Нещодавно, подаючи на «Буквоїд» коротку інформацію про перебування Емми Андієвської на Донеччині, вже резюмуючи, я написав, зокрема, про те, що Шевченківський комітет упритул не помічає творчий доробок цієї, без перебільшення, великої письменниці та мисткині; я писав, висловлюючи щирий подив і жаль з цього приводу, згадавши принагідно, але цілком доречно, й ґеніяльного Василя Барку, який встиг померти так і не дочекавшись Національної премії від України. Просте й зрозуміле питання: невже В.Барка не заслужив на таке вшанування? Я писав ту невеличку інформацію, абсолютно не відаючи, що одна з малоросійських дрозофіл уже встигла „потурбуватися” й про пані Емму у своєму кислотно-пришибленому тексті під претензійно-центонною назвою „Поезія як виклик” („Літературна Україна”, 21 квітня 2011 р.). Як сказав би Василь Стус, якби коментував цю назву, в читача має виникати враження, що годинник в редакції головреда „Літературної України” стрімко відмотує час назад, а місто за вікнами тієї редакції перерите новітніми шанцями . Взагалі-то, дрозофіла мала намір написати про збірку Ю.Буряка „Tabula rasa”, нормальний задум – відгукнутися на збірку цікавого літератора, який до того ж, мовчав, як поет, понад двадцять років. Я хочу одразу й окремо зауважити, що цей мій текст жодним чином не стосується Юрія Буряка, якого я мало знаю в якості поета, але дуже добре знаю як людину, яка створила унікальний альманах „Хроніка – 2000” й уможливила випуск восьми десятків томів, більшість із яких були справжнім святом для інтелектуалів і просто зацікавлених живих людей у цій країні. Натомість, мій текст про деяких київських дрозофіл, що невтомно кружляють своїм низьким небом і нищать національну культуру – іноді в її персональних виявах, а часом – і оптом.

Зрештою, читач ковтнув би, можливо, без особливої шкоди для свого морального здоров’я і цей черговий опус знаної дрозофіли, яка стабільно захаращує бляшаною тарабарщиною всі українські літературні журнали й ґазети, якби не один суттєвий нюанс. Намолотивши кілька мішків пустопорожньої гички і діставшись приблизно середини свого стражденно-вимученого опусу, він раптом звертає свою високу увагу на поезію такої собі Емми Андієвської, авторки, вочевидь, заскладної для розумових і чуттєвих здібностей дрозофіли. Повторюю, дрозофіла розсипає суперлятиви на адресу Юрія Буряка (можливо, цілком заслужено, не беруся судити, мова наразі про інше), але за відсутністю найменшого поняття про логіку, вирішує вдатися до наперсткової компаративістики (не можу знайти для подібних прийомів іншого визначення). Перепрошую, читачу, але я мушу зацитувати хоча б декілька рядків із хворобливої маячні дрозофіли:

„Він – модерний поет, сказати б, з ніг до голови. Але його модернізм має тільки йому властиві ознаки. Від „морзянки” (sic! – О.С.) Андієвської, у якої смислові блоки підмінюються нескінченними тире, що призводить до втомлюючого одноманіття й повного вимикання свідомості, його різнить глибокодум’я ”.

Можна було б цитувати й далі, показуючи якою є безпорадною та пустодзвонною ця дрозофіла, коли береться аналізувати чиюсь поезію, хоч би й збірку Юрія Буряка, але не буду сього робити, аби направду не втомлювати читача такою ідіотичною базграниною. Коли дрозофіла береться судити про модернізм – це жерсть , як говорить сучасна молодь, бо зрозуміло, що на модернізмі дрозофіла не розуміється навіть тією мірою, якою я, приміром, на балеті. Де вже питати у неї про розуміння такого вагомого пунктуаційно-смислового знаку як тире . Звідси – й „морзянка”. Хотілося б усе ж побачити зморщене чоло дрозофіли над книгою віршів Емми Андієвської. Адже зізнається, що пані Емма його втомлює – аж до повного вимикання свідомости ... Можливо, перед написанням свого опусу дрозофіла таки перегорнула пару сторінок пані Емми? Маю великі сумніви. Можливо, це й мало місце, але років десять тому, й відтоді – повністю вимкнута свідомість, про що й сиґналізують безкінечні й позбавлені змісту імпресії та медитації ... А ці „медитації” аж лускають від частого згадування Пушкіна, Пастернака, Ахматової, Бродського, Некрасова, Заболоцького... і – для остаточної повноти буття – Сен-Жона Перса, Еліота, Верхарна й... Авґустина Блаженного... Отака еклектична солянка. Аби підсумувати, не без претензії на відкриття: „Одна очевидність: з виходом цієї книжки маємо ще одного поета першого ряду ”.  Я би міг підкинути на диво освіченій дрозофілі імена Бодріяра і Канта, але вони, попри те, що зовсім не зловживають нюансами пунктуації, можуть утомити або й повністю вимкнути свідомість дрозофіли своїми етичними імперативами та оскарженням власне задушливо-тісного й мерхлого світу, що є єдиним світом усіх дрозофіл.

