Що Ви читали останнім часом? Що сподобалося, а що ні? 

Одразу прошу вибачити за хаотичність вражень, але й читання моє протягом останніх місяців не відзначалося впорядкованістю чи системністю, - більшість книжок, про які йтиметься далі, потрапляли до рук випадково.

У прозі несподіваним відкриттям став роман Ігоря Моісєєнка «Сектор обстрілу - «Аісти» (Кременчук: Піраміда, 2010). Часто доводиться чути і від письменників, і від критиків (зокрема, більш як десять років тому цю тезу регулярно озвучував В´ячеслав Медвідь), що найбільші українські трагедії ХХ століття в художній літературі досі так і не збулись, не осутнились. Голодомор - усього кілька книжок, Чорнобиль - хіба документалістика, Афганістан - жменька новел. Що стосується афганської тематики, то роман Моісєєнка - це і є той давно очікуваний твір, який не лише повертає читача у кошмар пізнього совка, коли «груз 200» прибував на всі українські летовища, але і містить безцінний почуттєвий матеріал «людини з пекла»; це надзвичайно переконливий роман як у художньому, так і в панорамно-документальному вимірах.

Суперечливі враження викликала нова книжка Романа Коваля «Отаман Орлик» (К.: Стікс, 2010), присвячена отаманському рухові на Київщині 1920 - 1922 рр. З одного боку, видання містить стільки щойно віднайдених документів і свідчень, що їх вистачило б на десятки інших історичних досліджень (тільки ж де ті історики?). З іншого, книжку псує бажання пана Романа белетризувати зібраний матеріал, перетворити це все на книжку нарисів, - з цим якраз халепа. Все ж таки, «Отаман Орлик» - це не «Чорний ворон», хоча і в Шкляра карикатурність образів і характеристик негативних героїв спантеличує багатьох читачів. Дозволю собі замість пояснень і цитат одну коротку історію. Не так давно засідав я в одному журі. До записників досі себе не привчив, тож зазвичай напихаю власними нотатками книжку, яку в цей час читаю, - так на столі з´явився «Отаман Орлик». Один з членів журі, художник Олександр Ройтбурд, під час перерви взяв її погортати. Протягом двох хвилин я спостерігав, як щелепа його відвисає, а очі округлюються, - це було незабутнє видовище. А що сталося б, наприклад, з Олександром Красовицьким внаслідок ознайомлення з лексико-стилістичними особливостями письма Коваля - мені страшно навіть уявити. Отже, резюме таке: Коваль як науковець і невтомний збирач історичного каміння, що колись та й стане коштовним, робить надзвичайно важливу для України справу. А літературність його книжок тягне хіба що на обговорення в студії Савіка Шустера, не більше.

Десь із місяць тому я чесно намагався прочитати роман Володимира Лиса «Століття Якова» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010), але так і не подужав цю тоненьку книжечку. На мій погляд, читання Лиса - це заняття для тих, хто любить тупим ножем чистити річкових окунів.

Як завжди, із великим задоволенням читав усіляку белетристику. Новий роман Жана-Кристофа Гранже «Ліс мерців» (Москва: Іностранка, 2010) - чудовий, як завжди, і зроджує підозри, що я так і не дочекаюсь, коли цей француз нарешті сяде в калюжу, як Боріс Акунін. Ще прочитав якогось нового Дена Брауна, але навіть не запам´ятав назви, - напевно, хороша книжка.

З кожним роком дедалі менше хочеться читати поезію, хіба що вже «перевірених авторів». Класну, дуже цілісну збірку видав минулого року Павло Вольвач - «Вірші на розі» (К.: Ярославів Вал, 2010). У музиці є поняття «концептуального альбому» (термін частіше використовувався щодо арт-рокових виконавців). «Вірші на розі» - концептуальний твір саме в такому, арт-роковому сенсі. В цій книжці вірші чіпляються один за одного, а всі разом - за хрускіт часу, який ось-ось зникне за рогом, та поки що ти бачиш поли його пальтішка й механічно перевіряєш свої кишені. Також читав поетичну збірку Валерія Гужви «Вежа» (К.: Ярославів Вал, 2010) - сміявся на кожній сторінці, як Леся Українка. Втім, це елементарний естетичний несинхрон, - нічого з цим не вдієш.

Що плануєте прочитати?

Передусім мрію витратити кілька днів життя на роман Стівена Кінга «Під куполом» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010) у перекладі Олександра Красюка. Після прочитання двох десятків книжок одного автора спинитися вже неможливо. З іншого боку, більш як 1000 сторінок тексту тримають мене на певній дистанції. Є в мене якесь містичне відчуття, що 1000 сторінок - це той рубікон, який сучасному письменнику не варто переходити.

Інших планів немає, а якби й були - то однак швидко змінилися б.

Що б Ви радили почитати іншим?

На моє глибоке переконання, не існує книжок, які б можна було радити всім. У світі безліч людей, яким навіть Святе письмо може зашкодити. Тож коли доводиться відповідати на це запитання, то зазвичай я перш за все думаю, що сам хотів би перечитати.

Моя відповідь не буде оригінальна: передусім хотілося би перечитати корпус української класики в якомога ширшому діапазоні. Усі ми часто згадуємо ті імена, які нібито знаємо ще зі школи, але насправді - це жонглювання порожніми знаками. А хочеться мати справу з живими людьми, а не з їхніми портретами.