- Що Ви читали останнім часом?
- Для мене, як студентки європейського ВУЗу, літо – це відпочинок від університетської програми та пік власної творчості, від котрої змушена відмовлятися в інші пори року. Пишучи свою прозу, читаю виключно українською. І, аби поєднати приємне з корисним, українською читаю тільки твори українських авторів. Так як живу в Австрії, а влітку зазвичай ще й поза її межами – доступу до справжньої української книги практично не маю. Запаси з минулорічного Форуму вичерпалися ще зимою. Отож, читаю, із запізненням, зовсім не видавничі новинки, а тільки те, що вдається скачати з інтернету. Цього літа прочитала роман Куркова «Остання любов президента» (цю книгу таки знайшла у Віденській міській бібліотеці), завантаживши з мережі, прочитала «Суки мають все» Ірени Карпи, «Записки» Ліни Костенко, кілька ранніх творів Оксани Забужко та дещо з раніше не читаного від Марини Соколян («Балада для Кривої Варги», «Химерне місто Дрободан»), «Долину Бельведеру» Весели Найденової та Ярослава Яновського.
З усього прочитаного зовсім не сприйняла роман Ірени Карпи. Після курсу «Психоаналіз творчості» мені на мить навіть стало по-людськи шкода автора. 

«Записки українського самашедшего» - допомогли багато що зрозуміти. Щовечора, після роботи, поспішала додому у передчутті, що зараз знову стану причетною до чогось прекрасного і глибокого. Правда не сподобалася вдало замаскована бунтівнича приреченість автора. Можливо тому, що сама я з розряду людей дії. Тобто – якщо щось не подобається, викидаю усе старе і будую щось зовсім нове, не жалкуючи за минулим.
«Казку про Калинову сопілку» Оксани Забужко, не дочитавши до кінця (а залишилося ж усього, здається, три сторінки формату А4), хоча мова і стиль твору просто зачаровують, не полінилася відразу винести з хати і викинути. Знаю, психоз, але навіть не хотіла залишати у квартирі такий деструктивний для моєї психіки текст. Моя велика вада, що дуже легко вловлюю вібрації творів, піддаюся їх впливові. Не можу читати страшилки! Нас на психоаналізі творчості вчили «секретів» успіху бестселерів. Ніколи би не подумала, що найважливішим, на думку лектора, є не тема чи стиль, а внутрішнє підсвідоме автора. І чим більше між читачами людей із тим самим кодом – тим популярнішим буде роман.

Попри художню літературу ніколи не припиняю читати наукової. Зараз читаю праці Аугуста Руса «Лакан. Вступ до структурного психоаналізу» (August Ruhs - Lacan. Eine Einführung in die strukturale Psychoanalyse), Петера Шустера «Основи психоаналізу» ( Peter Schuster - Bausteine der Psychoanalyse: Eine Einführung in die Tiefenpsychologie) та Крістіне Пернлохнер-Кюглер «Відчуття сорому власного тіла та відраза. Важливі людські почуття»  (Christine Pernlochner-Kügler «Körperscham und Ekel
Wesentlich menschliche Gefühle»)

- Як обираєте книжки для читання?
- Майже все, що читаю поза літніми канікулами – обирає для мене програма. Інші ж книжки часто вибираю відносно теми, про яку хотілося б більше дізнатися. Якщо мова йде про художню літературу – то українською читаю все, що потрапляє до рук. Я щаслива від того, що можу роками мріяти про щось і розуміючи, що ще не час здійснювати мрію, відкладаю її на потім, на тоді, коли вона на мою думку вистрелить повною силою. Ця здатність мріяти щось зробити перенеслася і на книги – є книги, які, маючи вдома, мрію прочитати. Однією з таких є до прикладу наукова праця Джуліет Батлер «Маша&Даша. Автобіографія сіамських близнюків» (Juliet Butler «Masha & Dasha. Autobiographie eines siamesischen Zwillingspaars») Але знаю, що прочитавши її зараз – коли голова переповнена різними проектами, корегуванням роману, підготовкою до осінніх іспитів (в Австрії інша система навчання, ніж у нас) та роботою, не почерпну із неї так багато, скільки очікую. 

- Що можете порадити для прочитання іншим?
- Ну хіба що тільки книгу, котра змінила моє життя. Та і то, звичайно, раджу тільки тим, хто переймається правдивістю власних емоцій. Хто хоче відчувати й бачити їх такими, які вони є насправді, а не жити у самообмані. Аліс Міллер «Бунт тіла» (Alice Miller «Die Revolte des Körpers»). Цікавими є й інші праці цієї авторки: «Пробудження Єви. Про розв’язання емоційної сліпоти» («Evas Erwachen . Über die Auflösung emotionaler Blindheit»), «Спочатку було виховання» («Am Anfang war Erziehung»)

Для мене книга «Бунт тіла» була дуже важливою, вона вчить не тільки називати речі своїми іменами, а намагається роз’яснити як відчувати емоції справжніми, допомагає не караючись сумліннями совісті не любити тих, кого ми не хочемо любити. Бо кожна нелюбов має причину і не виникає з нізвідки. У книзі йдеться про те, що кожне тіло запам’ятовує всю інформацію, яку ми сублімували і воно подає сигнали нелюбові, зневаги, ненависті, страху, огиди. А якщо ми все одно вперто не хочемо помічати сигналів – тіло продукує хворобу. А кожна хвороба – дзеркало пережитого болю. Ну, але це вже з розділу психосоматики  . Не варто бути сліпими до власних відчуттів. Бо ігнороване тіло мститься за себе нам. Ця книга була для мене тестом на духовну зрілість на сміливість бути відвертою з собою. Я радила її уже багатьом друзям та знайомим. І не раз переконувалася в тому – що ця книга – тест на те, наскільки людина хоче повірити своєму тілу.
Не знаю чи є книги Аліс Міллер українською, але російські переклади бачила не раз навіть у Відні.

- Що плануєте читати? 
– От тільки-но закінчу роботу над власним романом, як візьмуся за «Самотність в мережі» Януша Вишневського та «Поштамт» Буковські. А в жовтні вже починається навчання...