Щоби вплинути на цей закон, треба мати змогу впливати на депутатів, а щоби впливати на депутатів, треба зробити щось таке, щоби вони знову стали народними обранцями, бо зараз вони ними не є. А якщо існують некеровані депутати, обрані казна ким, що одноголосно ухвалюють неконституційні закони, якими при усьому бажанні не може користуватися недосконала судова система, навіть якщо судді чесні і компетентні, то існування Нацкомморалі – лише симптом, а не сама хвороба. Тобто, як в радянському анекдоті,  систему треба міняти. Хто візьметься це зробити? Ніхто. Бо це важко і потребує стратегічного мислення. Це потребує наполегливості, відваги, вміння працювати в колективі. Це не несе близької вигоди. Це, насамкінець, не виглядає реалістичним, а ми ж усі реалісти. Тому краще далеко не висовуватися з-за свого паркану, а про своє існування нагадувати гучним триндінням. Що всі і роблять. 

Письменники, а особливо поети – люди зазвичай емоційні і політично безграмотні. Українські поеті – це взагалі дике плем’я. Свідомість в них на рівні первісних міфів.  Нацкомморалі вони бачать у вигляді  чудовиська у есесівській формі, з кривавими іклами, трьома хвостами, з батогом з секс-шопу і величезним членом. Жахливі часи настали для письменників – одних чудовисько зжирає, інших ґвалтує і шмагає, і ніхто не може бути спокійним ні за своє життя, ні за свою честь і гідність.  

Ось чудовисько показало ікла, воно обрало собі жертву. Жертву схопили, прив’язали до жертовного каменю і розбіглися з-за парканів спостерігати, що тепер буде. Жертва виявилася не слабкою, вона почала пручатися. Поки пручається, іншім нічого не загрожує. Тільки би довше це тривало. Може, вона переможе чудовисько?! Ні!  Ах, яке розчарування! Жертва лише тільки оглушила потвору, вибила їй одне ікло і підло втекла, не виправдавши сподівань, і чудовисько лишилось живим; ба більше – воно лишилось голодним і розлюченим. Ніхто не бачить, що це наше «чудовисько» – лише тінь того монстру, що є насправді, а тінь не їсть письменників. Хіба що журналістів з середини їх колективного мозку. 

Я довго не розуміла, чому суспільство так байдуже і разом з тим пристрасно ставиться до ситуації з книгою Олеся Ульяненка. Як це взагалі можливо – не допомагали, лили на Ульяненка лайно відрами, робили вигляд, що нічого не знають, що це його особиста справа, питали, скільки він заплатив, щоби його роман заборонили; коли він потрапив до лікарні після гіпертонічної кризи з загрозою інсульту, доводили у коментах, що він зовсім не хворий, а просто допився. На рахунок не надійшло ані копійки. В мене питали, чому я так нервово на усе це реагую, а коли я одній дівчині намагалася пояснити, що життя людини тримається лише на мені і ще двох чи трьох друзях, що допомагають нерегулярно, і аби не я, Ульяненко би вже помер, тому я і нервую, вона з великим пафосом відповіла: «Як ви можете такі особисті речі казати зовсім сторонній людині?! Бог вам суддя» і від благородного обурення навіть мене розфрендила.   

Потім  був ще більший шок. Нацкомморалі погодилася виконати усі наші вимоги, якщо ми припинимо суд. Звісно, тут нема чого сперечатися. Суд – це час і гроші. Поки ми судимося, ситуація в країні погіршується, ухвалюються  нові закони, швидко закручуються гайки. А треба розуміти, що після винесення рішення суду якась зі сторін обов’язково подає на апеляцію, і це ще рік чи два.  

Мирова була підписана (такої форми як «капітуляція» в юриспруденції не існує, отже вимагати від НЕК ми її не могли), висновок відкликаний, причому проблема сумісності тексту з законом про мораль була повністю віддана на розсуд автора. Також ми почали працювати з видавництвом «Треант», методи якого нам дуже симпатичні – видали «Там, де Південь», підписали контракт на «Жінку його мрії». Звісно, ми це відчували як велику перемогу, блискучу і безумовну. Цим пояснюється моя легковажна реакція на запитання журналіста, які саме слова були прибрані з тексту. Я знала, що тут усе гаразд, тому і пожартувала. Але наші рідні ЗМІ цю перемогу перетворили на поразку, втовкмачили громадянам, що роман був цензурований і з нього були вилучені уривки, а роману ніхто не читав, і усі повірили, і я досі не розумію, як так вийшло, що ми мусили після того, як українське суспільство нас кинуло сам на сам з Нацкомморалі, і ми усе ж таки перемогли, ще й воювати з борцями за свободу слова за право автора втручатися чи не втручатися у власний текст на власний розсуд. В результаті ми таки дійсно вирішили внести у роман ці жартівливі зміни щоби показати, що ніхто – ані комісія, ані «волелюбна» преса – не має права вказувати, як писати письменнику.  

