Розпочинаючи від старшого покоління (Володимир Базилевський, Валерій Шевчук, Любомир Сеник)  через середнє (Оксана Пахльовська, Оксана Забужко) до підсереднього (Сергій Жадан, Іван Андрусяк)  і аж до наймолодшого у часі (Отар Довженко, стронговський etc.), не дивлячись на різні голоси і різні світоглядні й естетичні погляди, всі вони твердять, що критика у нас відсутня.

 Почасти мають рацію, бо серйозна критика може існувати у серйозному суспільстві, яке вміє поважати досвід минулих поколінь і тверезо оцінює сучасників, віддаючи їм належне. Українська суспільна і культурна ситуації аж ніяк не спонукають до розважности. А звідси виходить, що в загальному суспільному і культурному хаосі, який переживаємо, все важче звертати увагу на раціональне слово, звернене до когось чи на когось..

У час, коли критика виродилася у критиканство і безвідповідальність, будь-який тверезий погляд на речі, якщо він має сміливість іти проти течії (а хтось із великих сказав, що за течією пливе тільки сміття), виступаючи із критикою певних тенденцій у літературі (не завжди естетичних у своїй основі) чи піддаючи критиці твори окремих постатей літературного процесу (не завжди вартих огляду у контексті історико-літературному), не кажучи вже про сам контекст історико-літературний, – завжди залишається у меншости, і завжди його виступи або ігноруються, або перекручуються.

І скільки би ми не говорили про відсутність критики, що в своїй основі свідчило би про дозрілість суспільства і готовність до самокритики, треба визнати, що у нас відсутнє бажання мати серйозну критику. Бо для неї потрібна не тільки готовність, але й цілий ряд передумов і установлених правил співжиття (чи якщо говорити про літературу, то вона вимагає установлених правил літературної гри і необхідної інфраструктури: культурний національний простір, національна періодика, інтернет, спеціяльні програми, – так звані «гранди», – державного і приватного характерів, скерованих на підтримку діяльности критиків і дієвости критики).

Сьогодні, в силу певних змін, які відбулися у суспільстві й культурі, – одна із найголовніших полягає у відкритості і «забрудненості» інформаційного простору, коли змінюється сама суть критики як мистецтва, покликаного захищати вічні цінності, – критика перетворилася у рекламно-торговельний бізнес, де естетичні вимоги і естетичні критерії, помножені на етичну відповідальність митця ( а критика є мистецтвом слова про слово, на чому я стою і в чому глибоко переконаний), відкидаються як архаїчний непотріб. Клановість видавництв, навколо яких сьогодні здебільшого гуртується автура, не сприймають критику як самостійну можливість і потребу аналітичних інтерпретацій. Самостійної критики і самостійних критиків ніхто не любить. Чи як вдало зауважив Володимир Брюгген: «Критиків ніхто не любить, і в цьому є щось заспокійливе».

Аби не говорити багато і необов’язково – хочу поставити риторичне запитання: що ми хочемо від літературної критики? Адже критика, так само як і художня белетристика, поезія, має свої різновиди, які можуть суттєво різнитися між собою: у  відборі матеріялу, у способах його подачі, інтерпретування, мети тощо. Якщо іти за твердженням Івана Андрусяка («Латання німбів». – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2008), що критика – це  «підгалузь науки», то чи знаємо ми, скільки кандидатських і докторських дисертацій про сучасну українську літературу вже захищено у нас, розпочинаючи десь із середини 90-х років минулого століття?  Є серед них і добротні роботи, хоча і дискусійні в своїй основі, наприклад монографії Ніли Зборовської «Код української літератури» (2006), Ігоря Бондаря-Терещенка «OSTмодерн: геопоетика, психологія, влада» (2005),  Вікторії Сірук «Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ століття» (2006) чи кандидатські дисертації Олени Корабльової, Світлани Філоненко, Оксани Шевченко, Вікторії Копиці, Тетяни Качак, Анни Харченко... Інша справа, що літературознавство у нас і досі, попри всі спроби вийти за вузькі професійні рамці, залишається локальною дисципліною, де інтереси письменників та науковців фактично не перетинаються. А у тих монографіях і дисертаціях є якраз те, що Андрусяк називає «справжньою аналітикою».

Я маю змогу переглядати і читати критичні публікації російських і польських авторів, і можу твердити, що в своїй основі наша критика не виглядає аж такою провінційною, аби безапеляційно твердити, що вона у нас відсутня. А скільки  книг літературно-критичних статей вийшло за останні декілька років: Івана Андрусяка, Ігоря Бондаря-Терещенка, Олександра Бойченка, Петра Коробчука, Віктора Мельника, Віктора Неборака, Василя Слапчука, Людмили Тарнашинської, не згадую вже свої збірники, а ще книги Тараса Салиги, Віталія Дончика, Миколи Ільницького, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Дмитра Юсипа, Олени Логвиненко, Людмили Таран, Володимира Даниленка, Роксани Харчук, Ярослава Поліщука, а ще коли зважити, що  маємо талановите поповнення, зокрема Дмитра Дроздовського, Олександра Стусенка та інших, то хіба можна так відмахуватися від набутку, якого вперто не зауважуємо?

І ще: у наших літераторів інколи бувають завищені апетити і завищені амбіції. А тому дуже часто літературна критика є набагато цікавішою (в естетичному і стилістичному планах), аніж нею є сама література. Такого закиду наша література ніколи не зможе прийняти, навіть полемізувати на цю тему відмовиться.

Повторюся ще раз: я не сприймаю тези, що у нас немає критики. Я стверджую, що нашому суспільству просто не потрібна критика як самостійна сфера духовного поступу.  А оскільки це так, а це очевидно так, то критика в умовах нестабільного українського культурного  поступу  і завжди суперечливого у своїй основі,  залишається не так відсутньою, як недореалізованою метою недореалізованої (політично і культурно) суспільної потреби.