Часто в нашій культурі під час полеміки опонента сприймають як запеклого ворога, інкримінуючи йому всі можливі звинувачення (морально-етичні, професійні, політичні). Один мій колега, професор-емерит зі США, кілька днів тому надіслав листа, в якому зауважив (цитую): «Наприклад, десь у 30-тих роках ХХ століття зайшла гаряча полеміка між славним спеціалістом з англійської поезії XVII століття Доґласом Бушом, і не менш шанованим критиком і поетом Т.С. Еліотом. Буш твердив, що Джон Мільтон є найважливіший поет після Шекспіра. Натомість Еліот переконував, «що Мільтон мав лише слухову уяву і тому його аж ніяк не можна порівняти до Шекспіра, чия уява була зорова». Ці два протилежні погляди на довгий час поділили опінії в академічному середовищі. Але найгостріша репліка з тої полеміки, що залишилася в моїй пам’яті з студентських часів, це вислів Т.С. Еліота: «Звичайно, пан Буш —поважний учений, що, зрештою, кожний, хто вивчав його праці, знає. І коли він ставить Мільтона понад плеяду кавальєрів і метафізиків , то, можливо, він має рацію.  Мільтон — справді великий поет, хоча в нім я не бачу жодної величі». Це формат західноєвропейської полеміки, в якій опонент не сприймається як лютий ідеологічний ворог. У цій традиції полеміка розпочинається з метою з’ясування істини, а не з метою приниження опонента будь-що-будь. На жаль, формат української полеміки в гуманітарному світі часто є простором відчуження. В такому разі полеміка легко може перерости в лайку, сповнену емоційних образ. Полемісти не прагнуть дійти консенсусу, натомість дискусійним запалом керує гіпертрофована амбіційність. Полеміка може розпочатися не задля порозуміння апріорі, а задля самовивищення. Самособоюнаповнення, як сказав би Василь Стус. Мені хочеться вірити, що все ж таки в нас є критична маса людей, які здатні розгледіти зерно істини і приховану амбіційність у полемічних висловлюваннях. Якщо так, то на мої подальші рефлексії таким читачам раджу просто не звертати уваги.

Прикро було читати відгук Б. Пастуха «Королева і паж: Про «лист у майбутнє», розміщений на Буквоїді. Сама назва вже «віддає» якоюсь епатажністю і принизливістю, що не гідні критика. Цей відгук, на жаль, засвідчив інтелектуальну кризу, в якій існує українська гуманітарна думка. Відгук аж ніяк не встановлює етичну справедливість, натомість має ті самі «вади», що й мій відгук, до якого звертається шановний опонент, звинувачуючи мене в «абсолютному нерозумінні» ситуації і картаючи за все і за всіх. Слово «абсолютне» трапляється чи не з п’ять разів на весь невеличкий текст. Тобто всі спроби хоча б щонайменшого розуміння вважаються з легкої руки пана опонента абсолютною нісенітницею.

Шановний опонент звинувачує мій відгук у надмірній пафосності. На жаль, пан критик забув, що пафос (πάθος) — це не тільки риторична порожнеча, а й також спосіб відчуття, форма емоційного висловлювання. Вже в часи Гегеля пафос став сприйматися як тональність високо красивої формальної порожнечі, як форма порожнього базікання, аби формою прикрити порожній зміст. В античні часи пафос (чи патос) сприймався як форма передачі почуттів, як схвильованість, маркована переважно трагічно. Пафос — це, як писав Аристотель, одна з трьох форм переконання, один із трьох можливих різновидів аргументації (поряд із логічними та етичними аргументами). В Аристотеля пафос являє собою такий художньо-логічний прийом, коли естетика оповіді передається через трагедію героя, його страждання й емоції глядачів. Пафос первісно виникає не з реторичної порожнечі, а з болю, трагічного світовідчуття.

Тому не можна пафос оцінювати за правилами логіки чи навпаки. «Поменше потрібно розбавляти текст пафосом, а подавати більше аналізу», переконує пан критик. Що ж, часом це справді слушно. Але не все у світі можна розкласти на раціональні складники. І, до речі, саме європейський «раціональний» розум породив чи не найстрашніші світові катастрофи. Повчати, звичайно, нікого не варто. Але в тексті, який побудований на емоційній матриці, не варто шукати логічних понять і раціональних дефініцій. Мій «лист у ХХХІ століття» — це, радше, художня форма, метафора, парабола чи алегорія нашого часу у філософській проекції на одне тисячоліття вперед, аніж логічне пояснення, властиве класичній академічно-науковій статті. Зрештою, пан критик мав би знати, що є різні жанри, різні форми рефлексії щодо навколишніх подій,зумовлені різними ситуаціями та контекстом подій. Тому логічна аргументація не завжди найкращий вибір. Часом пафосно-емоційне переживання, відображене в художньому слові, може дати реципієнту значно більше, ніж логічна викладка. Пафос «генетично» має зв´язок із трагічним світовідчуттям. А в наш час так настільки багато низькоякісного ґламуру, що цивілізація забула про справжнє відчуття трагедії. А трагічне — це не просто антипод до атмосфери тотального позитиву, якого ми так прагнемо, а й також спосіб замислитися на самоті над найважливішим у житті.