Напевне, ЗМІ не хотіли нам шкодити, вони просто злякалися, а в переляку великі очі. Оскільки було важко тиснути на комісію, то тиснули на нас, це – природно. Але потім стало зрозуміло, що Костицький не збирається розпочинати нові гучні справи. І, схоже, деяким героїчним особам тепер навіть шкода, що так вийшло. В країні перед самим Новим роком виникла Оксана Забужко, вона явно мала намір битися з чудовиськом Нацкомморалі. З-за кордону вона перед цим розмовляла з Ульяненком і казала, що буде у січні, але встигла раніше. Так поспішала, що навіть не дочекалася кінця свят і результатів виборів (а може вирішила, що на них їй краще не чекати).  Ледь не прямими словами викликала супротивника на бій, та він сказав, що не прийде. Мотивував тим, що держава цього року дає комісії лише 4 мільйони гривень, а цього навіть на кіно не вистачить, не те, що на справжню сувору мораль.  

І тоді, коли на цій царині  зробилося вже зовсім тихо, на арену виповз партизан Юрій Андрухович. Він теж вирішив воювати з Нацкомморалі, і тепер закликає усіх інших письменників гуртуватися біля нього, тобто об’єднуватися. У підтвердження цих слів він об’єднався з Лесем Подерв’янським, бо той знає карате і може врізати чудовиську з ноги. Чому це відбулось саме зараз, а не рік тому? Чому у розпал конфлікту Ульяненка з Нацкомморалі, коли так важлива була підтримка іноземців, пан Андрухович спокійнісінько роз’їжджав по країні з двома поетами зі Швейцарії і ніхто з них навіть не згадував про цензуру? Хто знає, можливо, тоді був ще не час, було занадто небезпечно. А зараз Обама нарешті прочитав листа від української інтелігенції і пообіцяв допомогти морськими піхотинцями. І точно, виходить все як в американському трилері – Ульяненко в минулому десантник, боксер, ще й снайпер, а ще колись бійками заробляв гроші і заробив травму черепу, до того ж у нього жахливий характер, і якщо він такий міцний горішок, то якраз за голлівудським сценарієм настав час гвинтокрилів і хлопців у важких чоботях на чолі з Андруховичем, який і є справжнім рятівником світу. Не вірите? А я вірю. Тому що без Андруховича у важких чоботях, з войовничо розмальованим обличчям, на руках якого, як дитина,  блаженно завмирає заплаканий Ульяненко, а в чемоданчику лежить врятований глобус України, чи може виникнути на екрані нашої підсвідомості слово «енд» в значенні «хеппі»? Не може, бо не буде персони, яку поважає преса, яка самою своєю появою перетворює локальну бійку на інформаційний привід всесвітнього значення.  Ульяненко у змозі один втримати за бампер державну машину, він у змозі писати по два геніальних романи за рік,  але треба погодитись, що можливо саме тому чи після цього йому бракує імпозантності. А дамам, які складають 70% аудиторії, не треба, щоби письменник був генієм, не треба, щоби він був міцним горішком, треба, щоби він приємно посміхався і казав компліменти, і був високим брюнетом, і був визнаний на Заході. Так що героя вони обирають за цими критеріями, і невідомо, чи треба для порятунку літератури, щоб дами не вміли читати, чи треба, щоби вони навчились читати як слід. І це стосується дам обох статей. 

Наше молоде українське суспільство ще поки має ментальність дикуна, а реальність, яку бачить дикун – це містична галюцинація за участю духів, богів, драконів, політиків, депутатів та членів єврокомісії.  В нас не розвинена літературна, взагалі мистецька критика, тому не випрацюваний інструментарій, як відрізнити, наприклад, божий дар і яєчню. Доводиться орієнтуватися на Захід чи на Схід, і якщо їхні критики сказали, що певний митець вартий уваги, ми тоді знаємо, що дійсно вартий. Але в нас зруйновані усі містки на Захід і майже усі на Схід, тому більшість письменників не перекладені, іноземні критики про них нічого не кажуть, і навіть суд не може з’ясувати, хто є дійсним авторитетом в розмові про порнографію, а хто не є.  Виникають два професори мовознавства, один заявляє: «Панове, це не література, а порнографія», а інший заперечує: «Ні, це досить цнотлива класика», і суддя розуміє, що один професор бреше, але хто знає, який, і один з них справжнє світило, а другий – просто давній стукач. І ніхто не знає, а хто знає, той не каже, і так ми усі і живемо. І тут не важливо, хто що реально зробив, хто чого вартий, ні в кого які тиражі, ні навіть в кого які нагороди – в усьому цьому пересічний інтелігент не може дати ради. Важливо лише, хто як губу відкопилив, на це лише люди орієнтуються, і що тут поробиш. Хто вміє, той вміє, і дай йому боже здоров´я.  

Чи треба боротися з Нацкомморалі? Звичайно, треба, але коли борешся з тінню, то має сенс скеровувати удари не в неї, а в те, що її породило. Художника Олександра Володарського тримали у в’язниці півтори місяці за акцію протесту, і це не була Нацкомморалі. Письменнику Сергію Жадану офіційно оголосив війну мер міста Харкова – ніби тому що він у 2004 році пустив книгу Кушнарьова на обігрів своїх студентів у наметах на Майдані – і Нацкомморалі знов ні до чого. Отже повторюю, щоби здолати тінь, треба мітити вище, значно вище, а цього не тільки не можна робити – навіть закликати до цього значить порушувати закони, ухвалені нашою владою.