебя, ни для самих соседей, в чьи окна смотрят твои окна». Столичне, або просто велике сучасне місто: аґресивна забудова вже нікого з пересічних мешканців особливо не дивує, проте, як можна зрозуміти, напружує. Герой чудово рефлексує на рахунок унеможливлення інтимного простору в ситуації вікно до вікна. Ця безкінечна кількість малих і безликих вікон, у яких, як на моніторах, рухаються людські фіґурки - виростають до образу-емблеми світового паноптикуму. Від нього вже не сховатися, хіба у власній убиральні, - якщо там немає вікон і відсутня камера спостереження. Похмуро й зловісно, відтак, виглядають ці вікна. Втім, можливо, я перебільшую.

Простий, на позір, рецепт подолання відчуження, все-таки, з´являється в тексті новели. Згадати про менти щасливого взаємнення з родичами, яких доводилось зустрічати, вибираючись незручної ранкової години на двірець, користуючись при тому метром, штовхаючись у натовпі тощо. Нічого комфортного в цьому немає, але відчуження відступає, - хоча б і впродовж короткої теплої миті, але відступає, поступаючись щирому почуттю, в якому свіжість і новизна. Втім, це триває аж надто коротко. І герой одразу повертається до своєї реальности: «Итак, ты выходишь на перекресток. И на мгновение тебе кажется, будто раннее утро, еще не рассвело, и ты спешишь на вокзал встречать родственников. Ты уже и забыл, кто они тебе, но пока ты идешь к метро, свежесть и новизна наступающего дня - какие только возможны свежесть и новизна в миллионном городе - передаются тебе, и ты уже не злишься, а благодарен и рад этим нежданным родственникам. Да, именно это - свежесть и новизна. Но сейчас не утро, сейчас почти ночь, и ощущение быстро улетучивается».

А оцей епізод я сприйняв спочатку як зайвий. Але продовження історії з довгоногою дівчиною в білих джинсах має цілком щасливий - в екзистенційному сенсі - фінал, і навіть діє на нерви героя, як заспокійливий засіб: «Ты переходишь дорогу и подходишь к остановке. На остановке никого, кроме девушки. Красивая девушка в белых джинсах. Ты все сразу понимаешь, но надеешься, что все-таки ошибся. И сюда добралась цивилизация. Девочки и у нас стоят - этим можно даже хвастаться. Белое пятно в темноте тебя тревожит. Тебе хочется подойти и спросить, какого черта она здесь делает. Но ты сдерживаешься. А она как назло начинает прохаживаться рядом с пустынной остановкой». Помилка оповідача на рахунок дівчини йому й самому неабияк смакує; аж настільки, що він відчуває полегшення: «Пока ты вот так стоишь и пялишься в витрину, подходит маршрутка. Длинноногая девушка в белых джинсах запрыгивает на подножку, и через секунду остановка пуста. Значит, все-таки не проститутка. Пиво ты не покупаешь, но тебе становится лучше». Цей епізод я тлумачу, як вияв авторського гуманізму, письменник дає героєві відчувати й миті полегшення, - не лише перманентного напруження. Разом із героєм, сподіваюся, полегшає й читачеві.

Дуже непогана знахідка з родиною глухонімих, вона явно натякає на інфляційні процеси, що вразили мову звичайних (фізично здорових і повноцінних) людей так само, як і їх колишню здатність чути собі подібних; дивитись у людські обличчя й очі, розуміти одне одного з півслова тощо. Слушно письменник показує соціяльну ущербність і приниження глухонімих людей. Їм явно бракує грошей, аби порадувати власну дитину цукеркою. Приниженою виглядає не лише глухоніма дитина, але, передовсім, її мати. Купа людей, зокрема, з фізичними вадами, є особливо незахищеними й приниженими в ліберально-демократичному суспільстві. Вони не здатні потішити своїх дітей найнеобхіднішими або й просто елементарними речами - тією ж, наприклад, цукеркою з ларька на зупинці. Задоволення найпростіших дитячих мрій, прохань і бажань відкладається завше на потім. Але дитина, напевно, вже усвідомлює, що занадто багато речей у її житті відкладається на потім, зникаючи в невизначеному й майже нереальному майбутньому. Ця неможливість реалізації майстерно екстраполюється письменником на значно вагоміші та масштабніші речі. Відтак, не лише «потом конфета...» для глухонімої дитини, але й саме життя героя-оповідача - відбудеться, мабуть, потім; можливо, колись пізніше. Якщо трапиться щасливий збіг обставин. Втім, це пізніше і це колись можуть відтерміновуватися аж до останнього подиху персонажа, аж до тієї межі, за якою він не матиме можливости навіть пошкодувати за марно витраченим життям. У цей щасливий збіг обставин уже не вірить ані читач, ані сам герой. Утім, у сучасному місті не до сантиментів. «Завтра понедельник. И нужно быть в форме», - на цьому шкіц цілком закономірно уривається; завтра буде новий день і нова пісня про нову порцію відчуження. Попри те, що вікна будинків навпроти (завдяки особливостям столичної забудови) стають усе ближчими й унеможливлюють без важких фіранок щонайменшу інтимність. І немає на все це жодної ради. З іншого боку, відчуження ще не остаточно заволоділо героєм. Повернувшись, він одразу йде до кімнати дитини, намагається підключитися до хвилі дитячих рефлексій про зоряне небо й подібні ірраціональні факультативні речі. Читач розуміє, що найбільше героєві не хотілося б, аби малий відчував дискомфорт буттєвого глибинного звучання; не копіював візерунки чуттєвого досвіду своїх безнадійно захеканих батьків.

Кілька слів щодо мами маленького хлопчика (вона ж, за сумісництвом, - дружина оповідача). З нею, як видно, все набагато складніше. Поруч із дитиною герой іще спроможний миттєво зігрітись душею, відтепліти й перепочити, взявши короткий тайм-аут; відчувши, хоча б тимчасово, власну автентичність; натомість дружина, яка в цей вечірній час перебуває в ліжку, зовсім його не хвилює. Коротке питання, коротка відповідь - навіть без найменшої потреби зустрічатися очима, - й на цьому крапка, логічний і звичний, треба думати, підсумок небуденного недільного вечора. Ситуація з дружиною виглядає майже невиліковною; як мінімум, - гостро клінічною. Герой узагалі вже не розуміє, чому і як вони разом. А з іншого боку, це майже абсолютна величина (звісно, не без статистичної похибки), - подібні стосунки в сучасних шлюбах. Біда, бо за цим простим і буденним фактом - аж надто вагомі речі; щось таке, що не надає нам можливости виправити й переписати, почавши власне життя з нового аркуша. За цим неспростовним фактом, - людське життя, відкладене на потім...

лютий 2013 р., м. Донецьк