У назву сього тексту я цілком свідомо поклав антитезу. Світ узагалі збудований із антитез – вони і утворюють квадратуру, все інше – у ній і довкола неї... Чому Емма, зрозуміло, вона – велика; велика і неповторна, ексклюзивна й чарівна пані Емма. Чому дрозофіла? Вона – маленька. Але вагома. Принаймні в якомусь харчовому ланцюжку. Не говорячи вже про ланцюжок метафізичний. Хоча до літератури й мистецтва все це не має жодного стосунку. І сидить оця мала дрозофіла посеред велетенського смітника і міркує про себе в партійній пресі виключно так: „... я лише маленька муха, з вибалушеними у невідомо який світ очима ”... – і має рацію, як мав її і Олесь Ульяненко, пишучи, як видно з цитати, не лише про покидьків своєї доби, але і на рахунок дрозофіл також. До речі, Аристотель уважав, що дрозофіли народжуються з пилюги – можливо, навіть із того специфічного пороху, якого так багато буває в старих бібліотеках. Про цю помилку Аристотеля нещодавно нагадав Анатолій Дністровий, який присвятив малим і нікчемним, але амбітним до кольок у шлунку мушкам, свій останній у часі роман.

Хто така Емма Андієвська, притомно пояснив ще перший рецензент її дебютної збірки „Поезії” Ігор Костецький. І було це, шістдесят років тому... Хто такий Ігор Костецький, можна дізнатись гортаючи в цьому десятилітті популярний журнал „Кур’єр Кривбасу”. І.Костецький, зокрема, писав, уперше відкриваючи світові творчість Е.Андієвської: „Назвати когось живого – та ще й, як у даному разі, ледве двадцятирічну дівчину з її першим виступом – назвати цілком поважно ґенієм це ніяке не захвалювання, а просто констатація того прокляття, яке лежить на обраній звище для мучінь людині. Ґеній це вічна ненависть самого себе, вічна прірва між катівнею вигаданого сну і недосягнутим ступенем мистецької майстерности, який не дозволяє той сон бодай на одну десяту відтворити”. Костецького підтримали в сенсі оцінки творчости зовсім молодої ще авторки В.Державин, Ю.Шерех, Е.Райс, Ю.Лавріненко, Б.Рубчак, Б.Бойчук, Д.Струк; із сучасних дослідників – М.Р. Стех, Н.Зборовська, П.Сорока, І.Зимомря, О.Смерек, М.Ревакович, О.Гриценко, О.Галета, Н.Заверталюк, О.Шаф, В.Просалова, Л.Тарнашинська, П.Осадчук, Л.Таран, І.Жодані, О.Буценко, О.Пуніна, М.Жилін, О.Погорєлова...

На сьогодні Емма Андієвська є автором двадцяти шести збірок поезії, семи книг малої прози і трьох романів. У її доробку мисткині – понад вісім тисяч акрилових картин. Вона на сьогодні – чи не єдина достойна представниця української національної культури за межами батьківщини. Але хіба це може бути щонайменшим арґументом для київської дрозофіли? Її знетямлює незвична пунктуація авторки. Можу лише уявити, що вона мислять із приводу живопису Емми... Втім, творчістю Андієвської вона й не починала цікавитись, бо інакше б мала можливість відстежити й знати, що тире далеко не одразу стає домінуючим знаком пунктуації у віршах поетки. Шкода і мови про те, що доступне та всім відоме. Бо один лише невеличкий вірш „Осіннє” з дебютної збірки „Поезії”, що складається тільки з шести рядків, здатний відкрити зацікавленому читачеві цілі світи, пов’язані не конче із Еммою, але і з її оточенням, її добою, її еміґрацією, її тяжкою хворобою в юності, її першим коханням й ще багато-багато іншого. Приміром, а що це за Леопард , який розцвітає в кутку ? І чому тіні мовчки лежать, мов квитки ? Чи направду це тільки вигадливі й непрохідні джунґлі метафор, чи за цими словами авторка лишила щось значно суттєвіше? Але дрозофілі все це не цікаве. Їй конче потрібен Пушкін, аби врятувати власні мізерні масштаби, – саме той Пушкін, вузьколобість якого ще 1865-го року успішно довів не хто-небудь, а клясик російської демократичної критики Дмітрій Пісарєв (розвідка „Пушкін і Бєлінській”), русофобію або буржуазний український націоналізм якому не наважаться закинути й самі росіяни. Треба вивчати матеріяльну частину, – любили говорити старші люди ще за совка. Совок нікуди, на жаль, не подівся, але матеріяльну частину ніхто не вивчає. Парадокс, але факт.

