Що ви читали останнім часом? Ваші враження.

Буквально «проковтнула» книжку «Є поети для епох» Івана Дзюби, половину якої займає розмова Оксани Пахльовської з Ліною Костенко. Якщо Дзюбині статті траплялося читати ще в пресі, то спогади Ліни Костенко - цілком нова сторінка. А хіба є що цікавіше за те, як автор водить читача стежками свого дитинства!
Високо ціную «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика і Пилипа Селігея за чесне дослідження, збірку оповідань «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва - за своєрідний стиль у змалюванні історичних подій. Вдячна Петрові Сороці, що нарешті (після багаторічних денників) оприлюднив свій щемливо-зворушливий «Ладан осені». Зовсім недавнє відкриття - «Храми над хмарами», збірка трьох сучасних грузинських поетів, яку «виплекала» Наталя Трохим. До перечитаного останнім часом можу додати «П´ятизлотник» Коцюбинського, «Землю світлячків» Віктора Близнеця і «Сагу про Єсту Берлінґа» Сельми Лаґерлеф у перекладі Ольги Сенюк. Мені важко сказати, скільки разів у своєму житті я ці твори перечитувала. Здається, без них я нічого не знала б про літературу загалом.
А недавно знайшла в своєму «архіві» геть забутий грубий зошит із переписаними від руки «вилученими» віршами Ліни Костенко і Василя Симоненка. Перечитала. І словами «хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю» - озвалася моя далека молодість і мовби ожили, здавалось би, навіки стерті з пам´яті спогади. І раптом стало цікаво: чи сьогодні хто-небудь переписує від руки у грубий зошит вірші улюблених поетів?!
Сильні враження може справити й один вірш чи якась публікація в часописі. Скажімо, колись таке було від добірок Анатолія Бортняка, Юрія Сегеди і від новели Тетяни Лемешко «Під хрестом». Ті враження мене потім довго «переслідували». Так само, як вірш мадам Ростан, дружини Едмона Ростана, «Як будеш ти старий і буду я старенька...», який ми з Дмитром Чередниченком уперше прочитали в рукописі Бориса Тена, коли він показував нам свої непубліковані переклади далекого 1982-о...

Як обираєте книжки для читання?

Переконалася, що книжки таки треба обирати усвідомлено і в жоднім разі не спокушатися на «піар» (мабуть, від цього піар-менеджери не лишаться без роботи). Завела собі неписане правило: обережно, хвалять! І, як виявилось, маю немало спільників: багато хто вже так робить. Нині, коли розчарувань більше, ніж зачарувань, на першому місці - улюблена поезія. У нас із чоловіком (Дмитром Чередниченком) є давня звичка влаштовувати собі «годину дива», цебто читати вголос поезію. Так ми перечитали «Світло вечірнє» Ірини Жиленко. Але поезія має настільки магічну притягальну силу, що «годину дива» можна легко перетворити на «вічність дива». Є така поезія, якої обмаль навіть тоді, коли вона читана сотні, тисячі разів. Це може бути «незаймана» класика - Рильський, Тичина, Плужник, Олесь, або ж суголосні душі поети - Оксана Шалак, Юрій Ряст, Світлана Жолоб, Ярослава Павличко, Ольга Ольхова, навколо яких (слава Богу) не здіймається такий галас, від якого хочеться заткнути вуха. Нетерпляче жду нового слова Ярослави Шекери, Тетяни Винник, Катерини Міщук, Олесі Мамчич... Та хоч скільки читай, однак бачиш тільки краєчок поетичного айсберга. Є ще трохи книжок-«обранців»: це і «Статті. Публіцистика» Михайла Москаленка», і двотомник Григорія Кочура «Література та переклад», і «П´єси» Моріса Метерлінка в перекладі Дмитра Чистяка, і двотомовик «Наш Лукаш».
Ось на столі - кілька книжок-спогадів про Астрід Ліндгрен - дивовижну «аllrakärasre Astrid». Вони прочиняють ще одне вікно у світ неймовірної жінки з дивовижним талантом у всьому - і в літературі, і в звичайному бутті. Автори спогадів (письменники, літературознавці, режисери, журналісти, перекладачі, художники) розповідають не лише про її бездоганне чуття мови і вимогливість до слова, а й незвичайну скромність, простоту, шлехетність. Тут і щоденникові записи Ліндґрен, з яких видно, що про глибокі депресії й самоту вона дізнавалася не з чужого досвіду, бо сама зазнала немало втрат, після яких ледве оговтувалася. І хоч невдовзі виповниться 10 років, як її не стало, не покидає відчуття того, що вона нікуди не відходила! Слово «смерть» сюди геть не пасує. Дитина, яка жила в душі Ліндґрен, вигадала собі і Карлсона, і Пеппі не для того, щоб чинити бешкети, демонструвати вседозволеність чи когось розважати, а для того, щоб знаходити радість у реальному світі, щоб учитися розуміти, що таке справедливість, почуття дружби, обов´язку. Ольга Сенюк, до речі, єдина з українських письменників, якій пощастило бачитися з Ліндґрен, убачає в її творчості «мудру педагогічність». Скандинавська література - мій особливий пієтет. І тут імен чимало. Останні відкриття - Марія Парр і Пер Петтерсон.

Які книжки можете порадити іншим?

Оскільки я ніколи не мала шансів на те, що колись-таки по-справжньому виросту, то люблю читати книжки для дітей. Ті, які дарують втіху. Починаючи від «Абетки» Оксани Кротюк (де не спіткнетеся на жоднім слові, як читатимете), легких, як хвиля в річці, віршів Мар´яни Савки у книжці «Чи є в бабуїна бабуня?», філігранно-образних верлібрів Василя Голобородька у збірці «Віршів повна рукавичка», пригод Русалоньки і Домовичка Марини Павленко, «Втечі звірів» Галини Пагутяк і...і... і так аж «Різдвяної ялинки» Діккенса і «Вітер у вербах» Грема з ілюстраціями знаменитого Роберта Інґпена, де краса мови-перекладу (Олександра Мокровольського і Анатолія Сагана) та краса малюнків мовби стають одним цілим і просто заворожують.
А загалом радити щось комусь - нелегке завдання, бо важливо й те, ХТО ті інші. Простіше поміж друзями, чийому вишуканому смакові довіряєш. Тоді порада починається зі слів: «А ти читала Ернста Юнґера «На Мармурових скелях»? Ні? Переклад Євгена Поповича». А у відповідь чуєш: «А ти читала «Євангеліє від Ісуса Христа» Сарамаґо»? Ні? Подих перехоплює!». Здебільшого раджу самій собі: читай чесних, мудрих, світлих, тих, хто не пустодзвонить, у кого слово - як дзеркало душі. Завжди пам´ятай засторогу Лесі Українки: «Хто нікчемну душу має, то така у нього й мова». Але от листи Василя Стуса нікому не завадило б прочитати - хоча б задля того, щоб подивуватись, як люди вміли красиво спілкуватися, слухати одне одного, поважати, підтримувати і любити! Скільки мали гідності й сили духу! Не завадило б повчитися! Або, скажімо, - спогади Петра Засенка про Григора Тютюнника - взірець справжнього побратимства, далекий від сурогату дружби за меркантильними інтересами... А загалом - читати б нам усім таке, до чого хотіло б вертатися знов і знов. Щоб після читання не лишалася голенька tabula rasa.