На питання «Що читати?» відповідає письменник, літературний критик Михайло Бриних.
Що Ви читали останнім часом? Що сподобалося, а що ні?
Одразу прошу вибачити за хаотичність вражень, але й
читання моє протягом останніх місяців не відзначалося впорядкованістю чи
системністю, - більшість книжок, про які йтиметься далі, потрапляли до рук
випадково.
У прозі несподіваним відкриттям став роман Ігоря
Моісєєнка «Сектор обстрілу - «Аісти» (Кременчук: Піраміда, 2010). Часто
доводиться чути і від письменників, і від критиків (зокрема, більш як десять
років тому цю тезу регулярно озвучував В´ячеслав Медвідь), що найбільші
українські трагедії ХХ століття в художній літературі досі так і не збулись, не
осутнились. Голодомор - усього кілька книжок, Чорнобиль - хіба
документалістика, Афганістан - жменька новел. Що стосується афганської
тематики, то роман Моісєєнка - це і є той давно очікуваний твір, який не лише
повертає читача у кошмар пізнього совка, коли «груз 200» прибував на всі
українські летовища, але і містить безцінний почуттєвий матеріал «людини з
пекла»; це надзвичайно переконливий роман як у художньому, так і в
панорамно-документальному вимірах.
Суперечливі враження викликала нова книжка Романа Коваля «Отаман
Орлик» (К.: Стікс, 2010), присвячена отаманському рухові на Київщині 1920 -
1922 рр. З одного боку, видання містить стільки щойно віднайдених документів і
свідчень, що їх вистачило б на десятки інших історичних досліджень (тільки ж де
ті історики?). З іншого, книжку псує бажання пана Романа белетризувати зібраний
матеріал, перетворити це все на книжку нарисів, - з цим якраз халепа. Все ж
таки, «Отаман Орлик» - це не «Чорний ворон», хоча і в Шкляра карикатурність
образів і характеристик негативних героїв спантеличує багатьох читачів. Дозволю
собі замість пояснень і цитат одну коротку історію. Не так давно засідав я в
одному журі. До записників досі себе не привчив, тож зазвичай напихаю власними
нотатками книжку, яку в цей час читаю, - так на столі з´явився «Отаман Орлик».
Один з членів журі, художник Олександр Ройтбурд, під час перерви взяв її
погортати. Протягом двох хвилин я спостерігав, як щелепа його відвисає, а очі
округлюються, - це було незабутнє видовище. А що сталося б, наприклад, з
Олександром Красовицьким внаслідок ознайомлення з лексико-стилістичними
особливостями письма Коваля - мені страшно навіть уявити. Отже, резюме таке: Коваль
як науковець і невтомний збирач історичного каміння, що колись та й стане
коштовним, робить надзвичайно важливу для України справу. А літературність його
книжок тягне хіба що на обговорення в студії Савіка Шустера, не більше.
Десь із місяць тому я чесно намагався прочитати роман
Володимира Лиса «Століття Якова» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010), але так і
не подужав цю тоненьку книжечку. На мій погляд, читання Лиса - це заняття для
тих, хто любить тупим ножем чистити річкових окунів.
Як завжди, із великим задоволенням читав усіляку
белетристику. Новий роман Жана-Кристофа Гранже «Ліс мерців» (Москва:
Іностранка, 2010) - чудовий, як завжди, і зроджує підозри, що я так і не
дочекаюсь, коли цей француз нарешті сяде в калюжу, як Боріс Акунін. Ще прочитав
якогось нового Дена Брауна, але навіть не запам´ятав назви, - напевно, хороша
книжка.
З кожним роком дедалі менше хочеться читати поезію, хіба
що вже «перевірених авторів». Класну, дуже цілісну збірку видав минулого року
Павло Вольвач - «Вірші на розі» (К.: Ярославів Вал, 2010). У музиці є поняття «концептуального
альбому» (термін частіше використовувався щодо арт-рокових виконавців). «Вірші
на розі» - концептуальний твір саме в такому, арт-роковому сенсі. В цій книжці
вірші чіпляються один за одного, а всі разом - за хрускіт часу, який ось-ось
зникне за рогом, та поки що ти бачиш поли його пальтішка й механічно перевіряєш
свої кишені. Також читав поетичну збірку Валерія Гужви «Вежа» (К.: Ярославів
Вал, 2010) - сміявся на кожній сторінці, як Леся Українка. Втім, це
елементарний естетичний несинхрон, - нічого з цим не вдієш.
Що плануєте прочитати?
Передусім мрію витратити кілька днів життя на роман
Стівена Кінга «Під куполом» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010) у перекладі
Олександра Красюка. Після прочитання двох десятків книжок одного автора
спинитися вже неможливо. З іншого боку, більш як 1000 сторінок тексту тримають
мене на певній дистанції. Є в мене якесь містичне відчуття, що 1000 сторінок -
це той рубікон, який сучасному письменнику не варто переходити.
Інших планів немає, а якби й були - то однак швидко
змінилися б.
Що б Ви радили почитати іншим?
На моє глибоке переконання, не існує книжок, які б можна
було радити всім. У світі безліч людей, яким навіть Святе письмо може
зашкодити. Тож коли доводиться відповідати на це запитання, то зазвичай я перш
за все думаю, що сам хотів би перечитати.
Моя відповідь не буде оригінальна: передусім хотілося би
перечитати корпус української класики в якомога ширшому діапазоні. Усі ми часто
згадуємо ті імена, які нібито знаємо ще зі школи, але насправді - це
жонглювання порожніми знаками. А хочеться мати справу з живими людьми, а не з
їхніми портретами.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2011/05/27/183629.html
|