„За все своє життя я не написала жодного слова будь-якою іншою мовою, окрім української”, – сказала Емма Андієвська донецьким студентам 18 квітня сього року. Ці слова були зустрінуті бурхливими оплесками молодих донеччан. Ані цих слів, ані оплесків, що прозвучали як реакція на слова, – дрозофілам не зрозуміти. Вони знай собі міксують – один Пушкіна з Авґустином, а інший – Аристотеля з Ґ.Блюмом... Бо такий у них мертвий час і мертві рефлексії в світі поміж немитими шибами... Я би всім малоросійським дрозофілам міг порадити до прочитання статті й памфлети Миколи Хвильового 1920-х років, але ж не вчитають; наштовхнуться на репліку, адресовану саме їм: „Умри, Просвіто, – ліпше не напишеш!” – і закумкають на увесь патріотично-зболений смітник, що Хвильовий, мовляв, – це підозріла „варшав’янка”, занадто складно і несучасно, надто гостро й безкомпромісно. Насправді ж, із Хвильового треба починати, аби відчути той субверсивний дух здорової національної експансії, яким виповнена творчість, зокрема й Емми Андієвської. А ще я чомусь переконаний, що ґазетки на кшталт „Літературної України”, які видаються бюджетним коштом, як мінімум, не повинні ображати мій смак і мою гідність платника податків. Що ж до Національної премії для Емми Андієвської, то най це й надалі лишається на сумлінні чиновників і того ґрона національних авторитетів, які нею опікуються. Втім, є серйозні сумніви. Сумніви, щодо можливости наших авторитетів. Барка пішов – і нема. Він пішов у досить поважному віці, тому його смерть є природньою та зрозумілою, але неприроднім є факт, що він не канонізований у пантеоні Національної премії ім. Т.Шевченка. Нинішній час є понад жорстокий у тому сенсі, що людина не бачить людини. Навіть у випадку української культури, яка досі ще є неструктурованою й аморфною в розумінні дискурсу . Того майбутнього дискурсу, який буде фахово оповіщати широкий світ про реальні й блискучі здобутки національної культури. Але, якщо ця культура в особах речників і авторитетів й надалі іґноруватиме найбільші персональні досягнення українців, їй не буде із чим з’явитися поміж культурних націй. Із самим лише автором романів „Ключ”, „Кров кажана”, „Кайдани для олігарха”, „Чорний ворон” – до світового визнання українській літературі не просто далеко, а завше-назавше далеко...

***

Взагалі, дрозофіл у нас вистачає. Одна з них літала-літала, літала-літала... й на початку сього року замислено всілась на найновішому томі поезій Ліни Костенко. Відтак її можна вважати дрозофілою над томом Ліни ; прибуткове й безпечне заняття. Зрештою, у кожного великого письменника є свої дрозофіли, то чому б і Ліні Василівні не мати такого собі кишенькового свійського Д.Дроздовського? Риторичне питання, без перебільшення та іронії. Він міг би, наприклад, за першим сиґналом приносити капці й іноді писати післямови або рецензії. Дейкують, він уже має невеличку компанію фанів... Піде, коротше, далеко такий талант . Утім, найбільше мене вразила не так іще одна дрозофіла з її післямовою (мені складно, наприклад, збагнути, чому видавець не звернувся за післямовою до ґрунтовного та проникливого, витриманого часом і працею, В.Брюховецького, звернувшись, натомість, до парвеню й літературного льокая), як ринкова вартість книги Ліни Костенко „Річка Геракліта”. Такого у нас іще не було. Бо за такої ціни на книгу, купити її спроможний далеко не кожний шанувальник творчости Ліни Василівни. Хоча, можливо, я помиляюсь, і люди не настільки бідні й голодні, як виглядають зовні, або ж авторитетній письменниці зовсім не потрібні її читачі. Як це вона продемонструвала в скандальній історії з львівськими критиками. Які всього-на-всього прочитали й фахово обговорили її резонансний роман, і все – на цьому крапка, жодного приводу для образ і скандалів. Чи, можливо, це уже та ситуація , яку можна означити давніми словами Ґертруди Стейн (ці слова почув від цариці Ґертруди молодий і спраглий творчости Ернесто Гемінґвей), мовляв, мій хлопчику, запам’ятай: „мистцеві не потрібні критики, – лише поціновувачі”... Тоді все стає зрозуміло, й дрозофіла нарешті потрапляє на звичну свою територію. Що це за територія? Про це вже писав Дністровий у романі „Дрозофіла над томом Канта” (2010), – на першій і останній сторінках роману: внутрішній простір вікна між шибами . До речі, рекомендую до прочитання. І не лише дрозофілам, але й звичайним українським читачам. І незвичайним також. Ця книга про дрозофіл, можливо, когось порятує, тобто утримає на території з чистим і свіжим повітрям, на території мислення і свободи.

26 квітня 2011 р., м. Донецьк