У наш час рецепція часто залежить від ставлення читача до адресата. Текст може бути цілком адекватним із логічної точки зору, але в наш час ніщо не заважає читачеві сказати, що написане — цілковита дурниця. Ми живемо в нову міфологічну еру. Маршалл Маклюен писав, що доба медіа — це доба міфів. За словами науковця, «міф — це імплозивне стискання. Нас час втискає нас у міф» («Understanding Media: The Extensions of Man»). Сучасна інформаційна реальність повертає нас до міфічної дійсності, а звідси виростає та дивовижна картина, яку маємо в романі. Інформаційний міф постає міфом, який огортає людство. Але цей міф уже є міфом третього порядку. Це не міф архаїчної доби, а міф ХХІ століття, зі згущеним часом, із новими формами ритуальності. В медійному світі час ущільнений, події стиснуті, часом здається, що «світовий глядач» — це міфологічне божество, яке має здатність пересуватися крізь простір і час. Медіа створили міфологічну реальність. І ми всі, «споживачі» медійності, стаємо гравцями на міфологічній арені віртуальності. Так сталося і цього разу з подіями навколо скасованих і перенесених літературних зустрічей із Ліною Костенко.

Мій відгук ставив перед собою лише одне завдання: спробувати пояснити людям, які хотіли прийти на зустріч, чому все ж так очікуваного моменту не відбулося. І не йшлося про конкретні образи чи звинувачення представників львівської «критики». В нас є значно більші проблеми, які засвідчують інтелектуальну провінційність України, а все це заважає побудувати Україну Модерну (Я. Грицак). Мені йшлося про спробу аналізу соціокультурної ситуації, принаймні про її окреслення, бо фаховий аналіз передбачав би написання дисертації із соціології культури чи екології медіа. Але навіть ці пунктирні лінії не були помічені. Пан опонент зауважує: «З літературно-критичних матеріалів Дмитра Дроздовського проглядається автор, який намагається активно протидіяти експансії постмодернізму, ґламуру, силіконовій культурі. Але боротьба з явищем постмодерну передбачає не лише писати слова Поет, Митець, Література з великої літери, але й низку інтелектуальних дій, які мають бути спрямовані на те, аби показати, що гіперпростір та явище симулякрів у ньому шкодить людині, знеглиблює її, профанує в ній віру у Божу таємницю. А тепер погляньмо, що насправді зробив автор «листа у майбутнє». Сама по собі ця фраза також побудована на «пафосних» засновках. Проте не це насправді головне.

Шановний опонент не вловив важливих тез, почавши звинувачувати мене в абсолютному не-знанні ситуації. Коли хтось вважає, що має абсолютне право чи знає абсолютну відповідь, тоді з такою людиною вже не можна дійти консенсусу. Амбіції перекривають спробу розуміння. Пан критик не зміг вловити того формату, в якому було написано лист. Так само, скажімо, не варто аналізувати роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (який мій опонент пише чомусь, як  «Записки українського самашедшего», що могло б мені дати привід сказати, користуючись інструментарієм шановного опонента, що він узагалі не бачив книжки) із позиції класичного дієгезису. Це інакший тип прози, який не можна порівняти з традиційним жанром «романної прози» ХІХ чи ХХ ст. І в тих-таки українських медіа вже траплялися цікаві і притомні репліки з цього приводу. Це роман, який переінакшує жанр «хроніки». Фактично, це літопис ХХІ століття, це роман-календар, роман, у центрі якого — фотони інформації, вже даруйте за цю «пафосну» метафору.

Пан критик вважає, що обговорення в «Кабінеті» було цілком адекватним, зокрема ж висловлювання Ю. Кучерявого. На жаль, критик не помічає, що у своєму «листі» я не ставив перед собою завдання звинуватити когось конкретно. Мені йшлося про спробу окреслити три складові (знову ж таки, на мою думку) великого соціокультурного «буму». Проте, якщо пан опонент вважає, що критика була адекватною і підставовою, то це його цілковите право. На жаль, я таки мав можливість почути «Подкаст». І почуте дало мені підстави охарактеризувати ситуацію так, як я це зробив. Але чи всі можуть сказати собі, що король насправді — голий? В нас час узагалі творяться дивні метаморфози, голого короля навмисно вдягають у дорогі хутра, а справжніх королів віртуально роздягають. Ахматова стала Ахметовою, а Чехов — поетом. Інтелектуальні піке наших керманичів тільки унаочнюють великі прогалини українського інтелектуального виміру. Пропоновані концепції мовної та літературної освіти також позначають величезну прірву, до якої ми входимо. Але ж хтось мені знову дорікне: це все пафос, це все повчання старезного діда. То як бути?

Розумію, що будь-яка полемічна стаття прагне до відповіді з боку опонентів. Я не вважаю себе опонентом пана Пастуха, але тон його статті можна звести до однієї фрази: «Все, про що написав Дроздовський (і не лише в тому маленькому «листі в ХХХІ століття»), цілковита маячня». Натомість, роблячи такі галасливі й мало цікаві для більшості відвідувачів «Буквоїду» твердження, шановний опонент полінувався поглянути на сайт тижневика «Дзеркало тижня. Україна» (від 12.02.2011), де було розміщено оригінальний матеріал у всій повноті (матеріал призначався саме для тижневика «ДТ.UA», про що було домовлено з редакцією). В тому матеріалі можна чітко помітити, що мені аж ніяк не йшлося про опозиційний розподіл між Ліною Костенко та Львовом. Мені також не йшлося про узагальнення всієї львівської спільноти, радше про апелювання до моральних підстав нашої сучасної «колективної» свідомості. Потрібно бодай прагнути до краси й етичності. Проте кожен може побачити в тексті те, що він хоче, або те, на що він здатний. І в такому разі і логічні, й емоційні (sic! — пафосні!) аргументи сприймаються однаково.

Львів — прекрасне місто. Але, на жаль, часом ми не вміємо говорити одним голосом. Львів мав би стати прикладом такої національної та інтелектуальної солідарності. Критика, як я вже писав, апріорна форма існування культурно-історичної свідомості. Але критика має існувати в просторі творення, а не потенційної деструкції задля вивищення власних амбіцій. І це, даруйте, не повчання старого парторга і не галасливі нотації. Потрібно розрізняти: якщо для Києва Табачник чи Бузина — зайди, пронози, які свідомо дотримуються кремлівської позиції, то у Львові до скасування туру спричинилися не сили Кремля, а й рідні українські співвітчизники. Ми самі — свої найкращі вороги. Та на це висловлювання мій шановний опонент не звернув жодної уваги. А якщо так, якщо все, що я написав, абсолютно хибне, неточне, безглузде, то в такому разі й полеміки розводити не варто. Хіба що маю перепросити в тих, хто чекає на її розвиток. Для мене полеміка можлива в ситуації бодай прагнення до порозуміння. А коли опонент «огульно» пише, що все погано, що Дроздовський нічого не втямив, то в такому разі полеміка перетворюється до діалог зі стіною. Такі полеміки тільки засвідчують національну інтелектуальну слабкість і вразливість.

Зі стіною говорити важко. Краще сісти за робочий стіл і працювати.

Свій віртуальний лист, опублікований у «Дзеркалі тижня. Україна», я завершив словами «Чи відповідальне Місто Лева за купку невігласів? І так — і ні. На жаль, не чутно Голосу, який би перекрив цей вереск і цинізм, в який дехто хотів обернути зустріч із Ліною Костенко. Тому сьогодні Ліна Василівна потребує передовсім розуміння, а не галасу». На жаль, пан опонент тільки помножив галас (викрививши цю думку, мовляв, я «таврую некультурними нахабами весь Львів»). Можна ж було спинитися на доволі непоганій спробі аналізу роману Ліни Костенко «Траєкторія вгору…»?

Але свідомістю критика в нас часом керує щось більше, ніж бажання дійти консенсусу, ніж прагнення віднайти істину. Тому в такій соціокультурній ситуації мовчання залишається єдиним вибором, своєрідним «лезом Оккама», яке «shaves out» усі неоковирності. Зізнаюся, що якоюсь мірою мій «лист» був емоційною слабкістю, яка була пов’язана з внутрішнім імперативом не залишати в трагічному незнанні тих, хто чекав на зустріч із Ліною Костенко. Критик, безперечно, має реагувати на подібні ситуації, але, мабуть, за умови, якщо читачі прагнуть почути правду. В нас нестача критичної настанови заважає читачам, здебільшого рецепція роману Ліни Костенко не має концептуальних проекцій із перспективними інтерпретаційними кодами.

Істина в полілогові, в діалогові, але не в безапеляційному запереченні, що автор «абсолютно не розібрався у проблемі». На подібні «полеміки» годі давати відповідь у майбутньому, аби не множити зайвий, непотрібний галас і викривлене розуміння тексту, вмотивоване не прагненням до розуміння, а чимось іншим. Колись бо ж має настати «День Гніву»?